Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Першим про це відкрито заговорив Сьома.

— Backup [26]? — спитав одного вечора Сьома.

— П’ять тисяч, — відповів я.

Backup’ом ми називаємо екстрений план дій на той випадок, коли отой itinerary, той блискучо-геніальний план А, який так симпатично виглядав удома, роздрукований на аркуші паперу, в польових умовах раптом геть-чисто відмовляється працювати. Тобто, коли трапляється щось справді катастрофічне й непоправне, через що мандрівка терміново переривається і треба мерщій повертати назад. Зазвичай, backup — це недоторканна сума грошей, необхідна для того, аби будь-якої миті кинути все, зірватись і полетіти додому. Проблема з Мексикою полягала в тому, що при бронюванні квитків завчасно, припустімо, за три місяці, можна вкластись у вісім сотень євро. Якщо ж купувати квитки за день-два до відльоту, їх ціна часом сягає п’яти тисяч. У мене не було таких грошей, а значить, у мене не було backup’у.

— Не подумай, що я панікую, ніби Дімон, — обачно почав Сьома, — але… раптом щось… ну, щось піде не так?…

— Нічого не піде не так. Все піде по плану! — строго відрубав я. — А якщо раптом щось… ну то… — я мотнув головою. — Іди в дупу! У мене немає вибору. П’ятого серпня я мушу бути і буду в аеропорту Мехіко! Ні днем раніше, ні днем пізніше. Без варіантів!

Сьома жував бутерброд.

— У тебе нема backup’у, — сказав він. — І це погано.

— Я знаю, — сказав я. — Дай шматок бутерброда…

І тоді я зробив найкраще з того, що міг зробити: я вирішив про це забути.

І забув.

Перша редакція мого маршруту включала сім мексиканських міст і виглядала так: Мехіко — Пуебла (штат Пуебла) — Оахака (штат Оахака) — Сан-Крістобаль де лас Касас або просто Сан-Крістобаль (штат Чіапас) — Паленке (штат Чіапас) — Мерида (штат Юкатан) — Канкун (штат Кінтана-Роо).

Несучи всю оту ахінею про Овенів, я забув вказати на одну дрібничку: усі без винятку люди вогню у стані Homo Aries просто схиблені на рекордах. Вони можуть два тижні нічого не їсти, але не проживуть і дня без того, аби не прагнути стати першими і кращими в чому завгодно.

Так от, коли я сидів у своїй квартирці і розмічав дорогу, схилившись з олівцем в зубах над детальною картою Мексики, я примітив одну штуковину. Штуковина та вимальовувалась неосяжною синьою плямою ліворуч на карті і звалась вона… Тихим океаном. Моя подорож закінчувалась (тобто, мала закінчитись, бо туди ще треба було дійти) у відомому курорті Канкуні, на мексиканському узбережжі Атлантичного океану, де відповіно до плану, я мав трохи відлежатись після митарств джунглями, а починалася мандрівка від Мехіко, котре розташовувалось усього за якихось чотириста кілометрів від закрайка отої здоровенної синьої латки.

Два дні після того я снував туди-сюди і тільки те й робив, що бубнів собі під ніс, наче закляття:

— Тихий океан… Це ж, йолки-палки, цілий Тихий океан… — а потім: — Пройти від океану до океану… Йолки-палки, пройти від океану до океану… — ось так я собі казав.

Ось таким чином у мій розклад прокралось Акапулько.

Витративши ще півдня, я підібрав квитки на літак з Мехіко до відомого тихоокеанського курорту і назад. Наостанок, враховуючи той факт, що у кінці подорожі я залишав Мексику не з Канкуна, а з Мехіко, мені довелось докупити ще один квиток на літак мексиканської авіакомпанії «Mexicana» з Канкуна до мексиканської столиці, після чого маршрут набув остаточного вигляду: Мехіко — Акапулько — Мехіко — Пуебла — Оахака — Сан-Крістобаль — Паленке — Мерида — Канкун — Мехіко. Єдиною слабкою ланкою у всій експедиції був Мілан, де через нестиковку рейсів мені доведеться ніч перебути в аеропорту.

Все гаразд, думав я. Сидячи у зручному фотелі у себе в офісі, попиваючи каву з молоком, закинувши ноги на стіл і безтурботно копирсаючись огризком олівця у вусі, я зовсім не сприймав свій план як щось тяжке і нездійсненне.

То був найприємніший етап поїздки, на папері все складалося просто блискуче: з легкістю пір’їни і швидкістю світла долалися величезні відстані, легко і просто відшуковувалися хостели та туристичні офіси, не заважала погода, не докучали москіти, а головне — не виникало жодних проблем у спілкуванні з місцевим населенням.

Якби ж то там, у Мексиці, усе було так само просто, як воно виглядало на екрані ноутбука…

Потому розпочалося найважче чи, мабуть, краще сказати, найрутинніше — кропітка робота над кожним окремим пунктом подорожі. Я прикидав, скільки днів потрібно провести у конкретному місті, аби мати достатньо часу облазити усі цікавинки, потім визначав, скільки днів я можу на це місто виділити, виходячи з мого розкладу, затим підшуковував через Інтернет більш-менш пристойний хостел і бронював його. Розібравшись із хостелом, я дізнавався, де у даному місті автостанція, аеропорт, туристичний офіс, вишукував усі ці об’єкти на картах «Google maps» і роздрукував разом з приписками, як туди найкраще добратися.

За тиждень я вже наловчився віртуозно виголошувати довгі мексиканські назви, від яких у нормальних людей миттю розпухає язик, зводить нижню щелепу і починають боліти зуби. Без жодної заминки я промовляв зашкарублі словечка на зразок «Теотіуакан», «Санто-Домінго-Теуантепек», «Текамачалько», «Попокатепетль» і навіть «Окскутзкаб».

Не обійшлося, щоправда, без конфузів. Якогось дня я продивлявся варіанти маршруту з Пуебли в Оахаку, і зупинився на тому, що, певне, поїду автобусом, — відстань там чимала, більше п’яти сотень кілометрів, та й дорога тягнеться крізь гори (трохи раніше я відкрив для себе дивний факт, що пасажирських потягів у Мексиці просто немає).

Зазирнувши на сайт, де можна було довідатись про розклад руху та ціну за проїзд, я ледь не наклав у штани: сайт видав ціну квитка 556$! З переляку я передивився різні сполучення між іншими містами і всюди ціна квитка коливалась у межах 200–600$. Я аж побілів. «Це що за фігня така? — думаю. — Мексика, де все мало бути феноменально дешево, раптом пропонує викласти п’ятсот баксів за квиток на якомусь задрипаному автобусі?!»

Ситуація наближалася до критичної, адже я уже мав візу, мав на руках квитки на всі літаки, а втім, при таких цінах на автобуси мені нічого не лишалось, як хіба терміново шукати в Швеції пальму, аби перевірити чи їстівна у неї кора та листя, позаяк ночувати під відкритим небом у Мексиці я ще зміг би, а от харчуватися цілий місяць одним повітрям добропорядному християнинові якось зовсім не до лиця.

Разом з тим мене не полишало відчуття, що тут щось не так. Проте, де б я не нишпорив, усюди натикався на захмарні ціни в доларах — Мексика скидалась на країну для мільярдерів.

Зрештою, коли я остаточно впевнився, що перед від’їздом мені доведеться обчистити одне з відділень шведського банку «Nordea», в голову стрільнула думка, що я, собі на сором, не знаю, яка у Мексиці грошова одиниця, і що непогано було б дізнатись про її курс стосовно долара. У дію вступив електронний всезнайко Wikipedia, повідомивши, що у Мексиці ходять мексиканські песо, а також, цитую: «…the symbol used for the peso is „$“, basically the same as for the US dollar since the dollar derived its logo from the Spanish-Mexican currency [27]»…

Майже два тижні пішло на те, аби привести мій план до вигляду, який вдовольнив би навіть найприскіпливішого педанта. Утім, врешті-решт, з генеральним планом було покінчено.

Останньою фазою підготовки став підбір мандрівного спорядження.

Давно відома істина, що для «бекпекера» головне — це мобільність, а громіздкий багаж рівносильний смерті. Без усякого перебільшення і остраху бути висміяним скажу, що дане питання має просто колосальне значення, оскільки від сумарної кількості, об’єму та ваги взятих із собою речей безпосередньо залежить те, у що перетвориться подорож: у милу прогулянку чи у шпарке пекло. При цьому шаблонна фраза «із собою слід брати тільки найнеобхідніше», яка нібито покликана розв’язати дилему, ні біса не розв’язує, оскільки поняття «найнеобхідніше» може коливатися в об’ємі від одного целофанового пакета до чотирьох-п’яти товарних вагонів.