Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
За свої довгі роки походів у чужі землі воєвода немало збагнув, надивився й наслухався різного, на три життя вистачило б. Ромеї завше були ласими до вина й любощів: були багатими – то й бісилися. Змолоду навчені на п’янкі напої, солодкі фрукти, пестощі тепленького сонечка… Кров південна вимагала любощів усе новіших та незвіданих, так що навіть суворі грецькі попи не могли змагатися з гарячою плоттю.
Одного разу, коли іще руси з Володимиром воювали в землі грецькій, допомагаючи імператорам побити ворогів їхніх, то й різне доводилося бачити. І нині, як згадує, мороз іде поза шкірою, а блювота підступає до горла. Якось молодий Вуй угледів двох бородатих мужів, що лежали нагі в кущах і цілувалися та пестили один одного. Наткнувся на них випадково, коли пішов у кущі нужду справляти. Перед тим саме поїли добре, вина випили майже надміру… Вуй довго дивився на них, протирав сп’яну очі, ніяк не можучи зрозуміти, що вони роблять. Виникла спершу думка, що то мужі борються – боротьба така є в греків. Молодий русич зацікавився і собі вирішив помірятися силою, почав підходити, навіть сорочку зняв по дорозі. Було темно, тільки місяць світив… Ромеї його не бачили, продовжуючи свою боротьбу, стогнучи та охкаючи.
І раптом він розгледів, збагнув. Від побаченого до горла підійшла блювота, шлунок скрутило… Як би не почав тоді ригати, то мужеложці б не уникли справедливої кари – упали б мечем руським посічені. А так – втекли…
Воєвода ще випив вина. Так, надивився за своє життя немало всячини, біди багато пережив, тому зашкарублу душу нелегко було зранити. Давно звик до пирів веселих, як і до боїв кривавих. Гнітило душу інше – те, що розповідали греки й варяги про землю руську, про князів її. Старий тільки за голову взявся, так і нидів мовчки, втомлено.
Сам Костянтин у суперечку між купцями не пхався – сидів збоку. Його справа була почати розповідь, Мирослав голосно заперечив, пообкладавши всіх «брехливих ромеїв» останніми словами. Сварку почули інші: греки, болгари, хозари, приєдналися до Костянтина. Усі кричали голосно, намагаючись перекрикнути один одного. Випите вино підігрівало цю суперечку.
Особливо розійшовся Мирослав:
– Лжа є ваші слова, нехай Господь покарає вас. І варяги ваші брешуть.
– Це ти брешеш, – спокійно відповів йому грек-опонент. – Кличте сюди вікінгів!
Усі затихли. Раптом з-за сусіднього стола тяжко один за одним підвелося четверо мужів у кольчугах. Купці розступилися, пропускаючи їх. Варяги були підперезані мечами, кожен мав за поясом ніж. Вони сіли навпроти русичів, їх розділяв стіл. Один із них щось гаркнув по-варязьки, однак Вуй їхньої мови добре не знав, лише зрозумів слово «брехун».
– Сидів єси в Києві, варяжине, тож по-руськи речи! – сказав йому Мирослав.
На це рудобородий варяг також відповів йому довгою тирадою, з якої русичі зрозуміли лише декілька слів: «твоя мама», «цап», «собака», «молот Тора» і «клянусь Валгаллою». Мирослав подивився на своїх.
– Це якісь пройдисвіти. Вони ніколи не були в Києві, інакше знали б нашу мову. Дарма й говорити. Ходімо, боярове!
Руси вже було підвелися, як рудобородий варяг мовив дуже ламано:
– Я ходити не в один похід під знамена ваш конунг Ярослейф. Кажу вам, що то наші мечі, мечі вікінгів привели його до слави й дали не одну побіду.
Русичі знову посідали на свої місця.
– Чому чутки розносите, що то Ярослав побив братів своїх? – запитав Мирослав.
Поки що з трійці бояр говорив найбільше він. Середич лише деколи втручався, а Вуй узагалі мовчав, підперши сиву голову руками.
– Було так. Ярослейф хитрий, як змій, жорстокий, того що каліка зроду. Він ненавидіти вітця свій Вальдемара, завидувати йому. Ярослейф задумати помститися свій отець, скинути його й самому стати конунг. Братів своїх намовляти, але ті не пішли за ним, а тільки проти нього. Тоді Ярослейф побігти з Холмгарда за море, до Швеції, і просити нашого правителя, аби дав йому поміч на отця і братів. Просив руки дочки його, Інгігерди. Діва ця вельми гарна, славитися своя краса на всі землі північні. Вона заручена була з іншим, зі славним вікінгом із Норвегії, тільки той посварився з її батьком…
– Не треба мені бабиних казочок. Ти, варяжине, діло говори! – перебив грубо Мирослав.
Вікінг поглянув на нього, ковтнув ще вина, тоді продовжив:
– Наш правитель видати свою дочку за вашого князя, хоча та й не хотіти йти за потворного каліку. І вікінгів дати Ярослейфу. Мати тільки одну умову наш славний конунг: аби перемогу ваш князь здобути не підлим вбивством, а в чесному бою, бо добра слава для вікінгів дорожча за золото. З допомога вікінгів Ярослейф побив усіх ворогів своїх, а собі забрав батьківську землю. Її, ту землю, разом із городами, церквами, весями, з усім багатством її князь-каліка кинув під ноги свої жоні-красуні, тільки вона і так його ніколи не покохати, бо в серці її завше бути славний Олаф…
– До біса Олафа, – знову перебив Мирослав. – Про братів речи, як їх побито було…
Варяг вишкірився.
– Побилисьмо їх, як кабанів на ловах: кого де запопали, того там і зарізали. Один із них біг до печенігів, то ми його догнали аж коло Переяслава, а ще одного – аж коло гір Карпатський, бо той, ніби заєць, тікати на угри до свій тесть.
– О Боже, – тільки видихнув із себе Вуй, почувши це.
– Боярове, – Середич аж із місця підвівся, – та це ж він рече про славних княжичів Бориса і Святослава! Як кабанів на ловах…
– Охолонь, брате, – заспокоїв Середича Мирослав. – Не так усе було. Ти, варяжине, чи по невігластву своєму, чи навмисно, але перекрутив усю правду. Кожен знає, що найперше було вбито блаженних Бориса і Гліба. Борис замість вітця свого Володимира мав на стіл великокняжий сісти. Дружина тоді з Борисом печенігів пильнувала, саме стояла біля Переяслава. Борис дізнався про смерть отця, про те, що бояри посадили на стіл великокняжий Святополка. Він розпустив свою дружину – не хотів проти брата йти. Тут і дістали його вбивці.
Варяг на ті слова засміявся.
– Ха-ха, і ти вірити в ті байки? Таким дурним був Бурислейф! Речу вам: ми побили його в бою, він же тікати до печенігів. Ми з ярлом нашим Еймундом догнати його й забити в наметі!
Бояри мовчали. Вуєві такого не могло приснитися і в найстрашнішому сні. Справді, воєвода знав, що Ярослав ще за життя батька наставляв йому роги, не бажав платити Києву данини. Володимир збирав дружину, щоби зустрітися із сином і впокорити його. Та не встиг – помер. Відразу за ним склали голови Борис, Гліб, Святослав та інші сини. Їх побили вбивці несподівано, зненацька, підло… Тим часом варяг продовжував розказувати, відчувши смак власної величі і слави:
– Не бути кращого меча за меч вікінгів. Ви, руси, до раті не годні, бо не єсте вої, а тільки ратаї. Вам аби землю орати. Коли б не ми, вікінги, то і не мали б ні землі своєї, ні князя, були б рабами хозар, греків, ляхів або печенігів. Не стало б Русі. Ми, варяги, побити з Ярослейфом усю вашу Русь, урвати собі много золота, здобичі, дів і жінок ваших брати.
– Одумайся, варяжине, що речеш, – це вже не витримав Вуй і підвівся зі свого місця.
– Речу, як є. Ідіть ліпше свині пасти і землю орати.
Варяги, а за ними і греки зареготали. Вуй ще гірше зблід. Поруч із ним підвелися Мирослав і Середич.
– Забери, варяжине, свої слова назад, аби кров’ю їх змити не довелося.
Вікінги й собі підвелися. Їх було четверо проти трьох русичів. Рудобородий витяг ножа, показав Вую. Воєвода тут же схопив варяга за руку своєю долонею, ніби лещатами, викрутив убік. Рудобородий крикнув із болю і випустив ножа. І вікінги, і русичі тут же взялися за зброю.
– Досить! – це втрутився у справу Костянтин.
Він досі мовчки, з цікавістю слухав суперечку варягів із русичами, однак тепер, коли запахло смаленим, вирішив втрутитися. Не хотів хитрий грек, аби його охоронці побили бояр князя тмутараканського. Ой не хотів…
На щастя, зброя так і лишилася в піхвах, хоча розпашілі мужі знову сідати за стіл не поспішали. Костянтин наказав одній із рабинь, аби гукнула Вадима, сам же сказав Мирославу:
