Заплотний лицар (ЛП) - Мартін Джордж (читать книги онлайн без регистрации .txt) 📗

Заплотний лицар. Повість із життя Семицарства

I

Описані в повісті події сталися приблизно за дев’яносто років до початку «Гри престолів».

Могила у грунті, розім’яклому під весняним дощем, копалася легко. Дунк вибрав для неї моріжок на західному схилі невисокого пагорба — старий-бо полюбляв дивитися, як сідає сонце.

— Іще день прожили-перебули, — зітхав, бува, покійний, — а що наступний принесе, того ніхто в світі не відає. Хіба не так, Дунку?

Так і жили собі, не відаючи, доки наступний день не приніс дощ і не вимочив їх до кісток. За ним другий день подарував вологий рвучкий вітер, третій — пронизливий холод, а на четвертий день старий так заслаб, що не подужав і сісти верхи. А тоді хутко змарнів і помер, хоч оце ж тільки днями виспівував на весь голос у дорозі стару пісню про красну дівку з Мартинова, замінивши задля нагоди Мартинів на Ясенбрід.

— В Ясенброді дівка красна, станом тонка, оком ясна, гей та гоп, гей та гоп, — пришелепкувато повторював до себе Дунк, риючи могилу.

Заглибивши яму, як належить, він притяг до неї на руках тіло старого. Маленький худий чоловічок без кольчуги, шолома та паса з мечем важив не більше за мішок з листям. А дебелий, трохи вайлуватий Дунк витягся уже в доброго сажня заввишки, хоча віку мав лише шістнадцять чи сімнадцять років (певніше ніхто не знав), і на широкому міцному кістяку щойно почало наростати м'ясо. Старий часто хвалив його силу — на хвалу був щедрий, бо на інше не мав статків.

Дунк поклав старого на дно могили і мовчки постояв над ним. Вологе повітря обіцяло новий дощ. Хлопець знав, що мусить засипати могилу, поки з неба знову не линула вода, та ніяк не зважувався кинути грязюку на втомлене обличчя старого. «От якби септон проказав над ним якоїсь молитви… але септона немає. В старого є тільки я.» Старий лицар навчив Дунка усього, що знав про бій мечем, щитом і списом, але не вмів навчити красних слів та хитромудрих літер.

— Я б лишив вам меча, та він же струхне у землі, — нарешті мовив Дунк, наче перепрошуючи. — Та й ви, мабуть, з божої ласки скоро матимете нового. Шкода, мосьпане, що ви померли.

Він замовк і не знав, що казати далі, бо не пам’ятав до пуття жодної молитви — старий за життя не надто ревно молився. Та зрештою спромігся на кілька слів.

— Ви були справжнім лицарем. Ніколи не били мене без вини. От хіба що того разу в Дівоставі. Пиріг удовиці з’їв не я, а хлопчик-служка при заїзді. Я ж вам казав, а ви не слухали. Та то пусте. Хай вас боги до себе приберуть, пане.

Він пхнув до ями ногою трохи землі, а тоді почав загрібати її навалом, не дивлячись на тіло на дні. «Він таки прожив довге життя», подумав Дунк. Більше як п’ятдесят років, мало не шістдесят. Чи багато людей доживають до його віку? А старий лицар ще встиг і нову весну побачити.

Коли Дунк годував коней, сонце вже сідало. Коней було три: його власний мерин із запалою спиною, подорожня кобилка старого та Грім — лицарський бойовий огир, на якого сідали тільки задля герцю чи битви. Великий брунатний кінь не мав уже тієї сили й хуткості, як замолоду, але ще басував, виблискував очима, вишкіряв зуби і коштував дорожче за решту Дункових статків. Якби продати Грома, старого Каштана, сідла й вуздечки, то срібла вистачило б аж…

Дунк скривився. Він знав тільки життя заплотного лицаря, що їздить між замками та обійстями, служить тому панові чи цьому князеві, б’ється за них у битвах, їсть з їхнього столу, а як скінчиться війна, то знов рушає світом шукати долі. Траплялися ще й такі нагоди себе показати, як турніри, але рідше, ніж панські чвари. Як зима була голодна, то заплотні лицарі охоче вдавалися до розбою, але Дунків хазяїн ніколи себе тим не ганьбив.

«Аби ж то знайти собі заплотного лицаря, що потребує зброєносця. Ходив би за конями, налощував кольчугу… звична справа», подумав Дунк. «Чи податися до якогось міста? В Ланіспорті чи Король-Березі можна винайнятися до міської варти. Або ж…»

Він звалив речі старого під дубом. Полотняний гаман містив три срібні олені, дев’ятнадцять мідяків та уламок граната. Але, як і в кожного заплотного лицаря, найзначніший його статок складали коні та узброєння. Дункові у спадок дістався кольчужний риштунок, з якого він безліч разів обдирав іржу. Залізний шоломець з широкою носовою стрілкою, зім’ятий на лівій скроні. Пас для меча з потрісканої шкіри, меч-півторак у піхвах зі шкіри та дерева. Кинджал, бритва, гострильний камінь. Поножі, ринграф, ясеновий бойовий спис у вісім стоп завдовжки з грізним сталевим вістрям. Нарешті, дубовий щит з побитою сталевою облямівкою і гербовим знаком пана Арлана, лицаря з Грошодубу: крилатим келихом, срібним на бурому.

Дунк глянув на щита, підхопив із землі паса з мечем, знову глянув на щита. Пас був пошитий на кістлявий стан старого лицаря, а на Дунка замалий — так само, як і кольчуга. Тож він обплів піхви конопляною мотузкою, підперезався нею і витяг з піхов меча.

Це був прямий, важкий півторачний клинок доброї замкової роботи, з руків’ям м’якої шкіри на дерев’яній колодці та маківкою з гладкого чорного каменю. Меч не мав багатих прикрас, але зручно лежав у руці. Гостроту його Дунк добре знав, бо не один вечір до сну просидів над ним із бруском та намасленим ганчір’ям.

«Втримав його старий, то втримаю і я», подумав собі Дунк. Адже на Ясенбродській луці якраз затівається турнір.

II

Бистроніжка йшла легшим кроком, аніж старий Каштан, та все ж Дунк втомився і набив болячки, поки не побачив попереду корчму: високу дерев’яну мазану хату біля річки-невелички. Тепле жовте світло лилося з вікон закладу і закликало подорожніх його не минати. «В мене є три срібняки», мовив Дунк до себе. «Вистачить на добру вечерю і скільки влізе пива.» Щойно він зіскочив з кобили, як з річки виліз голий хлопчик і став сушитися якоюсь бурою дергою на зразок кобеняка.

— Ти тут при стайні? — запитав Дунк. На вид хлопчик мав років вісім чи дев’ять. Блідий та кістлявий, ноги обліплені грязюкою по самі гомілки. Але найбільшою чудасією в хлопцеві було волосся. Бо його бракувало. Зовсім.

— Вичисти-но мені кобилу. Тоді засип вівса усім трьом коням. Упораєшся?

Хлопець нахабно витріщився на гостя.

— Упорався б. Якби схотів.

Дунк спохмурнів.

— Ану не смій базікати казна-що. Перед тобою лицар, затям собі.

— Не надто ви схожі на лицаря.

— А хіба всі лицарі однакові?

— Лицарі всякі бувають. Та ви на жодного не схожі. У вас он меч на мотузку теліпається.

— То й що? Аби піхви не падали. Гайда хутко до коней. Впораєшся — отримаєш мідяка. Не впораєшся — ляща у вухо.

Він не став чекати, що у відповідь збреше малий стайняр, а відвернувся і плечем штовхнув двері. Цієї години корчма мала б гудіти від люду, та натомість стояла майже порожня. За одним столом зморило молодого панича у розкішній одамашковій делії; той тихенько похропував у калюжу розлитого вина. Та окрім нього не було ані душі. Дунк збентежено роззирався навколо, доки з кухні не з’явилася повненька, коротенька, трохи зжовтіла лицем жіночка.

— Сідайте, де бачите. Подати пива або вечерю? — запитала вона.

— І те, й інше. — Дунк зайняв стільця коло вікна, щонайдалі від панича.

— Є добре ягня, хрустко засмажене з травами, та кілька качок, що їх мій син встрелив. То чого бажаєте?

Він не їв у корчмі вже, мабуть, із півроку. Тому відповів:

— І те, й інше.

Жіночка засміялася.

— Добрій статурі — добрий харч.

Тоді налила кухоль пива і подала до столу.

— Візьмете кімнату на ніч?

— Ні.

Дунк марив про м’яку солом’яну постіль та дах над головою, але гроші мусив берегти. Якось переспить і на землі.

— Попоїм, вип’ю пива, та й далі до Ясенброду. Чи далека дотуди путь?

— Ще з день їхати. Як біля згорілого млина дорога розгалузиться, то прийміть на північ. А чи мій хлопець подбав про ваших коней, чи знову втік?