Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
— Слухаюсь, великий хане!
Вершники повернули коней — погнали в холодну темряву ночі.
Незабаром усе військо зупинилося в глибокій балці. Алі з Чорнобаєм відібрали найспритніших воїнів, спішились і тихо, один за одним пішли вперед. На гребені горба зупинились, присіли в заростях сухого, напівзаметеного снігом полину. Далі Чорнобай поповз один.
Сніг забивався йому в рукави, в халяви. Поземка сікла обличчя. Але він не звертав на це уваги. Мов хижий лис, розсовував гострим обличчям бур’яни, втягував носом морозне повітря.
Раптом зупинився: запахло димом. Висунувши голову з–за замету, оглянувся навкруги. На горбі забовваніла чорна хижка. Біля неї, на тлі темно–сірого неба, вимальовувалась тринога вежа.
Бекет! Запорозька застава!
Чорнобай тихо свиснув. До нього підповз Алі. Позад нього, у засніженому сухому бадиллі, темніли кошлаті малахаї татар.
— Алі, застава, — прошепотів Чорнобай, показуючи пальцем на хижку. — На вежі нема нікого. Холодно — всі поховалися… А може, й сплять… Візьми трьох найсильніших батирів — підемо з ними попереду. Решта — хай ідуть слідом!
П’ять постатей рушили до хижки. Затиснувши в руці ятаган, Чорнобай повз перший. Ще здалеку він помітив вартового, який у важкому овечому кожусі куняв під навісом. Звідти доносилося тихе кінське іржання.
Чорнобай подав Алі знак, щоб зупинився зі своїми сейменами, а сам обійшов хижку з протилежного боку. Виглянувши з–за рогу, переконався, що вартовий спить. Тоді сміливо підійшов під навіс, схопив козака за комір і сильно вдарив ятаганом у спину. Вартовий зойкнув і впав обличчям у сніг.
За хвилину татари оточили хижку. Чорнобай прочинив дверцята і, зігнувшись, ступив униз. За ним полізли Алі та його батири. З хижки війнуло теплом і запахом хліба й часнику. Праворуч від дверей, на дощаному полу, покотом спало четверо козаків. Ліворуч, у невеликій лежанці, тлів малиновий жар.
Один з козаків підняв голову:
— Це ти, Прокопе?
— Я, — відповів Чорнобай, наближаючись.
— А то хто з тобою?
— Курінний заміну прислав…
— Заміну? — В голосі козака почувся подив: — На кий чорт нам заміна? Ми й самі до ранку довартуємо!
Продерши очі, козак глипнув на людей, яких усе більше набивалося в тісну землянку. Чому їх так багато?.. Раптом — певно, від припливу свіжого повітря крізь розчинені двері — в лежанці спалахнуло полум’я й освітило хижку. Козак витріщив з переляку очі, сахнувся до стінки, намагаючись витягти шаблю.
— Браття, татари! — вигукнув він і в ту ж мить упав додолу: Чорнобай ятаганом проткнув йому горло.
Татари кинулися на очманілих козаків, які не могли зрозуміти, звідки на них звалилося лихо.
— Беріть живцем! — наказав Алі.
Козаків загнали в куток. Хтось підкинув у вогонь сухого бур’яну. Полум’я освітило чорні, закіптюжені стіни землянки, кривавим відблиском упало на сірі обличчя полонених.
Чорнобай ударив одного по плечу:
— Тхоре, ти?
Той здригнувся, зіщулився. Але, впізнавши свого колишнього хазяїна, шарпнувся вперед і впав на коліна.
— Пане Чорнобай! Пане Чорнобай! — забелькотів. — Невже це ви? Сам Бог посилає мені вас у цю страшну хвилину!
— Встань, Тхоре!
Тхір підвівся.
— Ти зробив те, що я наказував?
— Ні, але я ще маю надію…
— Надію, надію!.. Мерзенний боягуз!.. Ти вже півроку на Запорожжі!.. Ну, та про те я пізніше спитаю… Скажи, як пройти в Січ?
Побачивши, що бурю пронесло, Тхір враз пожвавішав:
— З ними? — кивнув на татар, що мовчки, з оголеними ятаганами й шаблями стояли навпроти.
— Так.
— Є одна лазівка… Невеличка таємна хвірточка, якою запорожці носять воду з Дніпра. Вона не замикається…
— Тхоре! — вигукнув козак, що стояв праворуч від зрадника. — Що ти надумав? іуда проклятий!
Тхір презирливо посміхнувся:
— Заткнись, Товкачу! — І, звертаючись до Чорнобая, додав: — Але ви самі, пане, не потрапите в неї. Я покажу!
Він боявся, що, виказавши таємницю, стане непотрібний Чорнобаєві і той приріже його в цій землянці. Та не знав Тхір, що і так був на волосинку від смерті. Звичайно неповороткий Товкач блискавично кинувся на нього, схопив руками за горло. Тхір захрипів. Тут би йому й кінець, якби Чорнобай не полоснув Товкача ятаганом по руці. Товкач скрикнув і випустив свою жертву. Тхір з переляку шмигнув під піл. У тісній хижці зав’язався бій. Поранений Товкач здоровою рукою відштовхнув Чорнобая і схопив шаблю, що висіла на стіні. Замахнутися було ніяк, і він сторчма вдарив нею найближчого, татарина. Той з вереском упав під ноги своїм одноплемінникам.
— Саво, бий їх, собак проклятих?
Сава вже сам кинувся на допомогу товаришеві. Зірвавши з стіни полицю, з якої посипалися додолу череп’яні горшки з пшоном, миски й ложки, він оперіщив нею по голові товстопикого батира. Той заблимав очима і похилився назад, перегороджуючи тим, що товпилися за ним, дорогу до козаків.
Скориставшись замішанням серед ворогів, Товкач завдав ще одного удару передньому татаринові. То був мурза Алі. Вістря шаблі ковзнуло по густій вовні кожуха, вп’ялося в горло. Мурза захарчав і впав, мов сніп, на руки своїм сейменам.
В ту ж мить упав і Товкач: закривавлений ятаган Чорнобая пронизав йому груди.
Козак Сава ненадовго пережив товариша. Розлютовані, вражені смертю мурзи, ординці накинулись на нього всією зграєю, мов звірі. Пришитий кількома ятаганами і шаблями до дерев’яної стіни, він так і сконав стоячи, з полицею в руках.
— Ой вай, вай! — знявся лемент над мурзою. — Який славний батир загинув від рук цих нечестивих собак–гяурів, гнів Аллаха на їхні голови!
— Що скаже хан, коли дізнається, що ми не вберегли свого мурзу! Ой вай, вай!
— Годі вам голосити! — гаркнув Чорнобай, витираючи об одяг Товкача ятаган. — Великий хан чекає на вас! Гайда! Ми своє діло зробили — заставу знищили і взяли язика, що знає таємний вхід до Січі… Переможців хан не осудить! А мурза вже в райських садах Аллаха… Чого тужити за ним!
Справді, звістку про смерть Алі хан сприйняв досить спокійно. Коли Чорнобай сказав, що полонений козак, його колишній пахолок, знає лазівку в Січ, він зрадів, вважаючи це щасливою прикметою. Тут же було вирішено змінити попередній задум. Замість штурму фортеці хан запропонував через таємну лазівку ввести в Січ яничарів і спагіїв, які одним ударом винищать усіх запорожців. Орда ж стане навкруги фортеці, щоб і миша з неї не втекла.
Мурас–паша погодився з цією думкою, і військо вирушило далі в путь, додержуючись цілковитої тиші.
За північ Тхір провів нападників через замерзлий Дніпро і швидко відшукав у стіні хвірточку, якою козаки вряди–годи ходили до ополонок по воду.
Мурас–паша зібрав начальників загонів.
— Першим увійде в Січ Сафар–бей зі своїми людьми, — давав він останні розпорядження. — Якщо козаки завчасно не виявлять нас, бою не розпочинати, поки все військо не ввійде в фортецю! Я подам знак до атаки… Гайда! Смерть гяурам! Хай славиться ім’я Пророка!
Тхір і Чорнобай пролізли в хвіртку і, переконавшись, що в Січі ані душі й козаки сплять по куренях, подали знак. Сафар–бей почав пропускати своїх людей.
Лізли по одному, притримуючи руками зброю, щоб не бряжчала.
— Швидше! Швидше! — підгонив Сафар–бей.
До нього підійшов Гамід. Товстий, закутаний у теплий кожух і гостроверхий башлик, він скидався швидше на купця, ніж на воїна. В похід його послали тому, що він уже був у Січі і його знання могли пригодитися при нападі. З ним був невеликий, але добре вишколений загін спагіїв.
Гамід мав стурбований вигляд. Проти місяця його одутле темне обличчя відливало старою бронзою, в рухах помічалась невпевненість і поспішність. Можливо, йому було неприємно говорити з Сафар–беєм, який, незважаючи на всі намагання спагії примиритися, ніяк не хотів зробити рішучого кроку у цьому напрямку. А можливо, Гамід і справді злякався. Все–таки доводилося лізти в пекло до самого Урус–шайтана! Всупереч сподіванням хана і гениш–ачераса на легку перемогу, рядові чорбаджії й сеймени в глибині серця дуже побоювалися такої небезпечної затії — розбити і знищити запорожців у самій Січі, де козаки почувають себе, як риба у воді. Правда, тепер запорожцям не допомагатимуть рідні стіни, та все ж при одній думці, що опинишся у самому кублі тих всесвітньовідомих розбишак, шибайголів, заводіяк і, ніде правди діти, славетних лицарів, побив би їх Аллах, усім ставало моторошно. Тому зле почував себе і Гамід.
