Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
Вокульський вийшов з фіакра й опинився перед залізною хвірткою в ограді. Він кілька разів постукав, хвіртка відчинилась.
У дворі стояв двоповерховий будинок, дуже старий; про це свідчили вкриті пліснявою стіни та закурені вікна з вибитими подекуди шибками. Посеред передньої стіни були двері, до яких вело кілька кам’яних, вищерблених східців.
Оскільки хвіртка з грюкотом зачинилась, а швейцара, який її відчиняв, не видно було, здивований і розгублений Вокульський спинився посеред двору. Раптом у вікні другого поверху показалась чиясь голова в червоному ковпаку, і знайомий голос гукнув:
— Це ви, пане Сюзен?.. Добрий день!
Голова зникла, але відчинена кватирка свідчила про те, що це була не примара. Нарешті через кілька хвилин середні двері з скрипом відчинилися і на порозі з’явився Гейст. На ньому були подерті сині штани, дерев’яні сандалі і заяложена фланелева блуза.
— Поздоровте мене, пане Сюзец, — промовив Гейст. — Я продав мою вибухову речовину англо-американській компанії і, по-моєму, досить вигідно: сто п’ятдесят тисяч франків готівкою наперед і двадцять п’ять сантимів від кожного проданого кілограма.
— Ну, тепер ви, напевне, облишите роботу над своїми металами, — усміхаючись, сказав Вокульський.
Гейст подивився на нього з поблажливою погордою.
— Тепер, — заперечив він, — становище моє настільки змінилося, що я можу кілька років обійтися без багатого спільника. А щодо металів, то я над ними якраз тепер і працюю. От подивіться!
Він відчинив двері з коридора ліворуч. Вокульський увійшов у широкий квадратний зал, де було дуже холодно. Посередині стояв величезний циліндр, схожий на чан; його сталеві стіни в лікоть завтовшки були в чотирьох місцях стягнені потужними обручами. До накривки циліндра були прикріплені якісь прилади. Один з них являв собою щось схоже на запобіжний клапан, з-під якого час від часу виривалась хмарка пари і швидко танула в повітрі. Другий нагадував манометр, на якому безупинно рухалася стрілка.
— Паровий котел? — спитав Вокульський. — А навіщо такі грубі стінки?
— Доторкніться до нього, — запропонував Гейст.
Вокульський доторкнувся і засичав від болю. На пальцях у нього повискакували пухирі, але не від жару, а від холоду. Циліндр був страшно холодний, що, зрештою, відчувалось і в усьому залі.
— Шістсот атмосфер внутрішнього тиску, — додав Гейст, не звертаючи уваги на пригоду, що сталася з Вокульським. Почувши таку цифру, Вокульський аж здригнувся.
— Вулкан! — шепнув він.
— Через те я й умовляв вас працювати тут, — мовив Гейст. — Як бачите, тут всього може трапитись… Ану, ходімо нагору.
— А котел ви залишаєте без нагляду? — спитав Вокульський.
— О, при цій роботі нянька не потрібна, все робиться само собою і ніяких несподіванок бути не може.
Вони вийшли нагору й опинилися в великій кімнаті з чотирма вікнами. Головними меблями тут були столи, буквально закидані ретортами, вазочками і трубками — скляними, фарфоровими, олов’яними й мідними. На підлозі під столами та по кубках лежало десятка півтора артилерійських снарядів, з них кілька — розколених. Попід вікнами стояли кам’яні та мідні ванночки з рідиною різних кольорів. Вздовж одної стіни тяглася довга лава чи тапчан, а на ньому стояла величезна електрична батарея.
Обернувшись, Вокульський побачив коло самих дверей вмуровану в стіну залізну шафу, поруч з нею ліжко, вкрите подертою ковдрою, з якої вилазила брудна вата, під вікном столик з паперами, а перед ним крісло, оббите шкірою, вже потрісканою і витертою.
Вокульський глянув на старого хіміка в дерев’яних сандалях, які носили найбідніші ремісники, на його злиденні меблі і подумав, що цей чоловік міг би мати за свої винаходи мільйони, а проте відмовився від них задля майбутнього, якогось досконалішого людства… В цю мить Гейст здався Вокульському якимось сучасним Мойсеєм, який веде в землю обітовану ще не народжені покоління.
Але старий хімік цим разом не вгадав думки Вокульського; він похмуро глянув на нього і сказав:
— Що ж, пане Сюзен, невеселе місце, невесела робота?.. А я отак живу вже сорок літ. В ці прилади вкладено вже кілька мільйонів, а їхній власник не має змоги нічим розважитись, не має на що найняти прислугу, а часом навіть не має чого їсти… НІ, така робота не для вас, — додав він, махнувши рукою.
— Помиляєтесь, професоре, — відказав Вокульський. — А втім, у могилі теж не веселіше…
— Що там могила!.. Дурниці… сентиментальність!.. — пробурчав Гейст. — В природі немає ні могил, ні смерті, є лише різні форми існування, з яких одні дають нам можливість бути хіміками, а другі — хімічними препаратами.
А весь сенс існування полягає в тому, щоб користатися з кожної нагоди, не марнувати часу на дурниці і щось корисне зробити.
— Я вас розумію, — сказав Вокульський, — але… пробачте, професоре, ваші відкриття такі нові…
— І вас розумію, — перебив його Гейст. — Мої відкриття такі нові, що ви… вважаєте їх за шахрайство! В цьому відношенні члени Академії не розумніші за вас, отже, ви потрапили в вибране товариство… Ага! ви хотіли б ще раз подивитись на мої метали, випробувати їх? Добре, дуже добре…
Він підбіг до залізної шафи, одімкнув її якимось дуже складним способом і по черзі почав виймати з неї бруски металів, важчого за платину, легшого за воду, прозорого.
Вокульський оглядав їх, зважував, розігрівав, кував, пропускав через них електричний струм, різав ножицями.
Так він випробовував їх кілька годин; кінець кінцем дійшов висновку, що принаймні з погляду фізичного він має діло з справжніми металами.
Скінчивши випробування, знесилений Вокульський упав на крісло. Гейст поховав свої зразки, замкнув шафу і, сміючись, спитав:
— Ну, то як: факт чи самообман?
— Нічого не розумію, — тихо сказав Вокульський, стискаючи скроні, — мені аж голова запаморочилась! Метал втричі легший за воду… Незбагненна річ!
— Або метал на якихось десять процентів легший за повітря, га? — засміявся Гейст. — Питомої ваги не існує, закони природи підірвані, га? Ха-ха! Дурниці це все! Закони природи, наскільки вони нам відомі, навіть при моїх металах залишаться непорушні. Розширяться лише наші поняття про властивості тіл та їх внутрішню будову, а разом розширяться й можливості нашої техніки.
— А питома вага? — спитав Вокульський.
— Послухайте мене, — перебив його Гейст, — і ви одразу збагнете, в чому полягає суть моїх відкриттів, хоч мушу сказати, що наслідувати їх не зможете. Тут нема ні чуда, ні шахрайства: це такі елементарні речі, що їх може зрозуміти учень початкової школи.
Він узяв з стола сталевий куб і подав його Вокульському:
— Бачите, це кубічний дециметр, вилитий із сталі.
Візьміть його в руки, скільки він важить?
— Кілограмів з вісім.
Він подав йому другий куб, також сталевий, такої ж величини, і запитав:
— А цей скільки важить?
— Ну, цей важить з півкілограма. Але ж він порожнистий?
— Прекрасно! А скільки важить оця кубічна клітка з сталевого дроту? — спитав Гейст, подаючи її Вокульському.
— Ця важить грамів з п’ятнадцять.
— Отже, бачите, — мовив Гейст, — маємо три куби однакової величини, з однакового металу, але різної ваги…
А чому? Тому що в повному кубі міститься найбільша кількість часток сталі, в порожнистому — менша, а в дротяному найменша. Отже, уявіть собі, що мені вдалося замість суцільних часток будувати клітчасті частки т і л, і ви зрозумієте таємницю винаходу. Полягає він у зміні внутрішньої структури матерії, що не є новиною навіть» для сучасної хімії. Ну, що?
— Коли я бачу зразки, я вірю, — відповів Вокульський, — коли слухаю вас, — розумію. Але як вийду звідси…
Він безпорадно розвів руками.
Гейст знову відчинив шафу, взяв з неї маленький зливок металу, схожого на латунь, і подав Вокульському.
— Візьміть, — сказав він, — і носіть як амулет проти сумніву в моєму здоровому розумі чи правдивості. Цей метал разів у п’ять легший за воду, він нагадуватиме вам про наше знайомство. До того ж, — додав старий, засміявшись, — він має неабияку властивість: на нього не впливають ніякі хімічні реагенти. І він швидше розсиплеться на порох, аніж викаже мою таємницю… А тепер, пане Сюзен, ідіть, відпочиньте і подумайте, що з собою діяти.
