Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас (книги полностью .TXT) 📗
— Ви не мали ні про що мене повідомляти. Досить було сповістити про це поліцію.
— О, ця поліція! — вигукнув він.— Не маю бажання навіть і чути про неї, Аресе!
Ситуація ставала справді цікавою. Я осміхнувся. Потім розреготався.
— Ну й тип! Ви в мене перший претендент на добрячий ляпас, Батлере,— спокійно промовив я.
— Це було б неймовірним безглуздям з вашого боку... а ви ж бо зовсім не дурень.
— До діла, Батлере. Ближче до ділаї Хто вбив Сусанну?
— Те, що я не повідомив поліцію, хто вбив Сусанну, а скажу це вам, має своє пояснення. Але дозвольте мені розповісти все з самого початку,— попросив він, прибравши серйозного виразу.
Я жестом висловив згоду, і він почав.
— Уся ця гидотна плутанина,— Батлер зробив наголос на слові «гидотна»,— почалася через Дега. Чи ви чули про ту картину раніше — до того, як уплутались у цей клубок?
Я заперечливо похитав головою.
— Це шедевр, Аресе.— Він широко розплющив очі.— Справжнісінький шедевр, і належить він мені. Заждіть хвилинку.— Він дістав із кишені низку ключів і вибрав із неї один. Тим часом я закурив. Батлер відімкнув шухляду і витяг звідти аркуш пергамента. Простягнувши його мені понад столом, вигукнув: — Подивіться!
Я кинув оком на пергамент. Це була грамота на володіння «Балериною за лаштунками», видана в Парижі на ім'я Батлера. Вона видавалась справжньою, хоч я, природно, був позбавлений можливості перевірити це.
Повернувши йому пергамент, прибрав позу пасивного слухача, котрий чекає пояснень.
— Як бачите, цей Дега — мій,— вів далі Батлер.— Я придбав його за нечувану суму під час однієї з моїх подорожей до Франції.
— А як ця картина опинилася в Сусанни?— поцікавився я.
Батлер зніяковіло похнюпив голову. Коли ж поглянув на мене — в очах його я зобачив сором.
— Чоловік буває слабодухим, Аресе,— прошепотів Батлер.
— Ви обміняли свою картину Сусанні за любощі? — допитувався я.
Він кивнув головою.
— Щоб збагнути це, вам треба було знати Сусанну,— спробував він виправдатись.— Ви її знали? Або... хоч раз бачили? За життя, маю на увазі?..
— Ні, коли я її побачив, вона була мертвіше за Рамзеса ??.
— Бачити її — означало жадати, а жадати — означало втратити розум,— Зіниці в Батлера розширилися. — Так, Сусанна — неперевершений витвір природи; досить побачити її на мить, щоб жадати потім ціле життя. Кожний, хто хоч раз побачив її, назавжди лишався зачарований нею.
Блиск в його зіницях зник. Почувся несміливий стукіт у двері. Батлер урвав свою розповідь. Витримавши паузу, він поновив гімн Сусанні, але стукіт повторився — знову такий же несміливий. Батлер важко зітхнув, але промовчав. Здавалось, чекав, аби той, хто стукав, одмовився від свого наміру, однак ми і втретє почули стукіт. Батлер скорчив гримасу невдоволення, голосно пирхнув і вилаявся.
— Увійдіть! — мовив.
Двері прочинились, і на порозі з'явилась чарівна китайська статуетка, проте наділена плоттю і кров'ю.
— Еге!— вигукнув я. — Тепер бачу, ви чудово приховуєте свій найцінніший скарб.
— Либонь, так,— мовив Батлер і вибухнув сміхом.
Заким китаяночка наближалась до нас, я добре розгледів її. Шовкове вбрання на ній пістрявіло яскравими, ба навіть крикливими квітами. Вона була невисока на зріст, але попри всю свою мініатюрність мала чудову статуру. Маленькі вустонька і величезні, не позбавлені певної підступності, очі виділялися на її обличчі. Він звав її Лю-мей. Вона звернулась до нього по-китайськи, і він тією ж мовою відповідав їй. Дівчину нібито не вдовольнила його відповідь; мені здалося, що вона кілька разів повторила те саме слово.
Батлер зробив нетерплячий жест і буквально спопелив її поглядом. По тому опанував себе і мовив їй уже по-англійському:
— Гаразд, Лю-мей. Зараз я туди прийду.
Вона вийшла з кабінету, залишивши в повітрі ледь чутний аромат духів.
— Так ось, повертаючись до розповіді, Аресе,— мовив Батлер, надаючи своєму обличчю якомога серйознішого виразу,— на лихо, Сусанна була жінкою, не здатною безкорисливо віддаватися коханню. Вона завжди вимагала чогось узамін: від одних коштовностей, від інших — грошей. І завжди доводилось платити високу ціну за її ласки. Щодо мене, то це був Дега. Я боровся зі своєю жагою — намагався втримати її в розумних межах, аби не віддавати «Балерину за лаштунками», та дарма. Жага, яку Сусанна збуджувала в чоловікові, не піддавалася контролю. Коли мені вже несила було далі триматися, я вручив їй картину взамін за ті хвилини кохання, яких Сусанна удостоїла мене.— Батлер трохи помовчав. У нього був вигляд людини, котра цілком поринула у спогади.— Сусанна як жінка була позбавлена вад. її краса не мала жодного дефекту, а пахощі, які видихало її тіло, затьмарили б навіть аромат троянд. Та натура в неї була пожадлива, в ній не було місця для докорів сумління. Тільки-но її право на володіння цією картиною було стверджено моєю мовчазною згодою на те, щоб вона демонструвала її в своїй вітальні, як акції мої відразу ж почали навально падати. Наші зустрічі все рідшали, аж поки вона їх не припинила зовсім. І все було даремно: мої благання, скарги, протести. Сусанна лишалася непохитною.— Батлер удруге замовк, пройнятий споминами. Потім повів далі: — Я дійшов висновку, що Сусанна глузує з мене і я мушу найдошкульніше покарати її. Сусанна не мала юридичних прав на володіння цією картиною, тож я вирішив повернути картину собі. Спершу мав намір порушити проти неї судову справу, грунтуючи свій позов на тому, що лише позичив картину, а не подарував, проте знайшлося б чимало свідків, котрі чули, як я прилюдно проголошував, що подарував картину Сусанні, і я побоювався, що, вигравши справу, вона ще дужче на-сміхатиметься наді мною. Саме тоді мені спала на думку безглузда ідея — викрасти картину. Звісно, я й гадки не мав зробити це особисто. Неважко, міркував я, найняти якогось професіонала, щоб зробив те за мене.— Батлер дивився засмученим поглядом.— Бачу, ви не схвалюєте моїх дій,— ремствував він.— Шкода! Втім, я й сам пожалкував про те, тільки-но цей чолов'яга попрямував до Сусанниного будинку.
— Кінець кінцем, Батлере: хто ця людина і звідкіль я маю знати, що ви мені не брешете?
— Цариця небесна! — вигукнув Батлер.— Щоб це я збрехав? Та якого дідька мені брехати? Я знаю: вбив її напевне він, більше не було кому... Ну ще хіба що ви.
— Ну-ну, Батлере, чи не тягне вас сісти на порохову бочку?
— Давайте порозуміємося, Аресе,— відказав Батлер.— Звичайно, я допомагаю вам не з доброчинних міркувань... і не тому, що так палко люблю правосуддя. Я не мав іншого способу зв'язатись з вами, ось я й удався до такого, досить незвичного — згоден, але дійового засобу, аби мати змогу стрітися з вами. Я пропоную вам укласти зі мною угоду, бо чолов'яга, котрого найняв, зрадив мене. Він передав мені деякі витребеньки, які мало чого варті, й зник, прихопивши із собою картину.
— Ви говорили про угоду. Про що йдеться? — поцікавився я.
— Я дам вам прикмети цього чоловіка, щоб ви розшукали його. Коли знайдете, утримайтесь від подальших дій, доки я не порозуміюся з ним про картину. Ніхто ж не наважиться придбати таку відому картину не у законного власника. Тепер, либонь, він і сам це второпав.
— Де тонко, там і рветься, Батлере. Як же, чорт забери, ця людина пояснить поліції всю історію?
У Батлерових очах блиснули лукаві вогники.
— Рано чи пізно, а з в'язниці виходять,— весело пояснив він,— і завше приємно усвідомлювати, що на волі чекає на тебе кілька тисяч, які скрасять твоє життя.— Він зробив виразний жест.— Втім, не журіться за нього,— вигукнув Батлер,— у мене знайдуться слова, щоб умовити його.
— Ви збиралися описати прикмети. То як же він виглядає?
Батлер потягнувся й солодко позіхнув.
— Це означає, що ви приймаєте мою пропозицію.
Я кивнув.
— Високий на зріст чоловік, смаглявий, привабливий, з тонкими вусиками, завжди вишукано зодягнений. Втім, такий опис мало чим допоможе вам; щоб легше його знайти, понишпоріть по всіх парках Старої Гавани, розшукайте бродячого фокусника, що зве себе Каліостро. Коли знайдете, спитайте в нього про Хуана на прізвисько Шестипалий. — Батлер підняв угору вказівний палець і додав: — Одне застереження, Аресе: Каліостро вельми небезпечна особа. І Шестипалий теж.
