Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Поки ми хутко котились сірою магістраллю назустріч нищівному шторму, я невідривно дивився на густе і страхітливе електричне мереживо у небі на заході. Але скоро мені це наскучило, і я втупився у бокову шибу, неуважно проводжаючи краєвиди за вікном.

Буревій, одначе, невдовзі нагадав про себе, вистріливши громовицею такої сили, що я аж підскочив на кріслі, а ззаду в салоні розревілося немовля.

Хвилин за десять автобус підкрався до самого краю бурі.

Хмари над головою сунули такі, що страшно було дивитися, фіолетові блискавки скакали туди-сюди, заливаючи дорогу бузковим світінням. Затим налетів перший шквал і вперіщив по шибах свинцевими краплями. То не був звичайний дощ, бо нормальний дощ проходить кілька фаз, як от: «окремі великі краплі», «часті маленькі краплі», «тихий дощ», «просто дощ», «хлющ» і зрештою «сильна злива», яка іноді переходить у «ллє як із відра». Так от, шквал під Міланом вдав, буцімто його не стосуються віковічні правила формації усіх гідних шани дощів, і почався із фази «ллє як із відра». За кілька хвилин нахаба перейшов у нову безіменну фазу, характерною ознакою якої стало перетворення нашого автобуса на глибоководний батискаф.

Стихія розійшлася не на жарт, нещасні авто безсило брьохались у воді, палаючі в небі громовиці створювали ефект мерехтливої світломузики на землі. Стіна води з небозводу постала настільки щільною, що водій змушений був спинитись просто посеред вулиці: попереду не можна було нічого розпізнати. А потім рубанув град, глянсуватий, рясний і крупний. А ще дах автобуса почав текти, відчуття було таке, наче сидиш в картонній коробці з-під взуття, на якій хтось завзято вистукує, мов на барабані, а ззовні цокочуть і тріщать, шматуючи повітря, електричні розряди небувалої сили.

Час від часу я позирав на годинник, розуміючи, що мої шанси встигнути на останній автобус до Лінате стрімко котяться до нуля…

Дощ-почвара вщух так само раптово як і почався, вода зійшла, блискавки стихли, заповзли назад в Альпи. Подзьобаний градом автобус нарешті рушив і без пригод доїхав до Мілану. Попри бурю, я прибув на Milano Centrale якраз вчасно, аби помахати рукою моєму автобусу в аеропорт Лінате: він саме відчалював з іншої сторони вокзалу. Розлючений через те, що проґавив останній шанс дешево доїхати до Лінате, я вискочив на мокрий та обліплений пошматованим листям асфальт і висловив усе що думав, про італійську транспортну систему, показавши услід тому омнібусу, на якому я зараз мав би їхати до Лінате, нехитру комбінацію з одного пальця. Саме в цей момент водій замурзаного корита, на якому я щойно доплив до центральної станції, відкрив багажне відділення…

Пригадую, перше, що я тоді бовкнув (хоча ні, насправді — друге, бо те, що я сказав першим, не пропустив на ці сторінки редактор):

— …Краще б його украли.

Посередині багажного відділення, зухвало розпихавши усі інші важчі сумки по кутках, гордий, наче айсберг, що потопив «Титаніка», плавав мій наплічник — багажне відділення виявилось на дві третини залитим водою.

«Нє, точно, краще б його украли, було б не так образливо», — подумав я. Ніколи не думав, що мій ноутбук, який вірою і правдою служив мені ось уже три роки, загине такою жалюгідною смертю, немовби якийсь придуркуватий потопельник.

У той момент, коли водій підняв кришку, вода схлинула на асфальт, а мій рюкзак, який через свої малі габарити не діставав дна і з останніх сил тримався на плаву, чкурнув за водяним потоком просто мені в руки. Я ледве встиг схопити його за лямку, затим, плескаючи по калюжах і на ходу складаючи рими з матюків, похнюплено почовгав до найближчої урни викидати ноутбук. Не носити ж тепер оте залізяччя з собою по всій Латинській Америці?

Тим часом надворі швидко згущувались сутінки. Поспішати мені було нікуди, адже все одно добиратися в аеропорт доведеться на таксі, однак напередодні я начитався безліч зловісних відгуків про криміногенну обстановку довкола міланського вокзалу, тому вирішив не ризикувати і забратися звідтіля якомога швидше. Я став біля лави, розкрив наплічника, запустив всередину руку, і — ото чуднота! — усі речі виявилися цілком сухими! Тоді я врешті перестав лаятися, розчулено шмигнув носом і подумки подякував усім святим укупі з сумлінними виробниками рюкзака. Настрій, який був підупав, знову піднявся, а втім, як скоро виявиться, зовсім ненадовго.

Дощ остаточно припинився, небо почало трохи вияснюватись, оголяючи срібні цятки холодних зір. Я розшукав привокзальне таксі, втовкмачив таксистові, що мені треба до Лінате, сів і поїхав.

Таксист виявися молодим чорнявим хлопом, кумедним і балакучим, який сяк-так міг спілкуватися англійською, а це для італійця просто колосальне досягнення. А ще він виявився скотиною.

Усю дорогу він без угаву весело белькотів, а потім, коли приїхали, сказав:

— Фіфті євро, пліз!

— Йоманарот, скільки-скільки?!

— Фіфті… файв зеро, — повторила та італійська скотина.

— Скотина! — кажу йому.

Так і сказав. Щоправда, українською.

— Но, мен, ю но андерстанд, тайм із мані, мані із гуд, соу фіфті євро [33]!

— Скот! Нелюд! Бляха муха! — кричав я, розраховуючись (а що було робити?).

Затим я вискочив на бетонну доріжку коло височенних скляних дверей, крізь які проглядався один з терміналів міжнародного аеропорту. Абсолютно порожній всередині.

Зазвичай, розсувні двері аеропортів обладнані фотоелементами, але цього разу я ледь не протаранив їх лобом — шиба воріт ніяк не зреагувала на моє наближення, — що могло значити лише одне: аеропорт закритий на ніч. Я насупився.

«От зараза! Схоже, ночуватиму сьогодні з ховрахами в траві біля аеропорту, — пронеслось у голові. — Непоганий початок мандрів, нічого казати».

Утім я не здавався, трохи пошвендяв навкруг і таки надибав трохи менший відчинений хідник, кудою і прослизнув до терміналу.

Всередині було порожньо, настільки порожньо, що у мене аж мороз по шкірі прокотився. Стійки реєстрації, багажні відділення, каси, кіоски, ресторанчики — усе пустувало; картина чимось нагадувала моторошні кадри з фільму за мотивами одного з романів Стівена Кінга. Яскраве освітлення палахкотіло у кожній залі, однак це тільки підсилювало гнітюче відчуття, бо складалось враження, ніби аеропорт працював у нормальному режимі, а тоді зненацька, ні з того ні з сього, усі люди кудись подівались. Я боявся дихнути зайвий раз чи зробити необережний крок, позаяк всі звуки моторошною луною прокочувались мовчазним терміналом, стонадцять разів відбиваючись і посилюючись.

Першою живою істотою, що я стрів у Лінате, став темнолиций прибиральник із товстенними чорними дредами на голові і гігантськими навушниками на вухах, який гасав по терміналу на своїй машині для прибирання, зі знанням справи розтираючи грязюку по підлозі. Я очікував, що він зараз випхає мене на вулицю, однак волохатий телепень навіть не звернув на мене уваги. Він кілька разів проїхав повз мене на своїй машинерії, наче я був ще одним стовпом у холі, після чого забрався геть, а я потрюхикав далі, вишукуючи місце, де можна було б подрімати.

Все, що я виявив, — кілька квадратних пластикових сидінь зі сталевими підлокітниками, загублені в одній із крайніх зал терміналу. Я обнишпорив цілий поверх, поки не впевнився, що ці стільці презентували усі наявні засоби для сидіння у міжнародному (хай йому грець!) італійському аеропорту. Не маючи іншого вибору, я запхав наплічника під одне з тих крісел, почепив свого ковбойського капелюха на сусіднє, після чого змарнував добрих п’ять хвилин, пробуючи підшукати більш-менш зручну позу. Однак скидалось на те, що ті стільці проектувались виключно для тортур, але аж ніяк не для спання чи комфортного сидіння.

То були лише квіточки…

Тієї ночі боги, схоже, побились об заклад, чи здатні вони довести мене до істерики. Поряд зі стільцями для катування знаходився ще один апарат, який лише дивом за наступні сім годин не зробив з мене дебіла. То був звичайний дитячий атракціон: маленький літачок із сидінням поміж крилами і фотокамерою над фюзеляжем. Це з тої опери, де ви кидаєте монетку, садовите малого і — клац! — маєте готову фотографію. Усе б нічого, але та клята машинерія чи то через технічні негаразди, чи то через підступний задум інженера, щохвилини гиркала один і той самий ідіотський бойовий клич: