Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
— Іванику!
В ту ж мить відчув, як якась могутня сила легко знімає його з коня і несе, мов дитину, на руках. У бідного Іваника аж серце опустилося в живіт від страху. Він зіщулився, чекаючи гарячого ляща. Та раптом відчув на обличчі такий палкий поцілунок, якого зроду не знав, навіть у перший рік після весілля. А над вухами бриніли солодкі слова:
— Іванику! Серденько! Любий!
Він розплющив очі: до нього усміхалася Зінька. А він — у неї на руках, як колись давно–давно у мами… Знизу до нього пнулися дитячі рученята:
— Таточку!
На радощах він цмокнув Зіньку в рум’яну, обвітрену щоку, випручався з міцних обіймів і скочив на землю.
— Живий! — не відставала від нього дружина, все ще не вірячи в своє щастя. — Не вбили турки! Слава Богу!
— Замалим не вбили, — погодився Іваник, випрямляючи утлі груди. — Як налетіло на мене вісім турчинів — матінко рідна! Що робити? Всі чорні та здоровенні… Шаблями так і ціляться чоловікові просто в живіт…
— Ой! — сполотніла Зінька.
— А я ж не один. Зі мною і Звенигора, і Рожков… Треба і за ними дивитись, щоб — не дай Бог — не вбило котрого, — входив поволі в роль Іваник, відчуваючи, що всі його побоювання виявилися марними, а головне — його слухають. — Та я не ликом шитий! Як розвернувся!..
Навколо Іваника почала збиратися юрма: кожному цікаво послухати, що розповідає про війну бувалий чоловік.
Арсен, усміхаючись, покрутив головою і перестав прислухатися до пащекування хвалькуватого козачка. Саме під’їхали підводи з пораненими, і він допоміг Романові злізти з воза. Тут же помітив, як його друг переглянувся із Стехою і як Стеха, побачивши на пов’язці, що закривала Романові півголови, запечену чорну кров, раптом зблідла. «Гм, і коли вони встигли?» — подумав Арсен, а сам мимоволі, підсвідомо повернувся до Златки. Чи вона помітила?.. Златка, звичайно, теж була не позбавлена спостережливості, але її, видно, полонили зовсім інші почуття, — вона не зводила очей з свого коханого. Обличчя її світилося тихою радістю…
Нарешті Арсен наважився запитати:
— Де ж пан Мартин?
— В хаті. Зле йому, — відповів Якуб.
— То ходімо ж до нього!
У хатині, заклечаній свіжою лепехою і пахучим зіллям та віттям дерев, на білих подушках лежав Спихальський. Його важко було впізнати — схуд, пожовк, очі горіли хворобливим блиском. Він зробив зусилля, щоб підвестися, але не зміг і тільки болісно, винувато посміхнувся.
— Пане Мартине! Друже, ну, як тобі? — кинувся до нього Арсен, потискуючи простягнуті поверх рядна схудлі руки.
— Жиємо, брате! — прошепотів пан Мартин, і в його запалих голубих очах зблиснула сльоза. — Жиємо…
2
В хатині життя боролося зі смертю. На боці життя стояло могутнє здоров’я пана Мартина, знання й уміння Якуба та діда Онопрія, піклування Златки, Стехи та Яцька, батьківське співчуття Младена і материнське серце старої Звенигорихи. На боці смерті — одна маленька, кругла, мов горішок, олов’яна куля, що застряла десь глибоко в грудях пана Спихальського і вперто штовхала його до могили. Ці дві сили було кинуто на шалі терезів — котра переважить?
Пан Мартин відчував себе зовсім зле. Ротом часто йшла кров. Щоб не стогнати від болю, закушував губи, так що аж чорніли. Його безперервно била пропасниця і мучила спрага. Яцько приносив з льоху холодного різко–кислого сирівцю, і пан Мартин, цокаючи зубами об череп’яний кухоль, жадібно пив, важко віддихаючись. Майже нічого не їв — тільки пив.
— А най його мамі, чим тільки чловєк жиє! — пробував жартувати, з’їдаючи за день дві–три ложки рідкої пшоняної каші з молоком.
Від нього не відходили Златка та Стеха. Цілими днями навпереміну доглядали, підбивали подушки, міняли заюшені кровлю та брудом сорочки та рядна. Яцько заступав їх уночі.
Дід Онопрій з Якубом ходили понад Сулою, по гаях та байраках — шукали зілля та коріння. Потім варили пахучі настої, якими тричі на день поїли пораненого, готували мазі.
Але все це допомагало небагато. Панові Мартину ставало все гірше й гірше. На спині, під лопаткою, нагнало велику гулю. Спочатку вона була червона, потім посиніла, зрештою, стала багровосиза. В ній пекло, як вогнем, і пан Мартин, не маючи спочинку від нестерпного болю ні вдень ні вночі, зовсім звівся.
На другий день після приїзду Арсена йому, видно, ввірвався терпець, і він заволав:
— О найсолодший пан Єзус, врятуй мене альбо візьми мою душу! Але прошу — не муч!.. Адже видиш — то вже така біда чоловікові, що ліпше — кінець!..
Якуб довго дивився на гулю, потім почав мовчки длубатися в своїх речах. З ремінного гамана вийняв тонкого блискучого ножика з гострим, як бритва, вістрям.
— Треба різати, — сказав тихо.
Дід Онопрій скрушно похитав лисою головою:
— Гей–гей, чей же то не трухлявий пень, а живе тіло, Якубе. Зачекаємо, поки сама прорве… Розрізати ніколи не пізно, вашець. От чи зашиєм потім? Зачекаймо, кажу тобі!
Якуб завагався. Але Спихальський гарячково прошепотів:
— Ріж, Якубе! Ріж до дзябла! Все єдно смерть…
— Але ж то дуже боляче, голубе, — почав умовляти його дід Онопрій.
— і так не легко… Юж вшисткі сили стратив, терплячи… Але мам сподіванку, же єдну хвильку лютого болю пережию, най його мамі!
Арсен узяв його на руки — виніс на двір. Тут було сонячно, тепло. Гули на пасіці бджоли. З–над Сули повівав запашний осінній вітрець. Пан Мартин вдихнув його на повні груди — і закашлявся. Бризки крові упали на широкий дерев’яний тапчан, на якому він сидів, підтримуваний Арсеном.
Пан Мартин не сказав нічого. Тільки по змарнілій жовтій щоці поволі поповзла одинока сльоза і загубилася в давно не стриженому обвислому вусі.
Якуб зняв пов’язку. Проти сонця велика, мов слива, ґуля на спині пораненого блищала зловісно–багрово.
— Ну, тримайся, друже Мартине! Хай поможе тобі Аллах!
В Якубових руках блиснув ножик.
Жінки втекли в хату. Яцько, скривившись, визирав із сінешніх дверей. Арсен міцніше притиснув до себе Спихальського, поклав його голову собі на плече. Дід Онопрій тримав великий шмат білого полотна і горнятко з маззю.
Якуб стиснув зуби — твердо провів ножем по гулі. Спихальський ойкнув — і затих. Із рани хлинула густа, аж чорна кров. Щось лунко стукнуло об тапчан.
— Аллах екбер! Куля! — вигукнув радісно Якуб. — Це ж чудово, ага Мартин! Куля вийшла! Дивись!
Він витер ганчіркою закривавлену кулю, подав Спихальському. При цьому з його обличчя не сходив радісний усміх. Спихальський і собі усміхнувся. Взяв кулю, потримав на долоні, оглянув зі всіх боків, а потім міцно затиснув у кулаці:
— А, клята! Мам тебе в руках, а не в грудях! Вижию — привезу в дарунок пані Вандзі… Скажу: «На, малжонка, дарунок від турського султана, най би був щез! Ото вшистко, що заробив на каторзі агарянській…» Ух, як мені ниньки стало любо! Юж не пече під лопаткою… Дзенькую бардзо тобі, пане Якубе… Якщо і помирати доведеться, так не страшно… Бо легко мі стало… Ожиємо єще, панове, ожиємо!
— Слава Богу, йому полегшало, — прошепотів дід Онопрій, намазуючи шмат полотна коричневою маззю і прикладаючи до рани.
Спихальський облизав пошерхлі губи і витер долонею спітнілого лоба. Йому й справді зразу стало легше. І вперше за багато днів у його серці загорілася маленька іскорка надії. Він попросив, щоб його віднесли знову в хату. Йому захотілося спати.
3
Спокій, радість і дух закоханості поселилися у білій хатині над тихою Сулою. Обидва поранені — і Роман, і пан Мартин — поволі видужували. Прозора медова осінь з черленим золотом гаїв, бабиним літом і неповторними запахами опеньок, кисло–терпкої калини та приємного гіркуватого димку на городах довго була тепла, суха і сприяла поправці недужих. Роман швидше став на ноги, а пан Мартин до самої Пилипівки лежав у ліжку, та гострий блиск очей і, головне, вуса, які поступово — не знати якою силою — знову почали набирати свого колишнього вогнистого, особливо на кінчиках, кольору і пружності, що змушувала їх пнутися вгору, свідчили про те, що справи поляка пішли на краще.
