Спаситель - Несбьо Ю (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗

— Біргер, мій чоловік, зазвичай ходив шукати його, коли хлопець зникав на кілька днів, — вела далі Пернілла Голмен. — Хоча я просила його припинити шукати, не могла більше стерпіти присутності Пера.

— Чому? — швидко спитав Харрі. Решта зачекає.

Біргер Голмен поїхав у ритуальне бюро, розповіла вона, коли Харрі не попередивши подзвонив у двері.

Вона схлипнула:

— Чи ви колись мешкали в одній квартирі з наркоманом?

Харрі не відповів.

— Він крав усе, що втрапляло під руку. Ми мовчали. Себто Біргер мовчав, він з нас двох найбільш люблячий з батьків. — Вона скривила тремтячі губи, силкуючись посміхнутися. — Він завжди й у всьому був на боці Пера. Аж до того дня цієї осені, коли Пер почав мені погрожувати.

— Погрожувати?

— Так. Мало не вбив мене. — Пернілла Голмен, дивлячись на світлину, протирала скло, ніби воно забруднилося. — Зран­ку Пер подзвонив у двері, я не хотіла впускати його, адже була сама удома. Він плакав і благав, але я вже навчена його іграми, тож не відчинила дверей. Пішла на кухню, сіла. Гадки не маю, як Пер зміг увійти, але раптом він став переді мною з пістолетом у руці.

— З тим, яким він...

— Гадаю, так.

— Далі.

— Він наказав мені відчинити шафу, де лежали мої коштовності. Та дещиця, що ще лишилась, адже решту він уже давно повиносив. Потім пішов геть.

— А ви?

— Я? У мене нерви не витримали. Коли повернувся Бір­гер, він відвіз мене у лікарню. — Вона знову схлипнула. — Там навіть ліки мені відмовилися дати. Мовляв, уже досить.

— Які ліки?

— А ви як гадаєте? Заспокійливе. Досить! Якщо через сина щоночі не спиш, боячись, що він повернеться... — Вона не доказала, затулила рукою губи. На очах виступили сльози. Потому прошепотіла так тихо, що Харрі заледве почув. — Часом жити несила...

Харрі кинув оком на нотатник — він не занотував ані сло­ва, але подякував:

— Спасибі.

— One night, is that correct, Sir? [7] — спитала дівчина-адміністратор за стійкою у готелі «Скандія», що біля Центрального вокзалу в Осло, не відводячи очей з замовлення на мо­ніторі комп’ютера.

— Yes, — відповів чоловік.

Вона зауважила, що на ньому бежеве пальто. З верблюжої шерсті. Чи штучної.

Довгі, пофарбовані червоним лаком нігті, ніби налякані таргани, пробігли клавіатурою. Штучна верблюжа шерсть у зимовій Норвегії. Чом би й ні. Вона бачила на фото верблюдів у Афганістані, а її друг писав та розповідав, що морози там не слабші за норвезькі.

— Will you pay by VISA or cash, Sir? [8]

— Cash.

Вона поклала на стійку реєстраційний бланк та ручку, попросила паспорт.

— No need, — мовив він. — I will pay now [9].

Він розмовляв англійською майже як британець, хоча щось у тому, як він вимовляв приголосні, наштовхувало на думку про Східну Європу.

— Все-таки прошу паспорт, пане. Міжнародні правила.

Він погідливо кивнув, простягаючи їй тисячну купюру та паспорт. Republika Hrvatska. Мабуть, одна з новоутворених держав на Сході. Адміністраторка полічила решту, поклала у касу тисячну банкноту, нагадавши собі перевірити купюру проти світла, коли пожилець піде. Вона намагалася дотримувати певного стилю, хоча поки що працювала у готелі середнього рівня. Утім, цей чоловік не скидається на афериста, радше має вигляд... вигляд кого? Вона віддала йому пластикову картку-ключ, назвала поверх, показала, де ліфт, повідомила, коли можна поснідати й коли треба виїжджати з номера.

— Will there be anything else, Sir? [10] — процвірінькала вона, чудово усвідомлюючи, що її англійська та манери занадто добрі для цього готелю. Незабаром вона піде у кращий готель. А якщо не вийде, стане менш послужливою.

Кахикнувши, він спитав, де є найближча phone booth.

Вона пояснила, що телефонувати можна просто з номера, але він захитав головою, мовляв, ні.

Адміністраторка замислилась. Через мобільний зв’язок таксофони майже зникли з Осло, але неподалік, на Ернбанеторг, один, безперечно, ще зберігся. Насправді, шапкою докинути, але вона, добувши маленьку карту, намалювала маршрут, усе пояснила. Просто як у «Редісоні» чи решті висококласних готелів. Звівши на нього очі, щоб переконатись, що він зрозумів, вона на мить зніяковіла, сама не зна­ти чому.

— Прорвемося, Халворсене!

Вигукнувши звичне привітання, Харрі залетів у їхній спільний кабінет.

— Два повідомлення, — доповів Халворсен. — Тебе кличе до себе новий комісар. А ще до тебе телефонувала якась жінка. З вельми приємним голосом.

— Невже? — Харрі кинув пальто у бік вішалки. Воно впа­ло на долівку.

— Господи, — не втримався Халворсен, — невже нарешті упорався?

— Ти про що?

— Ти знову кидаєш одяг на вішалку. Й вигукуєш «прорвемося!». Але ж не вчиняв так, відколи Ракель... — Халворсен змовк, зауваживши застережний погляд Харрі.

— Чого хотіла та жінка?

— Надати тобі інформацію. Її звати... — Халворсен попорпався у жовтих папірцях на столі. — Мартіна Екхоф.

— Не знаюся з такою.

— Зі «Сторожової Вежі».

— А-а!

— Вона казала, що попитала людей, і ніхто не чув, щоб Пер Голмен завинив кому-небудь гроші.

— Невже? Мабуть, треба зателефонувати їй та спитати, чи немає новин.

— Мені теж таке спало на думку, я спитав її телефон, але вона відповіла, що їй більше немає чого додати.

— Гаразд. Добре. Пречудово.

— Хіба? Чому тоді так захвилювався?

Харрі, нахилившись, підняв пальто, але на вішалку не повісив, а знов нап’яв на себе.

— А як же комісар...

— Доведеться йому зачекати.

Брама у контейнерному складі була розчинена, але табличка недвозначно сповіщала, що в’їзд заборонено й що стоянка розташована за межею території складу. Харрі почу­хав укушену литку, глянув на довгу прогалину між контейне­рами й заїхав у ворота. Контора охоронця розташовувалась у будівлі, зведеній, як казарми, котру за останні три де­сяти­річчя регулярно добудовували. Й то було недалеко від правди. Залишивши автівку біля входу, Харрі легко подолав останні кілька метрів.

Поки він пояснював причину своєї появи та розповідав про вчорашню пригоду, охоронець сидів мовчки, відхилившись на спинку крісла, заклавши руки за голову, й жував сірника.

Сірник — єдине, що рухалось на обличчі охоронця. Але, як видалось Харрі, коли він почув про двобій з собакою, на його губах промайнула посмішка.

— Чорний метцнер, — мовив охоронець. — Родич родезійського риджбека. Тільки я маю такого у всій Норвегії. Чудовий охоронець пес. Ще й негавкітливий.

— Це я зауважив.

Сірник весело підскочив.

— Метцнер — мисливський пес, він підкрадається до здобичі. Щоб не сполохати.

— Себто ви кажете, що він хотів мене... з’їсти?

— Ну так уже й з’їсти. — Охоронець не вдавався до по­дробиць й невиразно дивився на Харрі, охопивши потилицю сплетеними долонями. Харрі спало на думку, чи то у чоловіка завеликі руки, чи то голова замала.

— Отже, у той час, як за нашими припущеннями, було убито Пера Голмена, ви нічого не бачили й не чули?

— Убито?

— Коли він застрелився. Нічого не бачили й не чули?

— Взимку охорона сидить у будівлі. А метцнер, як я вже згадував, пес негавкітливий.

— Чи слушно це? Я про те, що пес не здіймає тривогу?

Охоронець знизав плечима:

— Він робить свою справу, а ми сидимо у теплі.

— Але пес не знайшов Пера Голмена, коли той проліз на склад.

— Ділянка складу чималенька.

— А згодом?

— Ви про труп? Але ж тіло задубіло на камінь. Та й мерцями метцнер не цікавиться, він бере живу здобич.

Харрі здригнувся.

— У поліцейському звіті зазначено, що, за вашими словами, Пера Голмена ви раніше ніколи тут не бачили.

— Саме так.

— Я заходив до його матері й взяв у неї сімейну світлину. — Харрі поклав знімок на стіл перед охоронцем. — По­гляньте й напевне скажіть мені, що ви ніколи раніше не бачили цього чоловіка.