Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
— Ах, ти, чортяка! — вигукнув дебелий старий козарлюга. — Горохове опудало! Це ж він у тебе мітив, батьку кошовий!
— Не сумніваюся, — відповів сивовусий міцний козак. — Куля цвьохнула над самим вухом… На піввершка вбік — і не було б раба
Божого Івана! — І раптом закричав: — Хлопці, візьміть–но його живцем. Не рубайте!.. От так!.. Ходімо, брате Метелиця!
— Схопили! Ведуть! — вигукнув Метелиця, пориваючись козакам назустріч.
З–за рогу вийшло троє: попереду, похнюпившись, важко чалапав Гамід, за ним — два запорожці. Сафар–бей мало не скрикнув: один з них — Арсен Звенигора!
Гамід зупинився перед Сірком. Кошовий довго роздивлявся його, потім спитав:
— Ти мене знаєш, турчине?
Арсен переклав запитання.
— Урус–шайтан… Я зразу впізнав тебе, — глухо відповів Гамід.
— Впізнав? Хіба ти знав мене раніш?
— Знав. Я був на Січі з посольством… і добре роздивився на тебе.
— Гм… і вирішив прикінчити?
Гамід мовчав. Зиркав на козаків, мов зацькований хортами вовк.
— Сікачу, відведи його в холодну, — сказав Сірко. — Це неабияке цабе! За нього ми виміняємо чимало наших людей!
— Батьку! — кинувся до кошового Арсен. — Не можна відпускати цього собаку живим! Коли б ти знав, хто він такий, то негайно сам зітнув би йому башку!
— Хто ж це?
— Гамід. Мій колишній господар. Я розповідав тобі про нього… Люта бестія!.. Дозволь порахуватися з ним!
Гамід тільки тепер впізнав Звенигору. Безвихідь, лють, відчай забриніли в його звіриному рикові, що вирвався у нього з грудей. Він метнувся до козака і вп’явся йому руками в горло. Але Арсен різким ударом відкинув його назад. Гамід упав на сніг.
— І справді лютий, — промовив Сірко. — Але ж якось гидко рубати беззбройного…
Арсен простягнув спагії відібрану у нього шаблю:
— Бери — захищайся!
— На Бога, Арсене! — вигукнув Метелиця. — Він може тебе поранити!
— Зате не скаже, що з ним повелися безчесно!
Гамід не розумів, чого від нього хочуть! Жах скаламутив йому розум. Врешті, побачивши простягнуту до нього руків’ям шаблю, прийшов до тями, схопив її і скочив на ноги. В одну мить розв’язав башлик, скинув кожуха. Поспішав, ніби боявся, що козаки передумають.
Блиснули і схрестилися шаблі. Заскреготала міцна холодна криця. Гамід зразу ж ринувся у наступ і трохи потіснив Арсена. Відчай додав йому сили. Він розумів, що втрачати нічого, — чи так, чи інакше — кінець! Тож єдиним його помислом було прихо–пити на той світ із собою і свого лютого ворога — запорожця, якого не без підстав вважав винуватцем усіх своїх теперішніх незгод і нещасть.
Сірко, Метелиця і Сікач стояли збоку, спокійно стежачи за поєдинком. Ніхто з них не знав, що ще одна людина, дуже близько пов’язана долею і з Гамідом, і з Звенигорою, слідкує не менш пильно, хоч і не так спокійно за тим двобоєм.
Сафар–бей затаїв подих. Він розумів, що Гамід приречений, але жалю до нього не відчував. Скоріше навпаки, боявся, що відчайдушним ударом він нанесе смертельну рану Арсенові, і Златка залишиться в чужому краю ні дівчиною, ні вдовою. З якогось часу він звик до думки, що в нього є сестра і навіть почав відчувати братерську любов.
Двобій проходив з перемінним успіхом. Арсен був молодий, дужий, спритний та й пройшов добрий вишкіл у старого Метелиці, зате Гамід накидався на нього з люттю загнаного в глухий кут звіра і тому був дуже небезпечний. Однак було видно, що козак б’ється не на повну силу, а грається з ожирілим і неповоротким спагією.
Врешті Сіркові набридло мерзнути в самій сорочці на морозі, і він гукнув:
— Кінчай, Арсене!
Арсен пішов у наступ. Його шабля завертілася з блискавичною швидкістю. Гамід ледве встигав відбивати небезпечні випади козака і відступав усе далі й далі на середину майдану, захаращеного трупами яничарів. Це створювало нові труднощі для обох бійців. Потрібно було слідкувати за тим, щоб не перечепитися, бо найменша помилка, сліпа випадковість могла стати фатальною.
— Гяур! Собака! — цідив Гамід, стримуючи навальний натиск колишнього невільника. — Рабе! Ти зараз станеш віч–на–віч із Аллахом!
— А може, ти, Гаміде? — посміхнувся Арсен, перестрибуючи через трупи двох яничарів, що лежали хрест–навхрест один на одному. — У тебе більше підстав зустрітися з ним сьогодні!
Він зробив глибокий випад і відчув, як шабля тупо ввійшла в груди спагії. Гамід охнув і поточився назад. Але, видно, рана була не глибока, бо він раптом зібрав сили і сторчма, як списа, кинув свою шаблю в супротивника. В якусь коротку мить Арсен помітив той небезпечний рух і встиг відхилитися. Шабля просвистіла побіля вуха, зачепивши тільки ефесом, і шурхонула в сніг.
Наступний удар запорожця був невідворотний: Гамід закинув назад голову і важко впав на стоптаний закривавлений сніг.
— Ну, браття, гайда! Будемо кінчати супостатів! — Сірко з Метелицею і Сікачем побігли до східної стіни, де ще вирував бій.
Арсен витер шаблю і заглянув у непорушне обличчя мертвого ворога. З Гамідом було покінчено. Він лежав горілиць, великий, важкий і зовсім не страшний, розплющеними очима дивлячись у чуже небо, яке хотів зробити своїм.
Позаду почувся скрип снігу. Арсен швидко оглянувся: до нього поволі наближався турок. Тінь від куреня закривала його обличчя. Арсен знову підняв шаблю, але турок раптом простягнув уперед обидві руки і тихо промовив:
— Салям, Арсене! Не впізнаєш?..
— Ненко!
— Так, це я, Сафар–бей… Нещасний Сафар–бей, якому Аллах присудив померти сьогодні від твоєї руки, як помер щойно Гамід… Арсене, убий мене! Бо в самого рука не здіймається завдати собі смертельного удару…
— Ненко, про що ти говориш! Забудь це бридке ім’я — Сафар–бей! Тільки через цю потвору, — Арсен показав на труп Гаміда, — ти став яничаром…
— Мені від цього не легше. Я мушу сьогодні померти…
— Нещасний! Навіщо доля занесла тебе сюди! — вигукнув Арсен. — Хіба, може, для того, щоб ти прозрів!.. Ходімо зі мною!
— Куди?
— Ходімо, я врятую тебе. Виходу з Січі зараз немає. Але я посаджу тебе в холодну, і ти будеш там у безпеці. А завтра — побачимо.
Він схопив отетерілого бюлюк–башу і потягнув з майдану.
4
Роман Воїнов помітив якісь дві підозрілі темні постаті, що, відокремившись від гурту яничарів, навзгинці перебігли січовий майдан і вскочили у відчинені двері першого ж куреня. «Хто б це міг бути? Яничари? Не схоже. А своїм — чого б тікати і ховатися?» — подумав він і повернув слідом за ними. У сінцях причаївся, прислухаючись до глухого шепоту, що доносився з–за дверей.
— Ось чийсь жупан — переодягайтеся швидше! — почувся перший голос. — Під виглядом козаків здеремося на вал, а звідти плигнемо вниз, на той бік, — і шукай вітра в полі!
— Ні, у мене інша думка, Тхоре, — відповів другий голос. — Ми повинні відчинити браму! Хан з військом увірветься в Січ і затопить її ординцями! Їх тут — сорок тисяч!
— Ви збожеволіли, пане Чорнобаю! — обурився Тхір. — Нас запорожці схоплять раніше, ніж ми відчинимо браму! Натягайте глибше на лоба шапку — і гайда на вал!
— На валу нас так само можуть схопити, дурню! Слухай, що я кажу! З валу скотишся — поламаєш ноги та й будеш якраз у руках запорожців!.. Ні, єдиний вихід — руками татар знищити Січ! Вона для нас — як більмо на оці!.. Поки ще яничари обороняються, треба впустити татар!.. Ходімо!
Роман вихопив з–за пояса пістоль, звів курок. Відступив од дверей… Так от які птахи залетіли сюди! Сам Чорнобай із своїм пахолком!
Двері широко розчинились — і на порозі вималювалась темна постать.
Прогримів постріл. Передній — то був Тхір — упав навзнак, на руки свого супутника. Той кинувся назад і проходом, поміж довгим столом і полом, побіг у глиб куреня.
— Стій! Стій недолюдку! — прокричав Роман і помчав слідом.
Чорнобай скочив на стіл, пригнувся і раптом шуснув у вибите вікно.
