Десяте Правило Чарівника, або Фантом - Гудкайнд Террі (книги без регистрации бесплатно полностью .txt) 📗
Так само, як тепер він не пам'ятав жодного слова з «Книги Зниклих Тіней», він не міг утримати в пам'яті слова «Секретів Сили Бойового Мага» досить довго, щоб усвідомити, що він їх взагалі бачить. Без допомоги дару, вона здавалася йому порожньою. Поки він не зможе з'ясувати, що було не так з його даром, він не зможе прочитати цю книгу.
— Мені потрібно взяти її з собою, — сказав Річард Мерехтячим в Ночі.
— Барах сказав, що ти саме так і поступиш, Річард Сайфер, — сказав Тарн.
Річард подумав, чи міг Барах якось і це теж передбачити. Так чи інакше, у Річарда не було часу, щоб думати про це. Він пробрався назад в отвір і поліз вгору по кам'яній скелі.
Він зауважив, що над входом в бібліотеку нависала скеля, ймовірно потім, щоб не дати воді зруйнувати згодом кам'яну пробку або проточити собі дорогу всередину. Пісок повинен був залишатися сухим не тільки для того, щоб книги всередині залишалися цілими, але також для того, щоб він зміг витекти назовні. Річард вирішив, що дощ поки що не зможе завдати бібліотеці шкоди.
Вибравшись наверх скелі, він поклав дорогу чисту книгу в свій рюкзак. Він побачив, що в кам'яному виступі, де раніше був пісок, тепер були спіральні сходи, що вели вниз, у темряву. Щоб створити видимість того, що ніхто не потривожив бібліотеку, йому знову довелося поборотися з валуном, поки йому не вдалося засунути його на колишнє місце.
Ледве дихаючи від утоми, він закинув в'юк на спину. У його голові крутилися тисячі різних дум. На зворотній дорозі по темному лісу, Річард майже не розмовляв з Мерехтливими в Ночі, хіба що подякував їм за допомогу. Коли вони знову вийшли на луг, він пильно оглянув весь вид, дивлячись, як ковзають в траві і польових квітах Мерехтливі в Ночі, деякі з них збиралися в пари і кружляли в хитромудрому танці. Йому подумалося, наскільки більше їх було, коли тут була Келен. Туга за Келен грудкою підступила до горла Річарда. Вона була всім для нього. Цілий світ, немов крізь решето, відходив від нього.
— Мені треба йти, — сказав він Тарну і Жесс. — Сподіваюся, мені вдасться скористатися тим, що я тут знайшов, щоб зуміти відвести біду від Мерехтливих в Ночі і від інших.
— Ти повернешся? — Запитала Жесс.
Мить подумавши про заховану бібліотеку, Річард кивнув.
— Так. І я сподіваюся, що прийду разом з Келен і, що тоді ви її згадаєте. Я знаю, що вона невимовно зрадіє новій зустрічі з вами.
— Коли ми її пригадаємо, — сказала Жесс, — тоді радість наповнить і нас.
Не бажаючи додавати ще щось, Річард кивнув і рушив у дорогу.
Допомагаючи йому знайти дорогу, Тарн провів його через стародавній ліс. На кордоні стародавніх дерев Мерехтливий в Ночі зупинився.
— Вибравши тебе, Річард Сайфер, Барах вчинив мудро. Я вважаю, що в тобі є все, що потрібно для успіху. Я бажаю тобі добра. Річард сумно посміхнувся. Хотілося б йому в це вірити. У нього більше не було зв'язку зі своїм внутрішнім даром — навіть якщо він там ще був — і він поняття не мав, як би він міг досягти успіху. Можливо, Зедд зуміє допомогти.
— Спасибі, Тарн. Ви і Мерехтливі в Ночі були хорошими захисниками того, що залишив у вас Барах. Я зроблю все можливе, щоб захистити вас і інших безневинних, над ким нависла ця велика небезпека.
— Річард Сайфер, якщо ти потерпиш невдачу, я взнаю, що це відбудеться не тому, що ти мало старався. Якщо тобі коли-небудь знову знадобиться наша допомога, як казала тобі Ша, вимов одне з наших імен, і ми постараємося тобі допомогти.
Річард кивнув і пішов геть, разок обернувшись, щоб помахати рукою. На мить істота завихрилась рожевим кольором і потім зникла за деревами. Опинившись під променями одного тільки місяця, він раптово відчув себе жахливо нещасним.
Здавалося, мертві дуби ніколи не закінчаться. Заціпеніло дивуючись, він рухався все далі і далі. Йому слід було роздобути хоч якусь їжу і відпочити, але йому хотілося вибратися з цих дивних заростей і дістатися спершу до лісу. Серед дубових коренів йому були видні кістки, немов дерева збирали мерців, щоб притиснути їх до своїх грудей.
Посеред мертвого лісу, поглинений турбуючими його думками, не спиняючи крокувати, Річард раптово відчув, як у повітрі розлився холод, який змусив його здригнутися, він задихнувся від різкого холоду, що проник в легені. Почуття було таке, наче він забрів у пащу до зими.
Коли він глянув далі, то серед черепів помітив щось, що спочатку виглядало, як стрімка тінь. Коли він, нарешті, розгледів, чим воно було насправді, то по його спині пробігла дрож.
Це була висока жінка з чорним, схожим на дріт волоссям. Вона була одягнена в чорний, як смола, одяг. Її шкіра була блідою, немов місяць, від чого здавалося, що її видовжене обличчя плавало в темряві. Її висохла плоть туго обтягували кістляві риси обличчя, вона виглядала так, як виглядав би мрець, що пролежав якийсь час неживим в цьому закинутому лісі, чекаючи, поки хробаки зроблять свою роботу. Її тонка, загрозлива посмішка безпомилково означала, що вона та, хто залишає кістки вкінець змучених людей гнити тут, на місці, посеред мертвого праху.
Річард відчував такий холод, що не міг зрушити з місця. Він зрозумів, що тремтить, але не міг змусити себе припинити це. Він не відчував уже ні пальців ні рук, ні ніг. Йому хотілося рухатися, бігти, але він не міг змусити ноги ворушитися.
У нього не було дару, який він міг би закликати. У нього не було меча, який він міг би оголити. Перед оманливим поглядом її білястих блакитних очей він відчував себе безпорадним.
Річард подумав, що мабуть йому, настав кінець і його нерухомі останки так і згниють в цьому пустельному місці, всіма забуті, разом з кістками решти невідомих, які прийшли сюди за своєю великою мрією.
Немов ворон розправляє крила, жінка простягнула руки, і ніч поглинула його.
Дуже повільно, поступово, Келен починала розрізняти голоси в недолугому гудінні, що звучало неначе здалеку, і в той же час поруч. Однак їй все здавалося настільки дивним, що вона не могла з упевненістю визначити, чи було це насправді чи їй це тільки здавалося. Вона знала, що деякі з думок, що нескінченним потоком миготіли перед нею, могли бути тільки плодом її фантазії, якими б реальними вони не здавалися.
Вона знала, що не могла знаходитися то серед зірок у полі, усипаному квітами, а в наступну мить опинитися в гущі великої битви верхи на коні, воюючи з висохлими трупами, і в наступний момент летіти крізь хмари на спині червоного дракона. Все це здавалося справжнім, але вона знала, що цього не могло бути. Зрештою, дракони ніколи не існували. Це був тільки міф.
Але якщо їй дійсно були чутні голоси, то слів вона розібрати не могла. До неї вони доходили по більшій частині, як безтілесні, грубі звуки, кожен тон яких, болісно відгукувався десь у неї глибоко всередині.
Вона знала тільки, що в її голові повільним темпом відгукувався пульс і при кожному болісному ударі вона відчувала, що її череп ось-ось розколеться від тиску зсередини. Після тимчасового спаду кожного циклу зсередини починала повільно підступати нудота, яка ставала знову непомітною при наступному, приголомшливому ударі, що здавлював голову у муках.
Зробивши спробу відкрити очі, Келен не змогла підняти важкі повіки. Для цього було потрібно більше сили, ніж їй вдалося знайти. Крім того, вона побоювалася того, що тут виявиться світло, а вона була впевнена, що світло поранить її беззахисні очі, немов довгі голки, встромившись в них.
Вона відчувала себе так, ніби перебувала в підвішеному стані, і якась незрозуміла, щільна сила здавлювала її, не даючи їй рухатися, поки якась невидима сила катувала її ритмічним здавлюванням. Відчайдушно намагаючись звільнитися з обіймів, вона спробувала зігнути руки, але вони занадто здерев'яніли. Вона спробувала поворушити ногами, або хоча б зігнути коліно, але її ноги були туго обгорнуті коконом щільної темряви.
Звук, чи можливе різке слово, вивів її з апатії, наближаючи її до краю відновлення розуміння, повертаючи її з заціпенілого сум'яття в світ життя. Цього разу вона усвідомила, що звуки, що доносилися до неї, були звуками голосів. Вона почала розрізняти окремі слова.
