Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Вуй помив лице річковою водою.
– Слава тобі, Господи.
– Рано радіти, воєводо. Тільки половина шляху, – сказав Вадим.
– Море – чуже. Земля ця – наша, руська, – відповів Вуй.
– Може, і була колись. А зараз печеніги тут товчуться. Стерегтися треба, – сказав Мирослав і пильно оглянув навколишні безкраї степи.
Цей шлях Вуй переходив кілька разів. Уперше ледве не отроком, коли з князем Святославом повертався з Болгарії. Минуло вже стільки літ, а воєвода пам’ятає, як нині. Везли вони тоді додому золото та славу. Серце раділо, що поверталися додому з тяжкого, кривавого походу, та думки в голові були невеселі – не втримали Болгарії. Святослав сидів на носі лодії грізний, як чорна хмара, ніхто, навіть найближчі товариші його, не знали, про що зараз думає князь.
Вуй ще малим втік із дому і пристав до дружини. У походах змужнів, перетворився з отрока на мужа, завше приклад брав зі свого князя, якого обожнював. Святослав був мудрим володарем – хотів розквіту своїй землі, воював багато, бажаючи міцно сісти на Волзі, на Дону та на Дунаї, аби для купців руських усі шляхи торгові відкрилися. Та найбільше він дбав за славу й силу руської дружини.
З приходом старості спогади все частіше приходили. Усю дорогу Дніпром воєвода був мовчазним, як і завше. Ніколи не любив порожніх балачок, а особливо зараз не хотілося говорити, коли тяжкі думи засіли в сиву голову. Старші бояри і молоді дружинники інколи перекидувалися словами, а балакучий Вадим розповідав про далекі землі й свої мандрівки, коли під вечір ставали на відпочинок. Воєвода не слухав їх – думав про те, що негоже вчинив Мстислав, коли відправив його в таку далеку мандрівку, а не лишив коло себе. Старим став воєвода, ниють давні рани, кості болять. Набагато важче переносить дорогу, ніж молоді. А ще треба криваві справи княжат, внуків Святославових, розбирати. Ні, не для нього це. Пора би вже скласти свою голову на полі бою, як і личить справжньому воїну.
– Чого задумався, воєводо? Далека дорога до Києва, га? – вирішив під’юдити Вуя Середич. Той пропустив ті слова повз вуха, натомість сказав:
– Кості крутить. Це на бурю. Допливемо до Хортиці, там станемо на ніч.
Усі погодилися: за стільки довгих днів мандрівки від сидіння на незручній лаві човна вже затерпло все тіло.
Там, у Болгарії, зі Святославом, усе було набагато простіше. Був князь, дружина, слава на знаменах. А навпроти стояла тьма ворогів – ромеїв. Сто тисяч проти десятитисячної дружини руської. Усе просто – смерть або перемога. І була перемога. І не одну ще побіду мав би великий князь київський Святослав, якби не загинув у бою на Хортиці. А що діти його? Замість того, щоби дружно на ворога стати, почали вбивати одне одного, послухавши поради боярської. І внуки Святославові туди ж. Рід князівський топився у власній крові. На щастя, Мстислав, вихованець воєводи, тримався далеко від тої війни братовбивчої. Що буде з ним далі? Бояри його штовхають до ворожнечі з Ярославом. Бодай не дожити до того, бодай не бачити.
У своєму пониззі Дніпро розливався широко, траплялися розкидані острови, чимало річок тут вливали свої води до могутнього Славути. Навкруги були неозорі степи, оброслі буйнотрав’ям, не займані плугом ратая. Тут росте різне пахуче зілля, водиться чимало звіра, ріки багаті на рибу та птицю. Човен без зупинок обминав один острів за одним, гребці раз у раз, сидячи голими по пояс, витирали піт із лоба, бо сонце почало гріти все сильніше й сильніше.
– Не видно, воєводо, твоєї бурі. – Гладкий Мирослав був мокрий від поту, наче його облили водою.
Вуй не відповів. Він був ще більше впевнений у тому, що скоро литиме з неба. Так само було й тоді.
Він був чи не єдиний, кому вдалося вирватися живим. Вуєві тяжко думати про це, але ся думка постійно вертається до нього. Особливо зараз, коли знову опинився в тому краї. Перед очима стояли картини страшного бою. Був малим, малодухим, літ мав, певно, сімнадцять. Він відчував, що прорватися не вдасться, що печеніги тут їх дотиснуть, бачив, як регоче уже Куря, – хан печенізький, – виставивши свої жовті ікла. Йому, Вуєві, просто пощастило: був оглушеним, упав, його прикидало трупами. Печеніги подумали, що мертвий, коли дорізали поранених. Ця битва, різанина, не раз уже сниться йому, кидає в холодний піт. Він ніколи не забуде цього. Згодом будуть іще битви, Вуй служитиме вірно синам Святослава: спочатку Ярополкові, потім Володимиру. Він ще буде битися з ромеями, не раз рубатиме печенігів та інших ворогів Русі, але ту битву на Хортиці не забуде ніколи.
– Печеніги.
Це слово Вадим сказав тихо, але старого воєводу ніби громом вдарило. Він не здригнувся, не схарапудився, тільки стис міцно, до болю в суглобах весло і поглянув у той бік, куди показував Вадим.
На лівому березі з’явилися вершники. Через велику відстань здавалися малими й не було чути, що саме вони гукають. Вадим наліг на стерно й попрямував у їхній бік.
– Куди це ти правиш? – кинув на нього вовчий погляд Вуй.
– Мусимо заплатити, інакше не перепустять.
Воєвода струсив головою.
– Щоб на своїй землі та ще окаянним бусурманам платити?! Ніколи. До поганих на поклін не піду, чуєш, купче?
– Як не поклін, то мотуз на шию, а до них і так іти треба, – буркнув Вадим.
– Повертай, сказав! – грізно гукнув воєвода. – Добре їх знаю: зараз тільки фіть – і вже аркан на шиї! Не можна вірити бусурманам!
– Вадим діло каже. – Мирослав поклав Вуєві руку на плече, ніби хотів заспокоїти. – Усі купці платять печенігам і тільки так спокійно проплисти можуть. Тоді розбійники не займуть. Не можемо сольством ризикувати. Одягніться, боярове, у простих воїв, аби степовики купців побачили, а не людей княжих.
Вуй змирився. Човен підходив до берега дедалі ближче, і подорожні бачили, як печенігів усе прибувало. Тепер їх стояв на березі досить великий загін.
– Сидіть тут, а я піду й домовлюся з ними.
Вадим, сказавши це, вискочив із човна й пішов по мілководдю до берега. Усі мовчки спостерігали, як неквапом купець наблизився до ординців і підняв праву руку догори на знак привітання.
– Цікаво, про що вони там говорять, – упівголоса мовив Турик.
– Усе добре. Зараз дасть їм срібла – і пропадуть вони, як туман зрання, – ніби заспокоюючи всіх, сказав Мирослав.
Запала мовчанка. По якійсь хвилі сказав Вуй:
– Щось вони надто довго.
Раптом, оминувши Вадима, кілька печенігів почали спускатися верхи з берега й підходити до того місця, де стояв човен. Один із них гукнув щось, помахав нагайкою, закликаючи людей із човна вийти на берег.
– Що йому треба, чортові кудлатому? – не розуміючи, запитав Середич.
– Казав же вам – не вірте бусурманам.
– Спокійно, – сказав Мирослав. – Пішли. Вони нам нічого не зроблять.
Упевнений у собі Мирослав першим вискочив із човна у воду й пішов до печенігів. Інші рушили слідом за ним.
Ватажок степовиків був високим, чорноволосим молодиком з орлиним поглядом. Сидів на гарячому гнідому жеребці в кольчузі, при боці мав криву хозарську шаблю. Бусурманин зверху вниз дивився на русичів, ніби оцінюючи кожного з них. Вуй глядів на степовика спідлоба. Зараз ці печеніги не були такі страшні, як тоді.
Тим часом ватажок, оглянувши докладно всіх, махнув нагайкою своїм людям. Ті під’їхали верхи до човна й почали в ньому копирсатися, ніби щось шукаючи. Воям це не сподобалося, вони стали поглядати на Мирослава, однак боярин був спокійним. Іще кілька разів перегукнувшись з ординцями по-своєму, печеніг знову махнув нагайкою й поїхав геть. Його люди погнали за ним, і скоро весь загін був далеко в степу, лишивши на березі русичів самих.
– Кляті поганці, – плюнув собі під ноги Бурий.
– Чого він хотів? – запитав Середич Вадима, як той повернувся.
– Чорт їх розбере, тих розбишак. Нумо до човна – нема чого тут більше стовбичити.
