Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Збожеволілі від жаху яничари заметушилися, заметалися по Січі, як звірі у ловчій ямі. Ті, що були ближче до воріт, намагалися відчинити їх. Даремні зусилля! Ніхто з них не знав потайних підойм, з допомогою яких відчинялися ворота. А коли з надбрамної вежі ударили гармати, натовп відхлинув назад.
Вже ніхто не слухав нічиїх наказів. Кожен думав тільки про порятунок. Чуючи, що звідусіль гримлять постріли, ошалілі яничари і спагії згадали про хвіртку, якою входили до Січі. Туди! До неї! Втекти з цього пекла, де кожен курінь, старшинська хата і військова скарбниця, ба навіть церква — хоч насправді то різнокольорові вікна миготіли в ній від вогню, що вилітав з дул мушкетів, — сіють смерть!
Тисячний натовп ринув до хвіртки. Але прохід там дуже вузький. В нього може протиснутися за раз лише один утікач. І кожен намагається бути тим щасливцем. Дехто прокладав собі дорогу шаблею, стинаючи голови своїм єдиновірцям.
Задні напирали на передніх. Кожен кричав, лаявся, погрожував, проклинав. Хрипи вмираючих, стогін поранених, вигуки поодиноких чорбаджіїв, що намагалися навести хоч який–небудь лад, безперервний гул пострілів — усе злилося в дикий нелюдський рев.
Широкий майдан, вузькі січові провулки поміж куренями були вже завалені трупами й пораненими. Поміж ними причаїлося, рятуючись від куль, багато яничарів. Сніг почорнів од крові.
Зненацька в неймовірний шум і ґвалт ввірвався тривожний рокіт тулумбасів, а потім — зазивний клич бойових козацьких рогів, що кликали до атаки.
Звуки лунали з військової канцелярії.
Стрілянина почала вщухати.
І тоді почувся сильний голос кошового Сірка:
— До шабель, браття–молодці! До шабель! Припиніть стрілянину! Виходьте з куренів! Бийте клятих! Смерть бусурменам!
Стрілянина враз припинилася. Крізь розбиті вікна, крізь розчинені навстіж двері з куренів повалили запорожці — з шаблями, з ятаганами, з келепами в руках. З криком, з бойовими кличами ринули вони на ворогів, що, ошалілі від жаху, металися в передсвітанковій місячній морозній імлі.
3
Коли з куреня ударив залп і десятки яничарів упали на сніг, Сафар–бей відчув, як щось гаряче бризнуло йому на обличчя і руки. «Поранений!» — промайнуло в голові. інстинкт самозбереження примусив його кинутись додолу. Розпластавшись на снігу і переконавшись, що він цілий і неушкоджений і що кулі перелітають поверх нього, бюлюк–баша оглянувся навколо. Поруч з ним, захлинаючись власною кров’ю, хрипів Карамлик. Його темні, широко посаджені очі, що так часто прислужували загонові Сафар–бея, тепер скляніли, затягувалися туманом. Звернуті до яскравого місяця на небі, вони, здавалося, прохали допомоги. Та холодне світило байдуже дивилося на тих, хто все життя боготворив його, молився на нього і малював на своїх знаменах.
З другого боку нерухомо лежав велетень Абдагул. У нього з розтрощених грудей цебеніла кров.
Сафар–бей зрозумів, що його обличчя й руки заляпані кров’ю вірних охоронців, і з огидою витерся шапкою. Трохи прийшовши до тями, почав думати, що робити далі. Тікати? Але куди? Не встигнеш підвестися, як тебе пронижуть козацькі кулі… Гукати вояків, щоб попри вбивчий вогонь, ішли приступом на курені? Даремно! Ніхто тебе не почує в цьому пеклі! Та й хто зважиться лізти у вікна і в двері, з яких так густо гримлять постріли, ніби в куренях не по двадцять — тридцять козаків, як передбачалося, а щонайменше по триста!.. Шукати Мурас–пашу і запитати, які будуть розпорядження? Смішно про це й думати. Хіба знайдеш його в цьому гармидері? Може, він убитий або накивав п’ятами…
Ні до чого не додумавшись, Сафар–бей вирішив передусім рятуватися самому. Поволі відплазувавши з перед вікон, рвучко підвівся і кинувся в суточки між куренями. Сюди кулі не залітали. Перечекавши деякий час, визирнув з–за рогу. Весь широкий майдан перед церквою був усіяний тілами яничарів. Сафар–бей аж застогнав од болю й розпачу. Все пропало! Військо, честь, майбутнє, навіть саме життя!.. О Аллах, чому ти допомагаєш гяурам? Навіщо знищуєш славних синів падишаха, вірних захисників ісламу? Врятуй їх, о Аллах!.. Чи, може, твоя велич і твоя могутність — то тільки пуста вигадка, нікчемний обман?..
Сафар–бей швидко перебіг коротку відстань, що відокремлювала його від фортечної стіни. Тут було просторо і не дзижчали кулі. Вузький мертвий простір, яким, крім нього, скористаюся ще кілька десятків яничарів, надійно захищав його від смерті. От тільки — чи надовго?
Зорієнтувавшись, де хвіртка, Сафар–бей почав обережно пробиратися до неї попід стіною.
Раптом стрілянина стихла, ї з куренів висипали козаки. Вони були — хто в чому: в кожухах, у жупанах, у свитках, а більшість — просто в білих сорочках. Видно, як спали, так ї кинулися до зброї.
Сафар–бей зупинився. Ні, до хвірточки добігти він не встигне. Та, здається, там і не проб’єшся крізь тисняву. До того ж майже всі козаки ринули туди, сіючи смерть серед яничарів, які майже не чинили вже опору… Розпач охопив його. Ніколи ще перед ним так явно, так зримо не стояв привид смерті, як тепер. І якої безглуздої смерті! По суті, доводиться гинути не в бою, не лицем до супротивника, а показуючи йому спину. Ганьба!
Він стояв за рогом зовсім один. Усі яничари, з якими щойно ховався від козацьких куль, десь зникли, розбіглися, можливо, помчали, як і тисячі інших, до рятівної хвірточки. Прихилився спітнілим лобом до крижаної стіни і позирав на завалений трупами майдан, на зблиски козацьких шабель проти місяця, на змішаний з кров’ю сніг і юрбу яничарів, що на очах танула, як віск на вогні.
Пропало все — честь, слава, майбутнє… Як повертатися додому без своїх вояків, без загону? Що його жде там? Відставка? Заслання? Тюрма?
Прокляття!
Душа його надломилася давно, тоді ще, коли знайшов рідних і почав думати над своєю долею. Тепер же раптом відчув у серці таку порожнечу, що аж сам здивувався і злякався.
Кому він потрібен? Для чого живе на світі? Що зробив доброго?
Тільки й того, що проливав кров. Передусім — кров болгарського народу, з якого, як виявилося, і сам вийшов. В ім’я чого проливав її?
Чи здобув багатство? Почесті? Владу? Чи зазнав ласки й любові? Ні, скільки й пам’ятає себе, його завжди оточувала ненависть, — у яничарській школі, коли був аджем–огланом, на службі в яничарських бюлюках, у Болгарії…
Тягнувся до щастя, як метелик до вогню. От і дотягнувся! Досягнув!.. Тепер усьому — кінець!
Страху не відчував. Жалю — теж. Все збайдужіло. Навіть життя…
Чи то душа вигоріла у пекельному вогні, чи стомився за своє коротке, але таке бурхливе яничарське життя?
А може, то передчуття стукає в серце? Може, для нього вже відчиняються райські сади Аллаха?
Ну, що ж, Сафар–бею, наступає твій смертний час. Зустрінь його достойно!..
Раптом перед ним промайнула знайома постать Гаміда. З шаблею в одній руці і пістолем у другій спагія прудко перебіг від одного куреня до сусіднього, видно, маючи намір непоміченим пробратися до хвіртки і крізь неї утекти з Січі. Сафар–бей, забувши про своє становище, про свої сумні думки, іронічно посміхнувся: цікаво, чи ж далеко зуміє втекти він? Дуже вже помітний і неповороткий.
Гамід не бачив Сафар–бея, хоча був від нього всього за якихось півтора десятка кроків. А Сафар–бей вважав за доцільне не нагадувати йому про себе, бажаючи прослідкувати, що ж робитиме спагія. Невже ризикне вискочити з засідки і перебігти на очах у сотень козаків широкий майдан? А тільки так він міг добратися до хвірточки.
Однак Гамід явно не поспішав. Притиснувся до стіни, перекинувши шаблю в ліву руку, а пістоль — у праву. На когось вичікував… Ось він весь напружився, завмер, підвівши вгору дуло пістоля. Нагадував собою відгодованого чорного кота, який приготувався до стрибка на свою жертву. В кого ж цілиться спагія?
З пістоля блиснув вогонь — гримнув постріл. В ту ж мить Гамід рвонувся навкіс через майдан, перестрибуючи через убитих і поранених. З–за рогу куреня вискочили два козака і щодуху помчали за ним. А слідом вийшло ще двоє. Зупинилися.
