Лялька - Прус Болеслав (книга бесплатный формат txt) 📗
Але найтяжчого почуття зазнав він, коли Пальмієрі, приспавши якогось кволого юнака, обвинув рушником совок для вугілля й запевнив свого медіума, що то молода й гарна жінка, в яку він закоханий. Замагнетизований обіймав і цілував совок, ставай перед ним навколішки, обличчя його виявляло всі ознаки великого замилування.
Коли совок поклали під канапу, юнак поповз за ним рачки, по дорозі одіпхнувши чотирьох дужих мужчин, які хотіли його спинити. А коли Пальмієрі сховав совок і сказав, що кохана вмерла, юнака пойняв такий розпач, що він упав на підлогу й почав битися головою об стіну.
В цю мить Пальмієрі дмухнув йому в обличчя, і юнак прокинувся, весь в сльозах, під оплески і сміх присутніх.
Вокульський утік з салону страшенно роздратований. «Отже, все брехня!.. І нібито геніальні винаходи Гейста, і моя шалена любов, і навіть вон а… Вона також лише породження моєї хворобливої уяви… Єдина реальність, яка не обманює й не бреше, це смерть…»
Він вибіг з готелю на вулицю, зайшов у кафе й замовив коньяк. Цього разу він випив півтора графина, а п’ючи, думав про те, що в Парижі, де він знайшов найвищу мудрість, найбільший обман і остаточне розчарування, мабуть, знайде і свою смерть. «Чого мені ще ждати?.. Що я взнаю? Коли Гейст — звичайний шахрай і коли можна закохатися в совок, як я закоханий в неї, то що ж мені більше залишається?..»
Він повернувся в готель, приголомшений коньяком, і заснув не роздягнувшись. А як прокинувся о восьмій ранку, перша його думка була: «Безумовно, Гейст з допомогою магнетизму обманив мене з тими металами. Але… хто ж магнетизував мене тоді, коли я шаленів за тією жінкою?»
Раптом йому спало на думку звернутися за роз’ясненням до Пальмієрі. Він швидко переодягнувся і зійшов на третій поверх.
Маестро таємничого мистецтва вже чекав відвідувачів, а тому що їх ще не було, він негайно прийняв Вокульського, наперед одержавши двадцять франків за пораду.
— Чи ви кожного можете умовити, що совок для вугілля — це жінка, а носова хусточка важить сто фунтів? — спитав Вокульський.
— Кожного, хто дасть себе приспати.
— То приспіть мене, будь ласка, і повторіть наді мною спробу з хусточкою.
Пальмієрі почав магнетизувати: вдивлявся Вокульському в очі, доторкався до його лоба, розтирав йому руки від плеча до долонь… Нарешті, невдоволений, відступив.
— Ви не медіум, — сказав він.
— А коли я скажу, що сам мав у своєму житті такий випадок, як отой хлопець з носовою хусточкою? спитав Вокульський.
— Такого не могло бути, бо вас не можна приспати.
А втім, якби вас навіть приспали й запевнили, що хусточка важить сто фунтів, то після пробудження ви, однак, не пам’ятали б про це.
— А чи не припускаєте ви, що хто-небудь може магнетизувати краще за вас…
Пальмієрі образився.
— Кращого магнетизера за мене нема! — вигукнув він. — Зрештою, і я присплю вас, але над цим треба попрацювати кілька місяців. Це коштуватиме дві тисячі франків… Я не хочу даром витрачати свої флюїди.
Вокульський залишив магнетизера зовсім не задоволений. Він не сумнівався, — що панна Ізабелла могла його причарувати: у неї було достатньо часу. Але ж Гейст не міг приспати його протягом кількох хвилин. До того ж Пальмієрі. каже, що приспані не пам’ятають того, що бачили уві сні; а він пам’ятає всі. подробиці візиту старого хіміка.
Отже, якщо Гейст не приспав його, то він і не шахрай.
Значить, його метали існують і… відкриття металу, легшого за повітря, можливе!.. «В цьому місці, — подумав він, — за одну годину я пережив більше, аніж у Варшаві за все життя… Оце так місто!»
Кілька днів після цього Вокульський був дуже зайнятий.
Насамперед виїжджав Сузін, закупивши кільканадцять пароплавів. Цілком законний прибуток від цієї операції був такий величезний, що частка, яка припадала Вокульському, покривала всі його варшавські видатки за останні кілька місяців.
За кілька годин до від’їзду Сузін з Вокульським снідали в своєму парадному номері і, звичайно, говорили про прибутки.
— Тобі щастить, як у казці, — зауважив Вокульський.
Сузін ковтнув шампанського і, склавши на животі оздоблені перснями пальці, сказав:
— Не в щасті річ, Станіславе Петровичу, а в мільйонах. Ножиком ріжуть вербову лозу, а сокирою рубають дуба. Хто має копійки, у того й справи копійчані і прибутки копійчані, а хто має мільйони, той і прибутки Одержує мільйонні. Карбованець, Станіславе Петровичу, як та з’їжджена шкапа: скільки то років доводиться ждати, поки вона народить нового карбованця, а мільйон плодиться, як свиня: щороку дає кілька нових. За два або за три роки, Станіславе Петровичу, й ти збереш круглий мільйончик, а тоді сам побачиш, як за ним гоняться гроші.
Хоч з тобою, брат…
Сузін зітхнув, насупив брови й знову хильнув шампанського.
— Що ж зі мною? — спитав Вокульський.
— А от що з тобою, — відповів Сузін. — Ти, замість робити вигідні справи в такому місті для себе, для своєї торгівлі нічогісінько не робиш. Тиняєшся хтозна-де, повісивши або задерши голову, ні на що не дивишся або навіть (християнинові совісно й сказати!) літаєш на якихось повітряних кулях… Ти що, цирковим плигуном хочеш зробитися, га? Ну і, нарешті, скажу тобі, Станіславе Петровичу, образилась на тебе одна дуже благородна дама, ота баронеса… А в неї ж можна було і в карти пограти, і гарних жінок знайти, і багато про що довідатись. Раджу тобі, дай ти їй що-небудь заробити перед тим, як виїжджатимеш. Знаєш, адвокатові не даси карбованця, то він з тебе сотню витягне. Отаке-то, друже мій…
Вокульський уважно слухав. Сузіи знову зітхнув і говорив далі:
— Із ворожбитами знаєшся та радишся (тьху, нечиста сила!), а на цьому дйі, кажу тобі, не заробиш щербатої копійки, тільки бога гнівиш. Не гаразд!.. А найгірше те, що ти думаєш, ніби ніхто не знає, чого ти не нагрієш собі місця. А тим часом усі знають, що тебе точить якась душевна мука, тільки одні думають, що ти хочеш купувати фальшиві асигнації, а другі догадуються, що радий би був збанкрутувати, якщо вже не збанкрутував.
— 1 ти цьому віриш? — спитав Вокульський.
— Ех, Станіславе Петровичу, вже кому-кому, а тобі не варто б вважати мене за дурня. Ти думаєш, я не знаю, що річ тут в жінці? Вона, звісно, жінка — ласа штучка, так що часом і солідній людині голову закрутить. Так що бався й ти, коли маєш гроші. Але я тобі, Станіславе Петровичу, скажу одне слівце, хочеш?..
— Будь ласка.
— Тільки так: хто просить, щоб йому поголили бороду, нехай не гнівається на подряпини. Отож, голубе, розкажу тобі притчу. Є в цій Франції якась цілюща вода від усіх хвороб (забув, як називається). Слухай же мене: є такі, що до тієї води на колінах повзуть і глянути на неї не сміють, а с такі, котрі ту воду без церемонії п’ють і навіть зуби нею полощуть… Ех, Станіславе Петровичу, ти й не догадуєшся, як ті, котрі п’ють, глузують з тих, котрі на колінах повзуть! От ти подивись та подумай, чи не такий і ти? А якщо такий, то плюнь на все… Але що з тобою? Боляче? Правда… Ну, випий вина…
— Ти що-небудь чув про неї? — глухо спитав Вокульський.
— Клянусь тобі, що нічого особливого не чув, — відповів Сузін, б’ючи себе в груди. — Купцеві потрібні продавці, а жінці поклонники, хоч би для того, щоб не помітно було хлюста, котрий не б’є поклонів. Природна річ. Тільки ти, Станіславе Петровичу, не ставай з ними в ряд, а коли вже став, то держи голову вище. Півмільйона карбованців капіталу — це тобі не кіт наплакав. З такого купця люди не повинні сміятися.
Вокульський устав і судорожно випростався, немов його припекли розжареним залізом. «Так може не бути, а може й бути, — подумав він. — Але якщо так є, то я віддам половину майна щасливому поклонникові за те, що вилікував мене!..»
Він повернувся в свій номер і вперше цілком спокійно почав перебирати в думці всіх поклонників панни Ізабелли, яких з нею бачив або про яких чув. Він пригадував їхні значливі розмови, ніжні погляди, дивні натяки, всі звіти пані Мелітон, всі балачки про панну Ізабеллу, які ходили серед її товариства. Нарешті Вокульський з полегкістю зітхнув: йому здалося, що він знайшов нитку, яка виведе його з лабіринта. «Я вийду з нього, мабуть, в лабораторію Гейста», — подумав він, відчуваючи, що в серце йому запало перше зерно погорди.
