Роман про Батьківщину - Матіяш Дзвінка (книги онлайн без регистрации TXT) 📗
собі принцеса, вона любила принца, і принц також її любив. Вона жила у великому
декількамільйонному місті, де на вулицях було багато людей і машин. Принц жив у тому ж
самому місті, але зустрічалися вони завжди у принцеси вдома. Він приїжджав до неї
щовечора останнім поїздом метро і піднімався ліфтом на 16 поверх її будинку, бо принцеси
мають жити дуже високо, інакше які ж вони принцеси. Він приносив їй різні квіти, залежно
від пори року, хоча вона чомусь найбільше любила іриси, бо їхній запах нагадував їй
дитинство, коли вона була ще зовсім маленькою принцесою, і гралася в різні ігри, і ходила в
гості до квітів, бо квіти тоді були її найкращими друзями. Вони бралися за руки що в
передпокої, бо так їм було дуже добре, вони йшли до кухні пити китайський чай або каву по-
східному, і принцеса дивувалася, що принц такий утомлений і так мало говорить. Потім вони
вмикали музику й ішли на балкон, якщо було тепло, і дивилися на зорі, і якщо зірка падала,
принцеса задумувала бажання, — щоб вони завжди були разом і ніколи не сварилися — вона
була певна, що її бажання здійсниться, тому що всі бажання принцес здійснюються.
Сьогодні я познайомилася з бомжем, якого звати Боря. Він став кишеньковим злодієм, хоча
міг би співати, бо в нього непоганий спух і голос. Хоча, здається, співати він і так може сам
для себе, а обкрадаючи перехожих та пасажирів метро, він заробляє собі на хліб. Але це
тільки мої домисли, насправді я не знаю, чи він заробляє на хліб, чи на щось інше, чи, може,
він узагалі не тим займається, а просто розповідає байку про себе, у яку, звичайно, можна
повірити. А можна цього й не робити. Я сиджу на сходах у підземному переході і слухаю
музикантів, які тут щодня грають. Боря підходить, і сідає поруч, і починає підспівувати «я
тебя никогда не забуду», і в нього справді добре виходить. Він дуже пильно дивиться на
мене і запитує: «Ну, то що, я теж міг би співати, правда?» Від Борі пахне спиртом, у нього
сумні темно-карі очі побитого пса. Я думаю про те, що дуже часто можна зустріти людей із
очима бездомних собак, люди часто трохи так, як пси, так живуть і так помирають, хворіють
на такі самі хвороби і виляють хвостом, коли їм якась добра душа кине кусень хліба. Мені
здається, що я також останнім часом живу, як пес, тиняюся містом, утікаю від машин і від
п'яних, щоб вони мене не зачепили, а коли втомлююся, сідаю в підземному переході з
підібганим хвостом і роззираюся навколо жалібними очима. Я безпородний дворняга. Бо в
породистих псів нашийник і медаль на шиї, і шерсть чиста розчесана й лиснить на боках, бо
господарі про них піклуються і годують м'ясом. А в мене боки позападали, і я тремчу від
холоду. Бездомним собакам завжди холодно, вони все шукають місць, де можна зігрітися. Я
киваю головою і кажу: «Правда», — бо я справді думаю, що він міг би співати, тільки з
якихось причин у нього це не вийшло. Боря задоволено посміхається, у нього посмішка
маленького хлопчика, котрому подарували машинку, яку він дуже хотів мати, чи м'яча, чи,
може, йому нарешті вдалося підтягнутися на високій перекладині, і запитує в мене: «Правда,
ти також займаєшся музикою?». Мені не хочеться розчаровувати Борю, але брехати також не
дуже хочеться, і я чесно відповідаю: «Ні». «Але ж ти можеш співати?» — не здається Боря і,
певно, навіть не припускає, що я можу відповісти, що нічого я не вмію і не можу. Я радісно
киваю головою, так мені хочеться його втішити, і, щоб він не сумнівався, доспівую «я тебя
никогда не увижу». Борі подобається, він і собі підхоплює: «защищая тебя от простуды», і
ми співаємо разом. Боря підсовується ближче, запах спирту змішується з іще якимись
запахами, і запитує: «Слухай, а кого ти чекаєш?» Я можу відповісти будь-що, бо на це
запитання є тисячі можливих відповідей: коханого, чоловіка, друга, брата, сестру, подругу,
матір, батька, друзів, із якими ми підемо зараз десь приємно збавляти час, але мені не
хочеться обирати жодну із цих численних відповідей, і я відповідаю, що нікого не чекаю.
«Нікого не чекаєш?» — у Бориному голосі звучить непідробне здивування і навіть трохи
переляк. «Так ти його не чекаєш? Треба чекати». «Я нікого не чекаю, я просто музику
слухаю». «Музику? Ну, музику, може, й можна», — каже Боря невпевнено, ніби
сумніваючися, чи так можна: нікого не чекати, а слухати музику, чи, може, все-таки краще
чекати на нього, а якщо вже тут музика, то її й без того почуєш. «Точно не чекаєш? То він
що, зовсім тебе не любить? Таку красиву не любить?» Боря дивиться на мене із непідробним
співчуттям, присувається ближче, я можу схилити голову на його плече, заплющити очі, тоді
буде затишно й зручно, але не хочеться. І ми просто разом слухаємо музику, дуже довго, а
може, й не довго, просто я вже не знаю, що відбувається з часом, може, часу більше немає.
«Ну, мені пора», — раптом каже Боря, схоплюється і вже поривається кудись іти, але раптом
нахиляється і каже мені на вухо: «Он той, із гітарою, так він завтра буде з ментами
розбиратися. Точно. Виженуть його. Бо він їм там не проплатив за місце. Я тут усе знаю.
Усікаєш?» «Усікаю», — кажу я уже в спину Борі, який іде так, ніби щось загубив, але що
саме, не пам'ятає, або забув, куди йому йти і бурмоче: «я подумаю, Боже всевышний». І я
собі мислю, що, може, й мені слід зробити те саме.
Ніхто не може мені закинути неповаги та нелюбові до батьківщини. Хоча до дочки Ієфая
мені далеко. І в цій справі, і в інших. А якщо вже про дочку Ієфая, то йшлося насправді не
так про любов до батьківщини, як про гарячкового чоловіка, нерозважні обіцянки та жінку з
великим серцем. Але нелюбові до батьківщини мені все одно ніхто не закине.
І во віки віків. Хтось про когось думає, а хтось когось уже навіть не пам'ятає. Я випорпую
монети з кишені й розумію, що мені ні на що їх не вистачить. Ні на що. Може, це й краще.
Можна віддати їх комусь із численних жебраків у цьому переході. Віддати останнє й
залишитися без нічого і без нікого. Але із собою. Ми підемо зі мною в кіно. Ми підемо зі
мною кататися в метро. Ми підемо зі мною їсти фруктове морозиво. Ми підемо зі мною до
бару пити гаряче вино. Ми підемо зі мною в порт дивитися на кораблі. Ми підемо зі мною до
магазину купити кефіру Ми підемо зі мною на пошту й купимо телефонну картку. Ми
телефонуватимемо спершу знайомим людям, а потім незнайомим. Може, хтось підніме
трубку і скаже нам щось добре і підбадьорливе. Потім ми зі мною підемо вулицею з
відчуттям, що все у нас складається якнайкраще.
Коли закінчується літо пісок на приморських пляжах білішає коли закінчується літо
закінчуються пляжні любові вони везуть із собою додому спогади про них в кишенях губи
твої пахнуть динями та абрикосами руки твої витягуються на багато кілометрів щоб мене
обійняти востаннє я думаю що у твоєму волоссі ще є морська сіль але швидко її не буде вона
вимиється міською водою ти будеш мене згадувати ти будеш за мною скучати я не знаю чи я
запитую чи стверджую хіба не все одно я заздрю піскові бо твої сліди ще залишаються на
ньому заздрю поїздові який може відвезти тебе куди ти хочеш заздрю подушці на яку ти
опускаєш голову заздрю твоїм снам у яких ти солодко усміхаєшся заздрю асфальтові по
якому ти ходитимеш заздрю ескалаторам на які ти так довірливо ступаєш не дивлячися під
ноги вони везуть тебе глибоко під землю заздрю людям які можуть тебе бачити щодня яким
не треба попередньо домовлятися з тобою про зустріч які просто приходять до тебе в гості
заздрю твоїй матері вона знає тебе найдовше
Сьогодні Я бачила в метро сивого дідуся, що плакав. Сльози не встигали викочуватись у
нього з очей, бо він підбирав їх пальцями, підіймаючи окуляри, хоча навіть якби сльози
