Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
Джастина забрала у нього пачку, відкрила її, витягнула цигарку і підкурила її, не давши йому часу знайти сірники і виявити галантність.
— Ну, і?
— Він подумав би, що ви схильні тримати мембранні субстанції неторканими, хіба ж ні?
Її сміх із веселим дзюрчанням пронизав прокурену кав’ярню і змусив кількох чоловіків із цікавістю обернутися.
— А справді цікаво, що б він подумав! Це у вас такий обхідний спосіб дізнатися, чи я й досі незаймана, Артуре?
Він розпачливо зацокав язиком.
— Джастино! Бачу, що крім всього іншого, мені доведеться вчити вас витонченому мистецтву ухиляння від прямої відповіді.
— Окрім якого іншого, Артуре? — Вона поставила лікті на стіл, поблискуючи очима в півтемряві кав’ярні.
— А що вам треба вчити?
— Та я, взагалі-то, є досить добре освіченою людиною, Артуре.
— В усьому?
— Господи, ну й вмієте ж ви робити наголос на потрібних вам словах! Прекрасно, я запам’ятаю інтонацію, з якою ви це сказали.
— Є речі, яким можна навчитися лише з безпосереднього досвіду, — ніжно мовив він, простягаючи руку, щоб поправити їй за вухо кучеряве пасмо.
— Та невже? Я завжди вважала, що уважного спостереження цілком достатньо.
— Чудово, але як же стосовно кохання? — Останньому слову він надав ніжність і глибину. — Як же ви гратимете Джульєтту, якщо не знаєте, що таке кохання?
— Слушно сказано. Я з вами згодна.
— А ви коли-небудь кохали?
— Ні.
— А ви знаєте що-небудь про кохання? — Цього разу Артур зробив наголос на «що-небудь», а не на «коханні».
— Анічогісінько.
— Ага! То Фрейд мав би рацію, еге ж?
Джастина взяла пачку цигарок, поглянула на її обтягнуту целофаном нижню частину і всміхнулася.
— В дечому, може, й мав би.
Артур швидко вхопився за край целофану, зірвав його і підняв догори, а потім драматичним жестом зіжмакав і кинув у попільницю, де целофан пискнув і, звиваючись, знову розкрутився.
— Я хотів би, якщо ви дозволите, навчити вас, що то є таке — бути жінкою.
Якусь мить вона мовчала, пильно вдивляючись у кривляння зіжмаканого целофану на дні попільниці, а потім чиркнула сірником і підпалила його.
— А чом би й ні? — спитала вона, звертаючись до короткого яскравого спалаху. — Так — чом би й ні?
— Чи буде це божественна подія з місячним сяйвом та трояндами, чи це має бути дещо коротке й гостре, як стріла? — продекламував він, приклавши до серця руку.
Джастина розсміялася.
— Та годі вам, Артуре! Особисто я сподіваюся що він буде довгим та гострим. Але без місячного сяйва та троянд, благаю. В мене серце не лежить до пристрасного й надокучливого залицяння.
Він увіп’явся в неї трохи сумним поглядом і похитав головою.
— Ой, Джастино! У кожної людини лежить серце до пристрасного залицяння, навіть ваше. Ви, холоднокровна молода незайманко! Ось побачите: одного дня вам самій страшенно цього захочеться.
— Тю! — Вона підвелася. — Ходімо, Артуре, зреалізуємо нашу оборудку, доки я не передумала.
— Як негайно? Сьогодні увечері?
— А чом би й ні, заради Бога? Я маю достатньо грошей на готельний номер, якщо у вас забракне коштів.
Готель «Метрополь» розташовувався неподалік. Джастина комфортно взяла його під руку і вони пройшли сонними вулицями, сміючись і перемовляючись. Було надто пізно для охочих повечеряти в ресторані чи кафе і надто рано для закінчення вечірніх театральних вистав, тому їм траплялося мало людей, лише купки американських матросів з ескадри, що зайшла до Сіднея, і зграйки дівчат, що начебто розглядали вітрини магазинів, а самі поглядали на матросів. Ніхто не звернув на них ані найменшої уваги, що було на руку Артуру. Він заскочив до аптеки, поки Джастина чекала на вулиці, й вигулькнув звідти, радісно сіяючи.
— Тепер ми повністю устатковані всім необхідним, моя кохана.
— А що ти купив? «Французькі привіти»?
Артур скорчив гримасу.
— Став би я ганьбитися! Французька штучка — то наче кохатися, загорнувши його в сторінку з «Рідерз дайджест». Сама клейкість та тягучість — і більше нічого. Ні, я придбав тобі гель. А звідки ти, до речі, знаєш про «привіти з Франції»?
— Як це звідки? А навіщо я сім років училася в католицькому інтернаті? Як ти гадаєш, що ми там робили? Молилися? — Вона вишкірилася. — Власне, ми не стільки робили, скільки говорили про все.
Пан та пані Сміт огледіли своє царство — досить непогано як для сіднейського готельного номера тієї доби. Епоха «Хілтонів» ще не настала. Номер був величезний, із прекрасним краєвидом на Сіднейський міст над гаванню. Ванни, звичайно, у ньому не було, зате на підставці з мармуровою стільницею стояли таз і глечик — цілком доречний додаток до величезних реліктових меблів вікторіанської доби.
— Ну, і що я маю робити тепер? — спитала Джастина, розпинаючи штори. — Прекрасний пейзаж, еге ж?
— Так. А стосовно того, що тобі робити — труси знімати, що ж іще?
— І більше нічого? — пустотливо спитала вона.
Артур зітхнув.
— Все знімай, Джастино! Якщо не відчувати шкіру до шкіри, то не буде того задоволення.
Швидко і вправно, анітрохи не соромлячись, вона скинула одяг, увібралася до ліжка і лягла, розставивши ноги.
— Отак, Артуре, чи як?
— О, Боже! — злегка вигукнув він, акуратно складаючи свої брюки: жінка завжди придивлялася, чи вони, бува, не пожмакані.
— Що? Щось не так?
— Так ти й справді рудоволоса?
— А як ти думав — що там пурпурове пір’я?
— Пустотливість не створює відповідного настрою, люба, тож негайно припини, прошу тебе. — Артур втягнув живота, обернувся і широким кроком підійшов до ліжка. Ліг поруч із Джастиною і почав уміло покривати маленькими поцілунками спочатку її щоку, потім спустився до шиї, а потім до грудей.
— М-м-м-м, яка ти гарна. — Він обійняв її. — Ось так! Скажи, приємно?
— Та, мабуть. І справді, досить приємно.
Запала тиша, її переривали лише звуки поцілунків та інколи — бурмотіння. Біля дальнього краю ліжка стояв величезний і старий туалетний стіл, його дзеркало якийсь надміру еротично налаштований коханець із попередніх постояльців навмисне повернув так, щоби було видно всю любовну арену.
— Вимкни світло, Артуре.
— Ні, люба, ні! Урок номер один. Немає у коханні нічого такого, що треба ховати від світла.
Виконавши пальцями підготовчу роботу, він намастив гелем там, де треба, і вмостився у Джастини між ногами. Їй було трохи боляче, але досить зручно, хоча й на екстаз аж ніяк не схоже. Відчуваючи якусь навіть материнську ніжність, вона дивилася через Артурове плече на ліжко, яке відбивалося у дзеркалі.
Неприродно короткі, бо деформовані кутом віддзеркалення, їхні ноги видалися такими химерними: його кінцівки, вкриті темним волохатим смухом і затиснуті між її ногами — гладенькими і без ластовиння; але більшу частину зображення складали половинки Артурової дупи. Коли він вовтузився і міняв положення, вони то розсовувалися, то стискалися, то підскакували, то падали, а два жмута жовтого волосся, що стирчали над округлими половинками, немов весело їй помахували.
А Джастина дивилася й дивилася в дзеркало. Несамовито притиснувши кулак до рота, вона стогнала й придушено скрикувала.
— Ось так, ось так, моя люба, я вже у тебе ввійшов, тепер уже не так болітиме, — прошепотів він.
Її груди почали здійматися і опускатися; Артур міцніше обхопив її руками, нерозбірливо бурмочучи всілякі ніжності.
Раптом вона закинула голову, її рот розкрився в протяжному зболеному зойку, який перейшов у гримучі напади сміху. І чим більше він шаленів, поступово слабнучи, тим гучніше вона реготала, безпорадно тицяючи пальцем у дзеркало біля краю ліжка, а по її обличчю ручаями текли сльози. Все її тіло стрясали конвульсії, але не від того, на що сподівався бідолашний Артур.
Багато в чому Джастина була Дейну ближча за матір, а те, що вони до неї відчували, належало їй. Це не заважало і не суперечило тому, що вони відчували одне до одного. Ці відчуття виникли дуже рано і з часом навіть посилилися, а не послабшали. На той час, коли їхня матуся звільнилася від тягаря своїх обов’язків на Дрогеді, вони були вже досить дорослими і сиділи за столом у кухні місіс Сміт, виконуючи заочні шкільні завдання. Тому їхня звичка знаходити втіху в компанії одне одного залишилася назавжди.
