Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
— Краще післязавтра. А завтра я відвезу тебе до банку. Тобі варто дізнатися, скільки ти маєш грошей. До того ж, Джастино…
Джастина вправно досипала борошно і розколочувала суміш, коли раптова зміна тону материного голосу змусила її підвести погляд.
— Що?
— Якщо з тобою трапиться лихо, неодмінно повертайся додому, благаю. Знай, що у нас на Дрогеді завжди знайдеться для тебе місце. Що б ти не зробила, це не буде настільки поганим, щоб ти не змогла повернутися додому.
Погляд дочки полагіднішав.
— Дякую, мамо. У душі ти не така вже й погана стара калоша.
— Я стара калоша?! — аж охнула Меґі. — Я ще не стара! Мені лише сорок чотири!
— Господи, так багато?
Меґі кинула в Джастину тістечком і поцілила їй у носа.
— Ах ти ж негіднице! — розсміялася вона. — Ти справжнє чудовисько! Тепер я почуваюся так, наче мені сто років.
Донька весело вишкірилася.
І саме тоді до кухні увійшла Фіона, щоб перевірити, як просуваються справи. Її появу Меґі привітала полегшеним зітханням.
— Мамо, а знаєш, що тільки-но сказала мені Джастина?
Очей Фіони ледь вистачало на ведення бухгалтерських книг, та й то через зусилля, але розум, що крився за цими помутнілими зіницями був гострий, як і завжди.
— Звідки ж мені знати, що тобі тільки-но сказала Джастина? — спокійно спитала вона, злегка здригнувшись, коли забачила зелені ялинки.
— Бо інколи мені здається, що ви з Джассі приховуєте від мене якісь маленькі гиденькі таємниці, бо щойно моя донька ошелешила мене новиною, а тут і ти, наче випадково.
— М-м-м, а на смак вони не такі страшні, як на вигляд, — прокоментувала Фіона, відщипнувши шматочок зеленої ялинки. — Запевняю тебе, Меґі, я не схиляю твою доньку до змовництва поза твоєю спиною. На який мозоль ти наступила цього разу, Джастино? — спитала Фіона, обернувшись туди, де Джастина розливала пухку суміш по змащених та посиланих борошном бляшанках.
— Я сказала мамі, що збираюся стати актрисою, бабуню, тільки й того.
— Тільки й того, кажеш? Це правда чи це один із твоїх хитромудрих жартів?
— Ой, правда. Невдовзі я починаю навчання в театрі «Каллоден».
— Ну-ну… — проказала Фіона, прихиляючись до столу і саркастично поглядаючи на свою доньку. — Дивно, як самостійно мислить сучасна молодь, правда ж, Меґі?
Меґі промовчала.
— А ти що — не схвалюєш мого рішення, бабуню? — прогарчала Джастина, готуючись дати відсіч.
— Я? Не схвалюю? Це не моє діло, що ти збираєшся робити зі своїм життям, Джастино. До того ж мені здається, що з тебе вийде добра актриса.
— Ти й справді так вважаєш? — аж рота роззявила Меґі.
— Звісно, я так вважаю, — відповіла Фіона. — Джастина — не та людина, що робитиме нерозумний вибір, правда ж, дівчинко моя?
— Правда. — Джастина засяяла усмішкою і змахнула з очей змокріле кучеряве пасмо. Меґі побачила, як її донька глянула на бабусю з симпатією, яку вона ніколи не виказувала до своєї матері.
— Ти гарна дівчина, Джастино, — заявила Фіона і, смакуючи, прикінчила печиво-ялинку, яке спочатку з таким острахом куштувала. — Ти ба, досить смачно, але слід було їх білою глазур’ю полити.
— Ялинки білими не бувають, — заперечила Меґі.
— А от і бувають — коли вкриті снігом, — настійливо сказала мати.
— Надто пізно, вони вже такі зелені, що на ригачку схожі, — розреготалася Джастина.
— Джастино!
— Ой, вибач, мамо, не хотіла тебе образити. Завжди забуваю, що ти у нас гидлива.
— Я прийшла подивитися, чи не можна тут у вас чаю попити, — втрутилася Фіона, підсовуючи крісло і сідаючи. — Джастино, будь гарною дівчинкою, постав, будь ласка, чайник.
Меґі теж присіла.
— Ти й справді гадаєш, що у Джастини все вийде, як вона хоче? — стурбовано спитала вона матір.
— А чом би й ні? — відповіла Фіона, спостерігаючи, як Джастина виконує чайний ритуал.
— Це може бути всього-на-всього минуща стадія в її розвитку й змужнінні.
— Джастино, це в тебе — скороминуща стадія розвитку, чи як? — спитала Фіона.
— Ні, — відказала Джастина, розставляючи чашки та тарілочки на старому кухонному столі.
— Виклади печиво на тарілку, Джастино, не став сюди всю миску, — механічно зауважила Меґі, — й, заради Бога, не став на стіл увесь глек із молоком, налий трохи у чайний глечик.
— Так, мамо, вибач, мамо, — відповіла Джастина так само механічно. — Не бачу сенсу дотримуватися етикету на кухні.
Все, що треба зробити — це поставити недоїдене туди, звідки я його взяла — і вимити двійко-трійко додаткових тарілок.
— Роби, як тобі кажуть, так набагато краще.
— До речі, повернімося до нашої теми, — наполягла Фіона. — На мою думку, тут немає чого обговорювати. Треба дати Джастині можливість спробувати, тим більше, що в неї, напевне, все вийде добре.
— От якби я була така ж впевнена, — похмуро зазначила Меґі.
— Ти прагнеш слави, Джастино? — спитала її бабуся вимогливим тоном.
— Серед аргументів на користь такого рішення вони присутні, — відповіла Джастина, виклично ставлячи на стіл старий коричневий чайник і похапливо сідаючи. — І не здумай заперечувати, мамо; я не заварюватиму на кухні чай у срібному чайнику, і моє рішення — остаточне.
— Та чого ти, цей чайник цілком доречний, — усміхнулася Меґі.
— О-о-о-о, як приємно! Немає нічого кращого за чашку доброго чаю, — солодко зітхнула Фіона. — Джастино, чому ти так погано все пояснила матері? Ти ж знаєш, що це не питання слави і багатства. Це питання самої себе. Свого «я».
— Самої себе, бабуню?
— Звісно. Це питання власного «я». Акторська гра, це коли ти чиниш так, як вчинила б на місці персонажу, хіба ж ні?
— Так.
— Тоді чому ж ти не пояснила це саме так своїй матері? Навіщо засмучувала її зухвалими й легковажними дурницями?
Джастина здвигнула плечима, допила чай і підсунула матері чашку за добавкою.
— Хтозна, — буркнула вона.
— Не «хтозна», а «не знаю», — поправила її Фіона. — Хочеться вірити, що на сцені твоя дикція буде бездоганною. То ти бажаєш стати актрисою через власне «я», щоб самовиразитися?
— Та, мабуть, — неохоче відповіла Джастина.
— Ох вже ця вперта й дубоголова гординя у стилі Клірі! Вона тебе й прикінчить, Джастино, якщо ти не навчишся вгамовувати її.
Отой дурний страх, що з тебе сміятимуться чи виставлять у невигідному світлі. Хоча я не розумію, чому ти вважаєш, що твоя мати буде така жорстока, що зробить із тебе посміховисько? — Вона легенько поплескала Джастину по шиї. — Будь простішою, Джастино, йди назустріч.
Але Джастина вперто похитала головою.
— Я не можу.
Фіона зітхнула.
— Що ж, яке починання ти не замислила б, бажаю тобі на тій стезі всіляких гараздів.
— Дякую, бабуню, ціную твою підтримку.
— Тоді віддяч мені за мою підтримку в цілком конкретний спосіб: знайди, будь ласка, свого дядька Френка і скажи йому, що в кухні він може попити чаю.
Джастина вийшла, а Меґі здивовано витріщилася на Фіону.
— Мамо, ти приголомшлива, правда!
Фіона всміхнулася.
— Маєш визнати, що я ніколи не повчала нікого зі своїх дітей, що вони мають робити.
— Справді ніколи, — ніжно мовила Меґі. — І ми теж тобі за це вдячні.
Переїхавши до Сіднея Джастина щонайперше почала виводити ластовиння. На жаль, процес виявився досить тривалим; вона мала його так багато, що виведення зайняло у неї аж рік, і потім вона мала решту життя уникати сонця, інакше ластовиння виступить знов. Другим ділом — вона знайшла собі квартиру, хоча це було вкрай непростим трюком у ті часи, коли люди частіше будували собі будинки, а сумісне проживання у багатоквартирних спорудах вважали мало не анафемою. Та нарешті вона орендувала двокімнатне помешкання у Ньютрал-бей в одному зі старих вікторіанських особняків на набережній, чиї власники переживали не найкращі часи, і тому змушені були розділити їх на тісні напівквартири. Оренда складала п’ять фунтів десять шилінгів на тиждень — обурливо висока ціна, зважаючи, що туалет і кухня були спільними, і ними користувалися всі мешканці. Одначе Джастині все подобалося. Хоча вона й виросла в приватному помешканні й мала відповідні звички, у неї був майже відсутній інстинкт до створення затишного домашнього гніздечка.
