Спаситель - Несбьо Ю (книги полные версии бесплатно без регистрации .TXT) 📗

— Чи ви визнаєте себе винним? — мовив Харрі, роблячи знак Халворсену, котрий враз поліз у внутрішню кишеню, але ані ручки, ані аркуша паперу там не знайшов. Харрі завів очі під лоба й поклав на стіл свого нотатника.

— Він казав, що вкрай змучився. Що йому несила більше терпіти. Я знайшов йому місце у Притулку. Ліжко та триразове харчування за тисячу двісті крон на місяць. Й за місяць-два його обіцяли взяти у програму лікування метадоном. Потому він знов зник, а коли я зателефонував у Притулок, мені сказали, що він утік, не заплативши за помешкання, а згодом... згодом він заявився до нас. З пістолетом.

— Й тоді ви наважились?

— Він уже був пропащим. Я втратив сина. Я не міг дозволити, щоб він забрав її з собою.

— Як ви знайшли його?

— Не на Платі. Я знайшов його біля «Ейки», сказав, що хочу придбати у нього пістолет. Зброя була при ньому, він показав пістолет і хотів зразу отримати гроші. Але я відповів, що при собі грошей не маю, мовляв, зустріньмося біля зад­ньої брами контейнерного складу наступного вечора. Знаєте, а мені втішливо, що ви... що я...

— Скільки? — спитав Харрі.

— Перепрошую?

— Скільки ви мали намір заплатити?

— П’ятнадцять тисяч крон.

— І...

— Він прийшов. Виявилось, що набоїв у нього немає і, як він сам зізнався, взагалі не було.

— Але ви, певна річ, завбачили це, та ще й калібр стандартний, тож добути набої було неважко, адже так?

— Авжеж.

— Спочатку ви заплатили йому?

— Що?

— Нічого, пусте.

— Зрозумійте мене, це завдавало страждань не лише нам з Перніллою. Для Пера теж кожен день був пекельним. Мій син уже помер й лише чекав, аби хтось зупинив йому серце, котре ніяк не спиняло биття. Чекав...

— Спасителя.

— Так. Саме так. Спасителя.

— Але ж це не ваша справа, Голмене.

— Так. Це справа Господня. — Голмен, опустивши голову, щось пробурмотів.

— Як ви сказали?

Голмен підвів голову, але погляд його блукав у просторі, ні на чому не спиняючись.

— Але якщо Господь не робить своєї справи, її мусить зробити хтось замість нього.

На вулиці брунатні сутінки повили жовті ліхтарі. Коли випадав сніг, в Осло навіть уночі було ясно. Звуки були ніби загорнені у бавовну, а сніг поскрипував, мов феєрверк удалині.

— Чому ми не забрали його? — спитав Халворсен.

— Він не замірюється тікати, натомість має дещо розпо­вісти дружині. За годину-дві пошлемо за ним машину.

— А він просто-таки артист.

— Невже?

— Але ж ридав, коли ти повідомив про синову смерть, хіба ні?

Харрі замислено захитав головою:

— Тобі ще чимало треба вчитися, Молодший.

Халворсен спересердя копнув сніг.

— То просвіти мене, о наймудріший.

— Вбивство — це такий винятковий вчинок, що люди витісняють його зі свідомості, сприймаючи як напівзабуте жахіття. Я чимало разів бачив таке. Лише коли про це розповість інша особа, убивця, врешті, усвідомлює, що це існує не лише у його голові, а трапилось насправді.

— Еге ж. Утім, все одно холоднокровний добродій.

— Хіба ти не зауважив, що він геть розчавлений. Певно, Пернілла мала рацію, кажучи, що з них двох саме він любив сина більше.

— Любив? Убивця? — Голос у Халворсена мало не зірвався від обурення.

Харрі поклав руку йому на плече:

— Поміркуй сам. Хіба це не найбільший прояв кохання — пожертвувати рідним сином?

— Але ж...

— Я розумію, що у тебе на думці, Халворсене. Призвичаюйся, хлопчику, що такі моральні парадокси сповнюватимуть кожен день твого життя.

Халворсен торкнув незамкнені дверцята, але вони намертво примерзли. Несподівано роздратовано він смикнув дверцята, й ті, затріскотівши, розчинилися, а ґумова прокладка так і лишилася у проймі.

Вони посідали в авто, Харрі спостерігав, як Халворсен повертає ключ запалення, а другою рукою доволі сильно ляскає себе по лобі. Двигун заревів.

— Халворсене... — повів Харрі.

— Хай там як, а справу розкрито, комісар зрадіє, — голос­но промовив Халворсен, кермуючи на дорогу просто перед вантажівкою, що пищала. Потім показав змерзлий середній палець у люстерко. — Тож звеселімося трошки. — Опустивши руку, він знову ляснув себе по лобі.

— Халворсене...

— Що таке? — пробурмотів той.

— Припаркуй авто на узбіччі.

— Що?

— Паркуйся.

Халворсен загальмував на узбіччі, біля тротуару, відпустив кермо й порожнім поглядом прикипів до вітрового скла. Поки вони гостювали у Голменів, скло вкрилося морозними візерунками. Халворсен голосно дихав, його груди різко здіймались та опускались.

— Часом хочеться послати таку роботу до бісової матері, — мовив Харрі. — Не переймайся.

— Не перейматимусь, — відповів Халворсен, дихаючи так само важко.

— Ти сам собою, а вони — самі собою.

— Так.

Харрі поклав долоню на спину Халворсену, зачекав. За кілька хвилин відчув, що колега став дихати спокійніше.

— Молодець, — мовив Харрі.

Обидва мовчали, поки машина, маневруючи у потоці пообіднього транспорту, котилася у Грьонланн.

Розділ 7. Вівторок, 15 грудня. Анонімність

Він височів на найвищому місці найжвавішої вулиці Осло, котра носила ім’я шведсько-норвезького короля Карла Юхана, — Карл-Юханс-гате. Він запам’ятав план міста, який взяв у готелі, й знав, що будівля, обриси котрої виднілися на заході, — то королівський палац, а на сході — Центральний вокзал.

Він сіпнувся.

Високо на стіні палав червоний неоновий термометр, що сповіщав про мороз, й від найменшого поруху повітря відчувався шпаркий холод, що проймав верблюже пальто, кот­рим він досі був цілком задоволений, а надто через те, що придбав його у Лондоні за помірною ціною.

Годинник біля термометра показував 19:00. Він попростував на схід. Обставини ніби вдало складаються. Темно, люди сунуть хмарою, відеокамери лише біля двох банків, та й ті повернуті на їхні ж таки банкомати. Метро він вже вилучив з переліку шляхів відступу, позаяк там, певно, купа камер спостереження та дещиця народу. Осло, виявляється, менше, ніж він гадав.

Він зайшов у крамничку одягу, де вподобав блакитну вов­няну шапку за сорок дев’ять крон та вовняний жакет за дві сотні, але змінив думку, зауваживши тоненький дощовик за сто двадцять. Одягаючи його у примірочній, він помітив, що пастилки дезодоранту з Парижа так і лежали у його кишені, розламані, подекуди розкришені на порошинки.

За сотню метрів вулицею, ліворуч, розташовувався ресторан. Найперше він переконався, що у гардеробі — самообслуга. Чудово, воно й простіше. Пройшов у залу. Напівзалюднена. Добрий огляд. З того місця, де він стоїть, видно всі столики. Поряд виріс офіціант, й він замовив на завтра на шосту столик біля вікна.

Перш ніж піти, перевірив туалет. Приміщення вікон не має. Себто єдиний запасний вихід — через кухню. Незле. Звісно, ідеальних місць не трапляється, та й не надто ймовірно, щоб йому знадобився інший шлях відступу.

Вийшовши з ресторану й кинувши погляд на годинник, він вулицею для пішоходів попростував до вокзалу. Люди дивилися під ноги та убік. Маленьке місце, утім, наділене по-столичному холодною відчуженістю. Добре.

На пероні експресу, який ішов у аеропорт, він знов глянув на годинник. Від ресторану шість хвилин ходи. Потяги йшли що десять хвилин й за дев’ятнадцять хвилин вже були в аеропорту. Отже, можна сісти на потяг о 19:20 й вже о 19:40 бути на місці. Прямий рейс до Загреба о 20:10. У кишені він вже мав квиток, придбаний безпосередньо у компанії САС.

Цілком задоволений, він, вийшовши з нового вокзального терміналу, зійшов сходами під скляний дах, де колись, безперечно, був дебаркадер, а наразі понатикано крамниць, й вийшов на майдан. Йорнбанеторг — так було зазначено на мапі. Посеред майдану, втричі більший за природні розміри, красувався величезний тигр, що завмер у русі, поміж трамвайних рейок, машин та натовпу людей. Але телефонів-автоматів ніде немає, хоч адміністраторка казала інакше. Наприкінці майдану, біля навісу, стояла юрба людей. Він наблизився. Дехто балакав, нахиливши одне до одного вкриті каптурами голови. Можливо, мешкають в одному районі, по сусідству, й чекають на той самий автобус. Щоправда, йому вони скидалися на дещо інше. Він зауважив, як худорляві постаті передають щось із рук у руки, поспішаючи геть, горблячись від шпаркого вітру. Збагнув, у чому річ. Адже ж бачив, як продають героїн — і у Загребі, й у інших європейських містах, хоча ніде не торгували так неприховано, як тут. Й збагнув, на що це йому скидалося. Невеличкі купки людей, у яких він і сам колись стояв, коли пішли серби. Біженці.