Роман про Батьківщину - Матіяш Дзвінка (книги онлайн без регистрации TXT) 📗

викочувалися, то все одно губилися б у глибоких зморшках його щік. І я думаю про те, що

завжди я отак спостерігаю за людьми, про яких нічого не знаю, бо бачу їх уперше та

востаннє, і мене вражають чи ранять їхні історії, про які я теж нічого не знаю.

Якісь ідіоти женуться за мною вулицею і жбурляють у мене камінням. Я пес, маленький

чорний цуцик, мені важко бігти, тому що я тільки недавно навчився бігати, раніше у мене

виходило тільки ходити, перевалюючися з боку на бік, бо я не вмів зберігати рівноваги.

Мабуть, це тому, що я дуже маленький і тільки нещодавно почав жити без мами. Я не знаю,

де мама, мабуть, вона залишилась жити там, де я народився, але я не знаю, де це. Моїх

братиків віддали іншим людям, яким вони сподобалися. Я нікому не сподобався, можливо, я

не дуже гарний як на людське око, я цього теж не знаю. Думаю, що моїй мамі я подобався,

мабуть, вона хотіла би, щоби я з нею залишився, тільки цього не хотів її господар, бо він не

може жити у двокімнатній квартирі на десятому поверсі, де двоє собак, і кіт, і хом'як, і

папуга із зеленим хвостом, який смішно кричить на господаря. Тому мене треба було комусь

віддати, а що мене ніхто не захотів узяти, мене довелося винести надвір і посадити біля

контейнерів зі сміттям, аби мене хтось підібрав. Я не знаю, що таке «підібрати». Мабуть,

хтось мав би привести мене до себе додому і знайти мені іншу маму, і щоб у неї було

молоко, і щоб я міг їсти досхочу, і щоб у неї була довга шерсть, у якій тепло спати, бо мені

треба багато спати, щоб рости і вміти зберігати рівновагу, бо рівновага дуже потрібна

собакам, і людям також. Мені не подобалося сидіти біля контейнерів зі сміттям, бо було

холодно, накрапав дощик і шерсть у мене змокла. І запах був поганий від цих контейнерів,

смердючий і кислий, а мені так хотілося, щоб запахло молоком і моєю мамою, і щоб не було

мокро, і щоб можна було згорнутися в клубочок, уткнутися носом у її шерсть і міцно й довго

спати. Я думаю, мама також без мене сумує, вона дуже не хотіла, щоб мене несли до

контейнера, і жалібно дивилась на господаря, але нічого не просила, бо, мабуть, знала, що це

не допоможе. Мені стає дуже холодно й сумно, я починаю тихенько плакати, потім

голосніше, мене все одно ніхто не чує. І не бачить, бо надворі стає все темніше, цікаво,

навіщо господар виніс мене сюди увечері — мене ж ніхто не побачить і не зможе підібрати...

Здається, я спав і спав довго, не знаю, як мені вдалося заснути на такому холоді й без мами,

може, це тому, що я дуже довго плакав і втомився плакати, і заснув — сам не знаю, як це

сталося. Тепер мені хочеться їсти, тільки тут їсти нічого, я пожував трохи трави, мені так

хочеться маминого молока, але мами немає. А ще в мене дуже намокла шерсть, я хотів би

висохнути, тільки не знаю, що для цього треба зробити. Я вирішив, що піду звідси, бо не

хочу сидіти чекати, щоб мене хтось підібрав, мені це зовсім не подобається. Може, мене

підбере хтось лихий, тоді зі мною вже напевно нічого доброго не буде. А тепер за мною

женуться якісь ідіоти, вони жбурляють у мене камінням, я біжу дуже швидко, хоча я ніколи

не бігав, не знаю, як мені вдалося цього навчитися, тільки камінням не хочу щоб по мені

кидали це дуже боляче і образливо знову боляче і біжу щоб знайти маму тому що я не знаю

куди мені іще бігти хто іще міг би мене врятувати тільки я не чую її запаху її молока ніщо не

нагадує її довгої шерсті мамо вони кидають у мене камінням це боляче і дуже страшно чому

діти у людей такі жорстокі може вони так граються але це якісь дуже дивні ігри коли мама

гралася зі мною вона кусала мене за вуха але це зовсім не боліло тепер дуже боляче

Не можу спати, хоча дуже хочу заснути, щоб не думати. Думки білі, як біль, думки

сотаються, як біле полотно, чому я не знаю, як себе заспокоїти, як себе втихомирити.

смерть прийшла до художника і стала в нього за спиною поклала руку йому на плече і питає

це нічого що у мене такі холодні руки тільки ти не лякайся я прийшла не по тебе просто мені

дуже хочеться щоб ти намалював мій портрет тільки щоб я на ньому була дуже красивою і

щоб мене не треба було лякатися бо я дуже не люблю коли мене лякаються може я насправді

хочу порозмовляти з тими до кого приходжу тільки не кажи що ти теж боїшся і що не хочеш

зі мною говорити він думає що все просто і справді зовсім не страшно смерть як музика що

заколисує це так як гойдатися на морських хвилях йому подобається джарет може смерть

також любить грати на музичних інструментах у моєму саду каже смерть ростуть білі лілії у

моєму саду ростуть квіти з густими й важкими запахами які не кожен витримує часом я беру

з собою білі лілії до тих до кого приходжу або запрошую до себе в гості кажу ходімо у мій

сад подивимося на мої квіти мої квіти треба доглядати поливати виполювати бур'ян

а ще я люблю різні красиві речі великі півкруглі ванни у яких можна плавати

смерть сідає на ослінчик і каже що втомилася стояти вона ходить босоніж у неї брудні

ступні вона помічає куди я дивлюся і каже може ти хочеш помити мені ноги

я не заперечую не наважуюся заперечити бо хіба можна сперечатися зі смертю я приношу

тазик із теплою водою кипарисове мило й червону нову мочалку я навіть не встиг нею

скористатись бо купив її тільки вчора вона ще пахне супермаркетом та рекламними акціями

я здираю целофанову упаковку мочалка справді тверда й добра

я намилюю смерті ноги вона фарбує нігті матовим лаком один ніготь надламаний може вона

десь спіткнулася шкіра на п'ятах загрубіла а на великому пальці лівої ноги у неї мозоль я

змиваю мильну піну і думаю про чистий четвер про омивання ніг друзям і ворогам ближнім і

дальнім але не знаю до кого з них можна зарахувати смерть

друзі мої перестають мене пам'ятати ворогів у мене немає ближні часом мене щось просять

дальніх я сам іноді про щось прошу

я малюю картину жінка якій миє ноги чоловік обличчя жінки не видно обличчя чоловіка не

видно тільки його руки біля її ніг притягують до себе погляд

смерть стоїть у мене за спиною і сміється каже що ж ти не наважився намалювати мого лиця

хіба я негарна я відповідаю що не малюю його бо я його не бачив бо не наважився

подивитися на неї

смерть говорить які ви люди боягузи я цілком з нею згоден але від цього я не перестану

менше боятися

Я думаю, що все-таки не зможу заснути. Мені хочеться поговорити з тобою чи написати

тобі — про осінь, про дерева з вогняним листям, на які мені було так приємно дивитися з

вікна автобуса, і стало шкода, що я сьогодні не взяла з собою фотоапарата, що я завжди

забуваю його взяти саме тоді, коли він знадобиться.

Мені захотілося, щоб ми разом дивились на ті дерева, вони тобі сподобались би, ти

обов'язково сказав би зачудовано: «Дивись, які дерева>. І усміхався би до них, тобто ми

разом усміхалися б до тих дерев. За вікном я чую чиїсь голоси, потім тиша, а потім цокотять

жіночі каблучки. Жінка йде сама, поспішає, каблучки цокотять дуже швидко, жінки часто

так швидко ходять, коли повертаються додому самі пів на третю ночі.

Мені здається, що мої нічні кроки нагадують її ходу, хоча я не ходжу тут у взутті на

каблуках; маю на увазі поспішність — ми однаково поспішаємо у темряві.

Я дивлюсь у вікно вниз, але не бачу цієї жінки. Бачу тільки світляні яблука ліхтарів, що

розливають навколо жовтогаряче світло, білі машини на автостоянці та своє відображення.

На мені жовта футболка, якої ти ще не бачив.

Десь за стіною хтось вчиться грати на барабані. Я би хотіла побачити цього пізнього гравця.

Звуки одноманітні, глухі й трохи мене лякають.

Дуже багато що мене лякає. А ще більше засмучує. Сьогодні я розмалювала собі нігті у різні