Спаситель - Несбьо Ю (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗

Штовхнувши двері, Харрі кивнув охоронцеві Армії, одягненому у светр з каптуром.

— Нічого немає? — спитав охоронець.

Харрі помацав кишені.

— Нічого.

На табличці, що висіла на стіні, застерігали, що спиртне треба лишати коло дверей, а перед тим як піти, його можна забрати. Харрі знав, що вони не вимагали здавати наркотики, адже розуміли, що жоден наркоман з цим добром ніколи не розлучиться.

Увійшовши, Харрі налив собі кави й сів на лавку коло стіни. «Сторожова Вежа» — це кав’ярня Армії спасіння, такий собі сучасний різновид пунктів харчування, де всіх нужденних безкоштовно годували бутербродами та кавою. Світле, затишне приміщення, яке відрізнялося від звичайних закладів лише клієнтурою. На дев’яносто відсотків — наркомани-чоловіки, решта — жінки. Відвідувачі їли хліб з коричневим та білим сиром, читали газети, спокійно теревенили. Тут була зона відпочинку, нагода відігрітися та перевести дух, на певний час призупинивши пошуки нової дози на день. Поліцейські агенти часом навідувались у заклад, але за негласної умови арешти тут ніколи не проводили.

Чоловік за столиком неподалік від Харрі завмер, звісивши голову до столу, чорні пальці тримали цигарковий папір — поруч були розкидані по столу недопалки.

Харрі дивився у спину тендітної жіночки у формі. Вона стояла біля столика з чотирма обрамленими світлинами, змінювала догорілі стеаринові свічки. На трьох світлинах було зображено якихось людей, на четвертій — хрест та напис на білому тлі. Харрі підвівся й підійшов до жінки.

— Що це? — спитав він.

Чи то через витончену шию та м’які рухи, чи то через гладеньке, чорне, як ніч, просто надприродно блискуче волосся, Харрі спала на думку кішка, ще перш ніж дівчина озирнулася. А коли він побачив личко з непропорційно широким ротом, маленьким, достоту як у японських коміксах, носиком, враження ще посилилось. Але найперше — її очі. Він не спромігся чітко визначити, але було у її очах щось неправильне.

— Листопад, — мовила дівчина.

Голос мала глибокий, спокійний, м’який, і Харрі мимоволі спало на думку, чи справді він даний природою, чи вона про­сто навчилася цієї манери розмовляти. Він знався з жінками, котрі змінювали голос так, як декотрі змінюють вбрання. Один голос вдома, інший — для першого враження й появ у товаристві, третій — для нічної близькості.

— У якому сенсі? — перепитав він.

— Ті, що померли у листопаді.

Поглянувши на світлини ще раз, Харрі, нарешті, збагнув, у чому річ.

— Четверо? — тихо промовив він. Перед одним зі знімків лежала цидулка, кострубаті літери олівцем.

— У середньому помирає один клієнт на тиждень. Чотири — звичайна річ. Поминають у першу середу щомісяця. У вас хтось...

Харрі похитав головою. «Коханий мій Одде...» — так починалася цидулка. Без квітів.

— Чим я можу прислужитися вам? — спитала дівчина.

Ні, мабуть, у її репертуарі немає інших голосів, окрім цьо­го, глибокого, приємного.

— Пер Голмен, — повів він і змовк, не знаючи, що сказати ще.

— Так, бідолашний Пер. Поминатимуть у січні.

Харрі кивнув:

— У першу середу.

— Саме так. Приходьте, брате, радо зустрінемо.

Слово «брате» пролунало з її вуст легко й невимушено, ніби щось щире, а не напівмеханічний додаток. І на якусь мить Харрі майже повірив їй.

— Я поліцейський слідчий, — мовив до неї.

Вони так різнилися у зрості, що їй довелося відкинути голову назад, щоб зазирнути йому в обличчя.

— Скидається, наче я вже вас бачила, щоправда, дуже давно.

Харрі кивнув:

— Можливо. Я заходив сюди, але вас не бачив.

— Я тут лише на півдня. Решту часу сиджу у штаб-квартирі Армії спасіння. А ви працюєте у відділі наркотиків?

Харрі заперечно похитав головою:

— Ні, у відділі убивств.

— У відділі убивств? Але ж Пера не...

— Може, сядемо?

Вона нерішуче роззирнулась.

— Багато роботи? — спитав Харрі.

— Навпаки, незвично спокійно. Зазвичай ми видаємо майже тисячу вісімсот бутербродів на день. Але сьогодні виплачують соціальну допомогу.

Дівчина покликала одного з хлопців за стійкою, той відповів, що підмінить її при потребі. А разом з тим Харрі почув і її ім’я — Мартіна. У чоловіка, що тримав цигарковий папір, голова впала ще нижче.

— Дещо лишилось незорозумілим, — пояснив Харрі, коли вони сіли. — Розкажіть, що він був за людина?

— Важко сказати. — Вона зітхнула, дивлячись на запитливий вираз обличчя Харрі. — У наркоманів з таким багаторічним стажем, як у Пера, мозок вже настільки зруйновано, що про особистість важко вести мову. Потяг до наркотиків заступає решту всього.

— Розумію, але я про те, яким він був... для людей, що близько з ним зналися...

— Боюся, нічим у цьому вам не зараджу. Спитайте у його батька, на що обернувся його син як особистість. Він багато разів приходив сюди, забирав його. Та врешті-решт відступився. Пер почав поводитися вдома вкрай вороже, бо вони позамикали від нього всі цінні речі. Вони просили мене дивитися за хлопцем. Я відповіла, що ми зробимо все, на що спроможні, але дива обіцяти не можемо. Так і трапилось...

Харрі глянув на дівчину. Її обличчя набуло звичного для соціальних працівників смиренного виразу.

— Справжнісіньке пекло. — Харрі почухав литку.

— Мабуть, треба самому бути наркоманом, щоб зрозуміти все до краю.

— Я про життя його батьків.

Мартіна промовчала. До сусіднього столика підійшов хло­пець у драній надимнутій куртці. Відкривши прозорий пластиковий пакунок, витрусив купу сухого тютюну. Мабуть, добутого з сотень недопалків. Тютюн засипав і цигарковий папір, і чорні пальці непорушної постаті, що сиділа там.

— Щасливого Різдва, — мовив хлопець і поплівся геть старечою ходою, властивою наркоманові.

— То що ж лишилось незрозумілим? — спитала Мартіна.

— Аналіз крові показав, що він не був під кайфом.

— То й що?

Харрі дивився за сусідній столик. Чоловік, що сидів там, відчайдушно силкувався скрутити цигарку, але пальці не слу­хались його. Рудою щокою покотилася сльоза.

— Я знаю, що воно таке — бути під кайфом, — мовив Харрі. — Ви не чули бува, чи він комусь не заборгував грошей?

— Ні. — Її відповідь була короткою й рішучою. Такою короткою та рішучою, що Харрі вгадав, якою буде відповідь на наступне питання.

— Але ви, певно, могли б...

— Ні, — не дала доказати вона. — Не можу я випитувати. Ці люди нікому не цікаві, й я тут для того, щоб допомагати їм, а не переслідувати.

Харрі довго дивився на неї.

— Маєте рацію. Даруйте, більше не питатиму.

— Дякую.

— Тільке одненьке останнє питання.

— Гаразд.

— Чи ви... — У голові промайнуло: дарма це я, схибив. — Чи ви повірите, коли я скажу, що мені вони не байдужі?

— А чи варто?

— Я ж розслідую обставини смерті людини, котру всі вва­жають безперечним самогубцем і яка всім байдужа.

Вона мовчала.

— Смачна у вас кава. — Харрі підвівся.

— На здоров’я. Благослови вас Бог.

— Дякую, — відповів Харрі й, на свій подив, відчув, що у нього палають вуха.

Підійшовши до виходу, Харрі зупинився біля охоронця, озирнувся, але вона вже пішла. Охоронець у светрі з каптуром запропонував йому зелений пакунок з пайкою, але він, подякувавши, відмовився. Щільніше запнув пальто, вийшов на вулицю, де багряне призахідне сонце вже занурювалося у води Осло-фіорда, й попростував до Акера. Біля «Ейки», просто у заметі, стояв хлопець у драній надимнутій куртці, один рукав він підгорнув, з вени на передпліччі стирчав шприц. Він усміхався, дивлячись крізь Харрі та морозяну поволоку над Грьон­ланном.

Розділ 6. Понеділок, 14 грудня. Халворсен

Пернілла Голмен здавалася ще тендітнішою, сидячи у кріслі на Фреденборгвейєн і дивлячись на Харрі великими заплаканими очима. На колінах три­мала обрамлену синову світлину.

— Тут він має дев’ять рочків, — мовила вона.

Харрі мимоволі ковтнув клубок у горлі. Почасти через те, що, дивлячись на усміхненого хлопчину в рятівному жилеті, нікому й на думку не спаде, що він скінчить своє життя у контейнері з кулею у скроні. Почасти тому, що знімок нагадував йому про Олега, котрий часом, забувшись, кликав його татом. Чи багато часу знадобиться йому, щоб називати батьком Матіаса Лунн-Хельгесена?