Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
— Сафар–бею, дорогий мій, забудьмо про наші суперечки, — промовив він тихо, щоб чув один бюлюк–баша. — Не до того зараз!.. Не подобається мені ця пастка, в яку загонять нас хан і гениш–ачерас. Не вірю я тим двом гяурам…
— У мене теж немає підстав довіряти їм, але їм довіряють старші за нас. Що ми можемо вдіяти?
— Ми повинні бути пильні і виручати один одного.
— Не турбуйся, ага, все буде гаразд. Нас п’ятнадцять тисяч. А козаків усього п’ятсот–шістсот чоловік. Та до того ж, кажуть, вони п’яні… Ми переріжемо їх, мов лінивих каплунів. До ранку все буде закінчено! І нам допоможе Аллах! — сухо відповів Сафар–бей.
Гамід зрозумів, що і тепер примирення не відбулося. І йому стало досадно, бо він вірив у щасливу зорю Сафар–бея, в те, що молодий рішучий ага досягне в імперії високого становища і міг би при нагоді бути для нього корисний.
— Коли б то так, — буркнув кисло. — Хай Аллах буде милостивий до нас!.. А все ж у мене тужно на серці…
Сафар–бей промовчав і поліз у лазівку. Гамід став пропускати своїх людей.
І ось, нарешті, всі воїни гениш–ачераса в Січі. Хан з половиною орди став на березі Дніпра. Друга половина оточила фортецю з боку Чортомлику і поля.
Зловісна тиша нависла над Січчю. Не чути було навіть дихання багатьох тисяч турків. Безмовно бовваніли над куренями широкі обмазані глиною комини. Спали під теплими кожухами у високій вежі над ворітьми вартові козаки.
Яничари і спагії запрудили весь січовий майдан і тісним натовпом розтеклися поміж куренями, їх було так багато, що всі стояли впритул один до одного. Чекали наказу вриватися в курені. Та наказу все не було. В тісноті чорбаджії втратили зв’язок. Кожен боявся голосно мовити слово, щоб не сполохати запорожців. Десь запропастився гениш–ачерас.
Сафар–бей зі своїми людьми зупинився навпроти довгого вибіленого куреня. Десь там, за виплетеними з лози й хворосту та обмазаними глеєм і глиною товстими стінами, спали, не підозріваючи смертельної небезпеки, козаки. Бюлюк–баша ледве стримував разом з переднім рядом яничарів темну живу масу, що напирала ззаду.
Поряд з Сафар–беєм стояли його вірні охоронці Карамлик і велетень Абдагул. Вони уперлися ногами в сніговий замет, сприймаючи тиск багатьох тіл на себе і захищаючи агу.
Сафар–бей хвилювався. Прокляття! Коли ж буде наказ починати бій?
2
У Переяславському курені спали не всі. Кілька козаків, а серед них Арсен Звенигора, Воїнов, Метелиця і Сікач, накрившись ряднами, схилилися в найдальшому кутку біля свічки і грали в карти. На ослінчику блищало золото й срібло.
Діда Шевчика з ними не було. Йому ще звечора не поталанило, і він, програвшись до цурки, з досади ліг спати. Не пофортунило йому і з місцем для спання. Він любив умоститися біля груби чи на лежанці, щоб вигрівати старечі кістки. Але сьогодні в курені яблуку ніде впасти: з усіх усюд — з найдальших зимівників, з Правобережжя, з Лівобережжя та Слобожанщини — понаїздили запорожці, щоб переобрати кошового. На полах густо, мов оселедці в бочці, лежали козаки. З тієї ж причини всі були тверезі, хоча на кошт січової скарбниці було заготовлено чимало горілки, пива й меду, щоб повеселитися після виборів нового кошового.
Поштовхавшись біля груби та лежанки і не знайшовши там ані найменшої щілинки, щоб вшитись між козаків, що хропли на всі заставки, Шевчик змушений був лягти біля віконця. Накрившись з головою старою кожушинкою, він скрутився в бублик і заснув.
Десь ген–ген за північ дід Шевчик раптом прокинувся. Йому приснився страшний сон.
Буцімто поплив він на каюкові ставити ятері в Чортомлику. І заплив далеко, аж за прогній, де риби до гибелі, але не кожен козак наважиться ловити її там. Тільки кошовий отаман Сірко насмілюється запливати туди, бо й самого чорта не боїться. Кажуть, коли ще був молодий і разом з товаришами шукав місце для нової Січі, одного разу заплив з Дніпра в якусь невідому річку з темними глибочезними ямами, крутими берегами та густим лататтям. Сподобалося йому те місце. Зійшов з човна на берег, щоб краще роздивитися, де фортецю будувати, аж раптом вилазить з очеретів величезний рогатий чорт і суне прямо на нього. Іклами клацає і роги наставляє — хоче розтоптати козака або налякати, щоб тікав. Та не на такого натрапив! Витягнув Сірко з–за пояса пістоля та як бабахне — чорт так і мликнув у воду! Булькнув — і пішов на дно! Тільки хвиля розляглася. А Сірко привів козаків і там, де впадає в Дніпро та безіменна річка, яку на пам’ять про перемогу над чортом відтоді почали прозивати Чортомликом, побудував Січ… І от подумав Шевчик: «Сірко не боявся чорта, коли тут–жодної живої душі не було, то чого ж мені боятися тепер? Попливу — заставлю ятері там, де ніхто ще не заставляв! Наберу вранці риби повен човен!» Заплив з чистого плеса в тиху заводь, вибрав місце та тільки опустив перший ятір у воду, аж тут як вирине з води якесь марище–страховище та як схопить козака за правого і вуса — і потягнуло донизу…
Обливаючись зі страху холодним потом, Шевчик лупнув очима. За правого вуса справді хтось його міцно цупив. Що за нечиста сила! Здається, він уже й не спить! І не пив звечора!
Лапнувши рукою за вуса, старий зрозумів, що страх його марний. Довгий сивий вус просто примерз до підвіконня і тримав його, мов на прив’язі.
Не без жалю Шевчик відрізав кінчик вуса, перехрестився і сів, спираючись рукою на зледеніле підвіконня. В курені було темно. Тільки в кутку блимала під рядном свічка: картярі ще не лягали спати. А надворі світив місяць. Крізь верхні незамерзлі шибки пробивалось голубувате сяйво.
«Мабуть, уже й до ранку недалеко, — подумав дід Шевчик. — Місяць, здається, заходить за сторожову вежу». І щоб переконатися, що незабаром ранок і йому недовго в безсонні перевертатися з боку на бік на твердих дошках, виглянув крізь віконце надвір.
Спершу старий козак подумав, що він або спить, або збожеволів. Просто перед вікном, за якихось три–чотири кроки від куреня, стояла суцільна стіна яничарів. За свій довгий вік перебачив він їх достобіса!
Уперше в житті по–справжньому злякався козак Шевчик! Перехрестившись і ще раз смикнувши себе за вуса, щоб пересвідчитись, що справді не спить, старий припав знову до шибки. Яничари! Стоять, прокляті, сумирно — мабуть, до бою готуються. Ще й очиськами лупають.
Шевчик притьмом скочив з полу, підбіг до картярів — і дмухнув на свічку.
— Яничари в Січі! — видихнув перелякано.
Метелиця з несподіванки випустив карти.
— Ти часом не збожеволів, Шевчику? — гримнув старий козарлюга. — Що за дурні жарти!
— Хай мене грім поб’є і свята Богородиця, коли брешу? Погляньте у вікна!
Арсен кинувся до вікна й похолов: Шевчик не збрехав. У Січі було повно яничарів.
— Друзі, будіть товариство! Але тихо!.. Батьку Корнію, підопріть двері, щоб ніякий собака не вскочив!.. Готуйте мушкети й порох!
За хвилину весь курінь був на ногах. Страшні слова: «Яничари, в Січі!» — враз розігнали сон. Поскільки курінний ночував перед радою у кошового, то всі мимоволі почали прислухатися до слів Арсена.
— Ставте порохівниці і ящики з кулями на столи! — наказував він. — Заряджаючі, до столів! Стрільці, до вікон! Вогонь вести безперервно! Нумо, швидше, браття!
Козаки стали на свої місця. Одні заряджали мушкети, інші передавали стрільцям, а ті, вже напоготові, чекали наказу стріляти.
— Вогонь!
Гримнув залп. Потім — другий, третій. Курінь заволокло димом. У відповідь знадвору пролунало страшне виття. Турки подалися назад, залишивши на снігу кілька десятків убитих і поранених. Але тікати їм нікуди. Ззаду колихалася суцільна жива стіна.
Цілитися козакам не доводилося: вороги стояли так густо, що одна куля пронизувала зразу двох, а то й трьох.
Після перших залпів уся Січ схопилася на ноги. Кожен курінь ощетинився дулами мушкетів. Безперервно гриміли залпи. З веж ударили гаківниці й гармати. Рясний дощ куль і ядер лився на січовий майдан, де зібралося найбільше ворогів, і косив їх десятками й сотнями.
