Загадка однієї неділі - Акунья Ігнасіо Карденас (книги полностью .TXT) 📗
— Я б не став цього робити на вашому місці, сеньйоре Apec.
Я позирнув на його маленький пістолет і перепитав:
— Apec?
Очі його рішуче блищали.
— Так,— відказав він,— коли я бачу в газеті чиєсь обличчя, вже ніколи не забуваю його.
Я знизав плечима і одягався далі. Рівас підійшов до столика і взяв мій гаманець.
— Такий уже я нещасливий,— побідкався йому,— мене переслідують люди з чудовою пам'яттю.
— Щодо мене, я й миті не завагався,— зізнався Рівас.— Тільки побачив вас, одразу й здогадався — хто ви.
— Чудово, сеньйоре фізіономіст,— насмішкувато мовив я. — Ну, то що?
Він стенув плечима.
— Особисто мене цікавить тільки це, — промовив він, помахуючи гаманцем.
— Ну й добре. Заберіть його собі!
— Я й не думав просити у вас на нього дозволу,— кинув він оком на гаманець,— та, однак, мені приємно, що ви такий доброзичливий.
Я нахилився і пов'язав у клунок своє старе вбрання.
— Що робити з цим? — спитав я, показуючи йому клунок.
Він удруге стенув плечима.
— Мене цікавлять тільки грошики,— відповів, знову помахуючи перед моїми очима гаманцем, і в якусь мить,— надзвичайно щасливу для мене,— повторив ту саму дурницю, що й раніше: пожадливо зосередив погляд на гаманці.
Я шпурнув у Ріваса клунок з одягом і стрибнув на нього. Постріл похмурою луною відгукнувся в маленькій кімнатці. Я крутонув йому зап'ясток, змусивши випустити з рук зброю. Очі його одразу втратили блиск, а погляд виказував панічний страх. Я розрядив його пістолет, висипавши всю обойму йому на живіт, він зігнувся і, пойнятий жахом, тулив обличчя руками. Потім я садонув його в щелепу. Рівас знепритомнів. Я сунув «люгер» у кишеню і прихопив свій гаманець.
— Так чи інакше, треба ж заплатити вам за послуги,— мовив я, кинувши на брудне простирадло ліжка десять песо, і вийшов, полишивши Ріваса качатися у власній блювотині.
При вході стояв хлоп'як і стурбовано позирав на мене.
— Це твій батько? — спитав я.
Він заперечливо захитав головою.
— Тоді радій! Візьми ось ці двадцять песо і пошукай собі іншу роботу; тут тобі не личить працювати.
Він обдарував мене вдячним поглядом і повернувся до прилавка. Я вийшов на вулицю. Вже сутеніло.
Китайський шиночок на вулиці Монте, куди я зайшов, був такий же брудний, як і Рівасова кав'ярня. Сьорбаючи якусь відразливу на смак бурду, яка йменувалася супом, проглянув газету, куплену по дорозі в кіоску. Одне повідомлення мене порадувало: Алісії вони вже дали спокій; але те, що я прочитав далі, мало не викликало в мене судому. Заголовок був такий : «Убивця Сусанни намагався позбутися коштовностей».
Далі було: «Сьогодні вранці невідомий намагався продати коштовності, вкрадені в будинку сеньйори Сусанни Діас де Арройо, торговцеві старожитностями сеньйору Віпьфредо Батлеру. Сеньйор Батлер, який відмовився придбати ці незаконно привласнені речі, дав поліції словесний опис, який збігся з портретом відомого авантюриста Хуглара Ареса, котрий, як гадають, і вбив сеньйору Діас».
У повідомленні було ще чимало дурниць, які дали нагоду посміятися, хоч мені було не- до сміху. Справа ставала все більше заплутаною. Зашморги змови все тугіше затягувалися навколо моєї шиї. Я згорнув газету і запитав себе, чого це Батлер узявся торочити поліції очевидну брехню. Які б не були його мотиви, Батлер, безперечно, заслуговує на мій візит до нього. Я взяв телефонний довідник і розшукав у комерційному відділі перелік магазинів, що займаються продажем старожитностей. Батлерів магазин містився на вулиці Сан-Ніколас, у китайському кварталі. Я занотував номер в своєму записнику і вийшов з цього жалюгідного шиночка.
Було вже близько десятої вечора, коли я простував тротуаром навпроти Батлерового магазину. На розі зупинився і непомітно озирнувся.
На цій частині вулиці містились заклади найрізноманітнішого гатунку, включаючи такі, де за товар правили жіночі ласки. Кілька разів пройшов вулицею. В цей час кількість перехожих, яких була сила-силенна в цьому кварталі, ще не дійшла свого апогею. Втім, збудженість, яка панувала навколо, все посилюючись, давала уяву, чому китайський квартал був найпринаднішим місцем Гавани у другій половині ночі.
В якомусь смердючому туалеті я перевірив набої у своєму «люгері».
Потім перетнув вулицю і натиснув на дзвоник Батлерового будинку.
Двері трохи прочинилися, і крізь щілину показалось якесь китайча.
— Чого базаєте? — запитало й відразу ж, нібито чекало на мене, запросило: — Плоходьте, сеньйоле Алес.
Я всміхнувся: моя популярність перевищила всі сподівання.
— Дякую, Чінь-лі,— відповів я цілком серйозно.
— Моя не є Чінь-лі,— запротестувало китайча,— моя є... моя є...
— Мені байдуже, як тебе звуть,— перебив я його, —Дай знати своєму господареві, що я прийшов.
Китайчик Чінь-лі, не відповівши, зник у широкому коридорі, що тягся крізь увесь будинок.
я огледівся. Це був типовий антикварний магазин. Усі речі тут були рідкісні: статуетки, кришталь, кераміка, різні ювелірні вироби. На всьому саме той відбиток давнини, що так захоплює колекціонерів. Чінь-лі повернувся усміхнений.
— Сеньйол Батлел заплошує вас до себе,— мовив, церемонно вклоняючись.
Я зробив йому знак, який він чудово зрозумів. Крокував Чінь-лі шпарко і нечутно, я — слідом за ним. Мені цікаво було спостерігати, як по-котячому пружно ступає китайчик. Зупинившись перед якимись прочиненими дверима, він знову так само церемонно вклонився і жестом показав, щоб я проходив.
Я зробив крок уперед. Потім блискавичним порухом скрутив йому руку і, тримаючи його поперед себе, ніби щит, вихопив «люгер». Батлер сидів за величезним столом у кутку, його реакція була такою ж: і в його руці з'явився пістолет.
— Сказав би, що це нічия, Батлере,— мовив я, цілячись у нього.
Він поклав пістолет на стіл і осміхнувся. Я штовхнув Чінь-лі на долівку, хоч тримався напоготові.
Чінь-лі теж загадково осміхнувся, підводячись.
І всміхався він недарма — в усякому разі, крізь його усмішку прозирала східна мудрість.
— Моя піти звідси,— мовив він, обсмикуючи халат, і попрямував до дверей.
Батлер, поглянувши на свій пістолет, вигукнув:
— До дідька зброю, Аресе!— відчинивши шухляду свого столу, кинув у неї пістолет.
Пропустивши Чінь-лі, я причинив двері, у Батлера було чимало рис, які впадали в око. Та насамперед — його незаперечна латиноамериканська вимова. Не чекаючи, поки я щось запитаю, він пояснив:
— Вас, може, здивує, що так управно розмовляю іспанською мовою, але ж я північноамериканець лише за прізвищем.
— Ваш родовід мене не цікавить,— перебив я його. — Волів би знати, чорт забери, що означає ваша заява властям?
Батлер, розкинувшись у кріслі, щиро зареготав. Коли він сидів, то справляв враження людини карли-куватої, насправді ж мав міцну статуру і правильні риси обличчя. Було ясно — крокує він по землі твердо, не обтяжуючи себе ваганнями. Здогадавшись, нарешті, що я не поділяю його веселого настрою, він припинив регіт і випростався в кріслі.
— Даруйте,— вибачився він.— Якось я не подумав, що мій веселий настрій аж ніяк не пасує до вашого нинішнього становища, яке зовсім не схиляє до гумору.
Я, скривившись, процідив:
— Чекаю ваших пояснень, Батлере.
Він замислено вхопився за підборіддя.
— Гм! — промовив, пильно озираючись на мене.— Вас здивує те, що я скажу.— Зробив невеличку паузу і в один видух випалив: — Я хотів зробити вам послугу — тільки й усього.
Я неспокійно засовався на стільці. Батлер уже почав виводити мене з рівноваги.
— Мені такі послуги не до вподоби.
— Дозвольте пояснити вам, Аресе,— попросив він трохи насмішкувато.— Чи знаєте ви, хто вбив Сусанну?
— Чи знаю я?! —пробурмотів йому.— Хіба б я гасав отак, коли б знав?
— Так ось, це знаю я, Аресе,— проказав він, анітрохи не змінюючи при цьому насмішкуватого тону.— Але як міг би я вас повідомити про те, коли з вами не знайомий?
