Роман про Батьківщину - Матіяш Дзвінка (книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Жалоба
Напишите нам, и мы в срочном порядке примем меры.
Роман про Батьківщину - Матіяш Дзвінка (книги онлайн без регистрации TXT) 📗 краткое содержание
У другій книжці Дзвінки Матіяш "Роман про батьківщину" – історії різних жінок, що живуть і жили в різних десятиліттях минулого століття, почуті й переказані автором.
Роман про Батьківщину читать онлайн бесплатно
Дзвінка Матіяш
Роман про батьківщину
тим, кого люблю
ducle et decorum est pro patria mori
«Ще Красна Армія пройде по нашій вулиці, ось побачите», — каже тато нервово й
вимикає радіо, тому що все одно нічого не чути, бо глушать. Я думаю, що це, мабуть, буде
страшно, коли Красна армія йтиме нашою вулицею, і як солдати на ній помістяться, бо наша
вулиця вузенька, і навіщо їм це буде треба, й куди вони йтимуть, і що робитимуть, я не знаю,
мабуть, це буде щось погане, якщо їх буде багато, то й поготів. Мені цікаво, коли саме це
буде, може, нешвидко, і чи треба буде ховатися, і як пізнати, що це саме Красна Армія, а не
якась інша, я не знаю. І чим Красна Армія гірша за інші армії. І чому вона Красна — красна
може бути дівчина, а не армія. Я запитала про це в тата, він засміявся і сказав, що «красна»
— це російською «червона». Мені дивно, що армію так назвали, я спитала, чи є Зелена армія
або Синя, тато знову сміється і каже, що тепер немає, принаймні він не чув. Коли радіо
глушать, тато завжди дуже нервовий, мені теж не дуже подобається, коли всередині
радіоприймача щось починає вити, шипіти і слів, які дуже чітко вимовляє незнайома жінка,
вже не чути, хоча я й без того знаю, що вона має сказати «говорить радіо свобода», тому що
вона говорить це завжди, і, коли не глушать, її чути. Я не знаю, навіщо глушать і навіщо,
щоб люди нічого не чули, здається, в цьому є якась несправедливість, і це якось пов'язано з
Красною Армією і, може, навіть із її появою на нашій вулиці. Але я не хочу запитувати про
це в тата, він і так дуже нервовий.
Іще я думаю, що на нашій вулиці колись обов'язково буде метро, хтось також про це казав,
може, навіть тато. «Ще сюди метро дотягнуть, на нашу вулицю, ось побачите». Метро мені
подобається, тому я хочу, щоб його сюди дотягнули, мені дуже подобається їздити в метро,
правда, я не знаю, чи залишиться на нашій вулиці, де гуляти, якщо метро буде наземне, і чи
не заважатиме мені будівництво ходити до магазину та в інших справах, які у мене часом
з'являються. Іще я думаю, і ця думка мене дуже втішає, що коли на нашій вулиці буде метро,
Красній Армії вже не буде кудою йти. І тоді можна буде жити спокійно.
Тато вмикає радіоприймач на всю потужність, бо йому здається, що так він більше почує.
Більше чути тільки ревіння і свист глушильників. Тато нервово бігає по кухні, в одній руці в
нього хліб із маслом, у другій — горня з розчинною кавою. Бабуні не подобається, що тато
такий нервовий, вона каже йому: «Сядь, поїж спокійно, чого туди-сюди носишся?». Тато
відмахується від Бабуні, лівим вухом він майже притулився до радіоприймача, що стоїть на
холодильнику, бо більше його ніде поставити. Отак-от згорбившися, він намагається пити
каву й кусати хліб із маслом. І слухати радіо свободу. Бабуні не подобається, що тато так
стоїть, не подобається, що він махає на неї рукою, мовляв, нічого не чути, не заважайте.
Бабуня гнівається: «Сину, ти мене зовсім не слухаєш, дати б тобі доброї лупки, тоді знав би.
Кому кажу: сідай до столу». Тато знову махає рукою, Бабуня гнівається: «Ти чого на матір
рукою махаєш, немає на тебе бучка доброго». Шипіння і свист у радіоприймачі лунають на
всю кухню, тато ображено говорить: «Не дали послухати». «Бучка тобі, а не слухати», — це
Бабуня. «Ага, бучка, — тато хапає з кутка за шафою віник, вручає його Бабуні. — Ось вам і
бучок, я ще тут зараз ослона поставлю, ляжу, вам зручніше буде мене бити». Тепер уже
Бабуня відмахується від тата, каже, що у нього в голові вітер гуляє, я не знаю, чи це вітер,
мені здається, що в голові у нього, може, якийсь глушильник, а хто би витримав довго цей
свист і шипіння, ось тому він так нервово метушиться. Іще я думаю, що Бабуні насправді з
нами добре, бо ми в неї є, і на тата вона не дуже сердиться, тільки так трошки. Це добре, що
Бабуня з нами живе, вона вміє розказувати казки й іще багато чого вміє. І ще вона годує мене
хоптанкою: наллє молока в миску, покришить туди батона — і сама так снідає, і мене годує.
А часом вона смажить грінки — я їх люблю ще більше, ніж хоптанку. Бабуня спочатку зіб'є
яйце з молоком, потім вмочає туди скибки батона і кладе на сковорідку. Посипає грінки
корицею, це дуже смачно, краще за вівсяне печиво та за пряники, які часом приносить тато,
краще за марципани. Хоча я не знаю, що таке марципани, мені ще не доводилося їх
куштувати, просто Бабуня завжди говорить, коли мені хочеться чогось смачного і я не знаю
чого, мовляв, марципанів захотіла, а в мене немає марципанів, дитино, щоб тебе ними
потішити, і зітхає. Тоді мені стає дуже сумно, і чомусь шкода Бабуні, і вже нічого не
хочеться, навіть грінок, тоді мені здається, що це Бабуні треба, щоб її хтось потішив, а
марципани її, мабуть, не втішать, я тоді нишкну, визираю у вікно, там дощ, вікна зіпріли, я
малюю на склі жіночі обличчя та дерева, жінки серед дерев, це дуже гарно, тільки мої
малюнки дуже швидко розтікаються, краплі біжать на підвіконня з очей, із брів, із носа, з губ
і з гілок дерев. І в одну мить від малюнків нічого не залишається.
Дощ ішов цілу ніч, зранку він також сіється, надворі сіро. Бабуня в такі дні встає пізно, у неї
ломить ноги й руки, ломити їх починає ще напередодні, Бабуня тоді каже: «Кості ломить,
буде дощ завтра», — і тоді я вже знаю, що завтра зранку вона крутитиметься в ліжку,
стогнатиме, і ми снідатимемо вдвох із татом. Тато варить мені манну кашу, сам їсть канапки
з ковбасою і п'є каву, але після того, як я з'їм кашу, ділиться зі мною канапками й кавою
також. Мені дуже подобається їсти копчену ковбасу й пити каву, я тоді почуваюся зовсім
дорослою. Я бовтаю ногами, запитую в тата, що він сьогодні робитиме на роботі, тато каже,
що йому треба доробити один важливий проект, що в ньому дуже багато формул і цифр,
головне в них не загубитися, інакше там ніхто нічого не добере. Я з розумінням киваю
головою, прошу тата, щоб він не загубився у формулах. Тато відповідає, що спробує, він
заварює липовий чай для Бабуні, а я їй його відношу. Бабуня дивиться у стелю і не повертає
голови, коли я заходжу, я торкаюсь її теплої м'якої руки: «Бабунь, ось вам липа». «Дякую,
дитино», — зітхає Бабуня, і її зітхання злітає під стелю, наче хмарка, мені здається, що вся
стеля в кімнаті у Бабуниних зітханнях, тому вона такого кольору, як хмари. «Поснідали? Що
ви їли?» — запитує Бабуня. Я киваю головою і кажу, що ми їли манну кашу, канапки з
ковбасою і каву. «Ой Боже, хіба ж можна такій малій дитині пити каву? Чим тільки цей
чоловік думає?» «Ми з татом дуже любимо каву з ковбасою», — кажу я весело, адже Бабуня
говорить таке щоразу, коли тато готує мені сніданок. «Добре, добре, ось як заболить у тебе
серце, тоді побачимо, хто що любить», — бурмоче Бабуня. «У мене не болітиме серце від
кави». Коли я повертаюся в кухню, тато щось тихенько насвистує і вже домиває посуд. «Ну,
що там Бабуня?» — бадьоро запитує він. «Казала, що мені не можна пити кави, бо буде
боліти серце». «Я роблю для тебе найслабшу в світі каву, від неї не може боліти серце», —
заявляє тато тоном, який не терпить заперечень, і виходить із кухні. За декілька хвилин він
загляне сюди вже в плащі та в капелюсі, помахає мені рукою, скаже шануватися, зробити
пізніше для Бабуні чаю та бутербродів, не ходити надвір, поки дощ, бо можна застудитися.
Бабуня сидить у кріслі й плете гачком серветку. Потім вона покладе її під вазу з квітами на
кухонному столі, або на поламаному телевізорі, якого тато чомусь досі не викинув, або ще
десь. Мене Бабуня також навчила плести гачком, тільки я плету шнурки, мені це дуже
подобається, я вже виплела дві пари жовтих шнурків до своїх коричневих черевиків, ще маю