Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії - Кидрук Максим Иванович (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

Мігель, котрий міг похвалитися у цьому питанні чималим досвідом, радив вишукувати авіарейси з інших європейських міст, тих, що далі від океану, і не такими крупними авіакомпаніями. Зазвичай «маленькі» компанії разом з білетом до Мексики продають квиток на свій внутрішній рейс від, скажімо, Берліну і до отого великого міста, звідки уже «велика» авіакомпанія везе вас далі за океан. Перевага у тому, що такі квитки зі stopover’ами, придбані через «маленькі» авіакомпанії, набагато дешевші.

Убухавши майже дві години, я зрештою знайшов найдешевший варіант, який пропонувала італійська «Alitalia»: Мілан (аеропорт Лінате) — Париж (аеропорт Шарля де Голля) — Мехіко (аеропорт ім. Беніто Хуареса), і так само назад з Мехіко через Париж з прибуттям у Мілан (аеропорт Мальпенза). Перельоти між Міланом та Парижем забезпечувала «Alitalia», а між Парижем та Мехіко — «Air France» вкупі з мексиканською «AeroMexico».

Хвилювання знов налягло на мене, коли я взявся заповнювати веб-сторінку з інформацією про пасажира та даними моєї кредитки. Внутрішня напруга розпухала, наче дріжджі, наповнюючи кожну клітинку мого тіла хмільними іскорками, проте, чим ближчим ставав завітний момент, коли я мав здійснити платіж, тим самим підтвердивши купівлю білетів, тим важче мені вірилось, що після усіх осічок і перепон Мрія нарешті віддасться мені, а не поскаче знову світ за очі, наче та навіжена кобила. Несамохіть я очікував чергового вибрику шельмуватої фортуни, який останньої миті вкотре перекреслить мої плани. Варіанти були:

настане кінець світу;

запустять Великий адронний колайдер (далі див. перший пункт);

я відкину копита;

відкине копита мій ноутбук (я сам запущу Великий адронний колайдер, далі див. перший пункт);

пропаде Інтернет (наступного ранку я повішу свого провайдера в його ж серверній).

На щастя, нічого з цього списку не скоїлось, всесвіт і провайдер були врятовані, лиш за вікном так само тихо шаруділи кущі та мляво блимали смарагдові зорі. Заповнивши усі необхідні поля і опинившись, як кажуть американці, one click away [22] від того, аби купити квитки, я затамував подих і… закляк. Замість клацати мишею, тремтячими рухами виволік з-під шафи телефон і попри пізню годину набрав Мігеля.

— Ало, чувак, я їду в Мексику!

- І що? — протягнув Мігель пухнастим напівсонним голосом.

— Ти не зрозумів, я їду сам, зовсім сам.

— Хм… І що?

«Ну й, блін, тубілець!», — подумав я.

— Чорт! Ти не розумієш! — кажу. — Мені лишилось один раз клікнути мишею і я вже матиму квитки. Мені треба знати, чи воно того… кгм… як тобі сказати… сухо, надійно і безпечно? Ну, ти ж розумієш, про що я! Потрібна твоя неупереджена аборигенська думка.

Мігель сонно закректав і глумливо чмихнув.

— Ти, блін, тубільцю! — вигукнув Мігель. — Ти, як і всі, думаєш, що Мексика — то таке собі напівдике латиноамериканське королівство, де автохтони бігають у спідницях з пальмового листя і щороку трапляється нова революція? Ризик, що тобі там відіб’ють тельбухи і засмажать на вечерю, не більший, ніж у стокгольмську ніч з п’ятниці на суботу.

Я подумав, що той ризик не такий уже й малий, пригадавши темні шведські ночі наприкінці кожного робочого тижня, коли добра половина молодих людей віком від 18 до 25 років впивалися до напівпритомності. Але я припустив, що то така особлива мексиканська метафора.

— Тобто ти радиш?…

— Щасливої дороги, чувак. А зараз я хочу спати.

Я відкинув убік телефон, потім зажмурився, як той піонер, який ненароком побачив у вітрині кіоску свіжий номер журналу «Penthouse», і натиснув кнопку «Confirm order [23]». Секунд з тридцять вікно браузера підозріло блискало і змигувало, вивіряючи правильність номера кредитної карти та наявність коштів на рахунку. По-моєму, я зовсім не дихав увесь той час і, якби перевірка затяглась, а вікно Explorer’а продовжило смикатись, я, мабуть, там і околів би від задухи. Однак через півхвилини, наче втомившись знущатися наді мною, браузер нарешті видав:

Your order is confirmed

Your reference number: 2FRY6T

Passenger name: Mr. Maksym Kidruk [24].

І далі йшла детальна інформація про аеропорти, типи літаків, номери рейсів, дні та години відльоту.

Я верескнув і підскочив заледве не до стелі. А потім щосили заволав трубним гласом африканського буйвола у сезон парування, розбудивши добру половину інтернаціонального студмістечка:

— Я зробив це! Я зроби-и-ив це! Я їду в Мексику-у-у!

Більше шляху назад не було.

До світання лишалось менше трьох годин. Я закутався в ковдру і спробував заснути, однак довго не міг відійти до сну, терся, совався і в’юном крутився, завертаючись у ковдру, мов у кокон, а іноді визираючи у вікно на чистий серп місяця.

Поринаючи у в’язку дрімоту, я все ще роздумував про те, що з нашого сучасного, прилизаного, впорядкованого і з усіх боків правильного світу, скроєного з модернового скла та армованого бетону, ще можна начавити трохи романтики.

Звісно, якщо бути достатньо навіженим…

Візу я отримав усього за три дні, причому аж на півроку. Після того цілий день крутив паспорт у руках, роздивлявся файну кольорову вклейку і сині печатки під усілякими кутами, нюхав їх та притуляв до серця, наче то був не документ, а світлина моєї коханої.

А ввечері подзвонив Дімон.

— Я чув, ти… ти… купив квитки?

— Так.

- І ти… ти… їдеш у Мексику?

— Саме так.

— Сам?!

Я з легким нальотом зневаги пхикнув:

— Сам.

Я помовчав, вслухаючись, як Дімон напружено сопе у слухавку. Потім побажав йому втішно провести літо в запилених офісах рідного університету і поклав трубку. Я не дувся на нього. Та й хіба я міг? Я ж їхав у Мексику.

Вряди-годи часи просвітління приходять навіть у голови найзатятіших Homo Aries, хоча вони про це ніколи не зізнаються. Коли вся ейфорія, пов’язана з купівлею квитків та отриманням мексиканської візи, врешті-решт спала, я остаточно і повною мірою усвідомив, у що влип. Насправді ситуація склалась елементарно проста. Така, бляха, проста, що хоч сідай та плач.

Я їду в Мексику.

За дванадцять тисяч кілометрів від України.

На цілий місяць.

Сам.

Можна було дописати «і хочу подорожувати автостопом», але це вже скидалось на смертний вирок самому собі.

Не дуже мене втішали мої видатні успіхи у вивченні іспанської. На той час я знав по-іспанськи лише два (ну, майже три, якщо бути точним) слова: «por favor», що значить «будь ласка», і «cabron», цебто «козел». Справедливості ради слід зауважити: обидва вищезгадані вирази дуже придались у Мексиці. Я вільно володію англійською, але це не мало жодного значення. Ще до від’їзду, пригадую, я спитав у Мігеля, як там у Мексиці з англійською, на що хлоп кисло зашкірився, наче надкусив неспілу абрикосу, й скрушно захитав головою:

— Вчи іспанську, інакше тобі гаплик.

Мігель, безперечно, прибріхував (точніше, мені хотілось думати, що він прибріхує, бо сподіватись на те, що за півтора місяці я подужаю визубрити іспанську мову, не доводилося), однак саме по собі незнання іспанської було, як не крути, найбільшою перепоною у моїй подорожі. Компенсувати цей ґандж я збирався за рахунок старанного опрацювання усього маршруту, адже чим краще підготовлена і продумана мандрівка, тим легше і дешевше вона проходить. Зазвичай під час поневіряння країнами Європи я щоразу готував собі пухкеньку папку — детальний план подорожі, так званий itinerary [25], - куди вкладав копії усіх квитків, підтвердження про бронювання хостелів, роздруковані карти, а також різноманітні, витягнуті з Інтернету рекомендації, поради та примітки, куди можна йти, а куди краще не потикатись.

Однак… Мексика — не Європа. В моїй епічній історії, як шило в задниці, стирчала одна заковика, яку я не міг перекрити жодною ретельною підготовкою маршруту.