Кровна мста - Яріш Ярослав (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗
Тут було багато люду, сиділи за столами густо, усі мови навколишніх земель змішалися в один гамір.
– Ну що, є твій грек? – запитав Мирослав.
– Мусить бути. Вечорами він завше тут із купцями бенкетує.
Вадим уважно розгледівся. Уздовж стін шинку стояли два столи: за одним розмістилися купці в багатому одязі, а за другим, значно біднішим – їхні слуги та охорона. Поміж купцями Вадим відразу впізнав свого давнього знайомого і швидким кроком пішов до нього.
– Здорові будьте! Хайре, Костянтине, – голосно привітався руський купець, перервавши тиху бесіду греків.
Він без запрошення сів на вільне місце навпроти Костянтина.
Грек упізнав гостя, заговорив по-ромейськи:
– Яким вітром тебе занесло до нас, Вадиме – північним чи південним? Звідки йдеш: з Русі чи з Царгорода?
– Східним, ромею, тмутараканським, – відповів Вадим по-руськи, знаючи, що Костянтин добре розуміє його мову.
Позаду Вадима стали його супутники, незграбно розштовхали інших купців і сіли поруч із Вадимом. Варяги Костянтина, побачивши непроханих гостей, почали підводитися, але господар махнув їм рукою, що все гаразд, і вони знову посідали. Натомість прибігла рабиня.
– Вина гостям, – наказав Костянтин.
Вона вклонилася й зникла. За короткий час свіжим гостям принесли вина і м’яса, гостина розгорнулася з новою силою. Купці, що пирували з Костянтином, виявилися з різних земель. Розмова поплила рікою, як і вино. Говорили про все, руські бояри пили пиво й уважно слухали, про що говорили інші, у розмову не втручаючись. А розмова була про одне й те саме: де брав, почому, скільки продав, де, чого. Буденні купецькі теми.
З часом у шинку побільшало рабинь. Вони розносили поміж столів ще вино та закуску, забирали порожні миски та жбани, які дуже швидко накопичувалися на столах. При цьому вони колихали своїми стегнами, та, мовби нехотячи, показували гостям свої груди, низенько нагинаючись над столом.
Вадим лише підморгував Вую, той злився, промовляючи:
– Розпуста. Кругом одна розпуста. Нема на тих греків князя Святослава! Ніби в Содомі, а не в городі християнському.
До воєводи з іншого боку нагнулася білява німка, так що її потужні перса опинилися просто в старого перед очима. Вона забирала зі стола порожній глек від пива.
– Може, ще пива, мій пане? – запитала вона.
– Давай, – мовив він, лише зітхнувши. З іншого боку приступила смаглява єгиптянка, обвила його шию руками.
– А може, ти, пане, хочеш зігрітися? Ночі зараз такі холодні.
Вуй зітхнув знову.
– І чого я не язичник, чого послухав Володимира і прийняв віру християнську? – Обняв сиву голову воєвода. – Тепер уже пізно: з ким попало лягати християнинові не личить. Особливо руському боярину.
Старий тримався, як міг. Середич із Мирославом також відмовилися від рабинь, згадавши жінок, що чекають удома. Тоді гетери обступили Вадима, що був одягнений гірше й не мав на шиї таких товстих золотих гривен, як його товариші. Купець обійняв німку, посадив собі на коліна, почав цілувати.
– Грішиш – Бог покарає, – пригрозив йому Вуй.
– Доживу, воєводо, до твоїх літ, грішити вже не захочу. От і буду замолювати, – відмахнувся купець, а до гетери сказав: – Коли б моя воля – подарував би тобі найгарнішу зірку з небес.
– Та не треба. Дай всього дві драхми – і я буду твоєю на цілу ніч.
– Дві драхми? Гей, красуне, обдурити мене хочеш? Іще півроку тому я тут платив учетверо менше, а скакав цілу ніч на такій кобилиці, не гіршій за тебе.
– Давно це було і неправда, – відповіла гетера. – Та нехай буде по-твоєму – одна.
– За одну я хочу тебе, білява бестіє, та ще он ту єгипетську дику кішку, – стояв на своєму Вадим.
– Тоді хоч півтори, – пригорнулася до нього німка.
Вадим задоволено посміхнувся.
– Зачекайте на мене, мої красуні, зараз я до вас повернуся, – мовив Вадим гетерам, сам зненацька гукнув до Костянтина: – А знаєш, ромею, я сюди не прибув вина твої пити. За боргом я прийшов, що два літа уже за тобою тягнеться. Мусиш повернути моє срібло – час позики давно минув.
Грек єхидно посміхнувся.
– Тяжкі часи настали, русине, нічим мені борг повертати, почекай ще, – відповів Костянтин, а сам повернувся до свого слуги і почав йому щось говорити по-грецьки.
– З вогнем граєш, Костянтине. Ми, купці руські, борги не звикли вибачати.
Грек повернувся до нього, знову посміхнувся.
– А що ти мені зробиш? Колись ти був багатий і сильний, мав гроші, воїв, друзів. Тепер же ти бідняк, тож не лякай мене – коли захочу, тоді й віддам.
Костянтин знову відвернувся.
– Гляди, ромею, бо я тепер чоловік не вільний, під князем ходжу. Чув єси про Мстислава Тмутараканського? Не мені – йому тепер ти винен! – Вадим блиснув очима, тоді повернувся до Мирослава, підморгнув йому. Грек також поглянув на Мирослава – тільки тепер зрозумів, що то за мужі.
Мирослав впер на боржника свій тяжкий погляд, сказав по-руськи:
– Чи знаєш ти, нікчемний ромею, що робить князь Мстислав із недругами?
Костянтин ковзнув поглядом по своїх варягах: виглядало на те, що руси не збиралися жартувати. Правда, їх мало, всього четверо, однак Мстислав Тмутараканський – чоловік не простий, дуже крутий норов у того русича, і з ним краще не гратися. Подумавши, Костянтин відповів:
– Не ворог я князю Мстиславу. Та борг віддати поки що не можу.
– Тоді ми прийдемо за тиждень. Віддаш удвічі. Чи ти ромей, чи русин – слово держати треба. А коли ні – без живота залишишся. Подумай, ромею, що важить більше – наше срібло чи твій живот.
Вигляд у Мирослава був такий, що Костянтин не наважився ставити його слів під сумнів. Він повернувся до свого слуги, що був рахівником.
– Поглянь-но у свої записи, може, якраз вдасться щось назбирати для тих шановних людей.
За якийсь час грек відрахував Вадимові все до останньої монети. Гроші загріб собі Мирослав, Вадим же гукнув до рабинь, щоби принесли вина.
– Зробили справу – можна й випити. А ще поклич, Костянтине, своїх варягів. Колись вони байку розказували, як зарізали князя київського. Бояри Мстиславові також послухати хочуть.
Грек сидів злий – нелегко було перенести розлуку зі сріблом. Тільки гаркнув:
– Вони суть охоронці, а не скоморохи!
– Хіба ж гарно відмовляти гостям? – суворо запитав Мирослав.
Відчувши, що свою справу зробив, Вадим встав і пішов до гетер, що вже зачекалися на нього.
– Зі сходом сонця прийду на пристань, – попередив він Мирослава й пішов за дівками.
Насправді для гетер купець не шкодував нічого, а торгувався з ними попервах лише заради торгу. Він обсипав красунь грошима, поїв щедро найдорожчим вином, потішав словами пестливими. Вони сміялися, віддавали йому свою любов, гарячу пристрасть. Його так і вабило до розкішних грудей німки та стегон єгиптянки, не міг ніяк натішитися ними. Давно вже не брав купець від життя стільки насолоди, як зараз, бо діви були дуже вправними коханками. Особливо німка: зовні холодна, усередині ж гаряча, як вогонь. У пориві пристрасті вона кричала і стогнала на цілий порт, не соромлячись та не криючись:
– А-а-о, о майн гот, о я-я!
Вадим тільки поглядав на маленьке віконце, чи не настає іще світанок, чи не розлучають іще перші сонячні промінці його із прекрасними дівами, що так добре віддають йому свою любов.
До них прийшла іще й третя рабиня.
– Господарю, – торкнулася вона голого плеча.
Вадим оглянувся. Він саме закінчив із німкою.
– О, Костянтин прислав мені ще одну! Гарний подарунок від лукавого грека.
Купець узяв рабиню за руку, потяг до себе.
– Ні, мій господарю. Мене послали твої друзі, наказали привести.
– Почекають. У мене ще є час до світання.
– Вони там сваряться з варягами.
Ці слова трохи охолодили купця.
Вуй
Воєвода Вуй уже остаточно прокляв той день, коли вони вийшли із Тмутаракані й зайшли до Корсуня. Такого він ще не бачив від часів язичницьких на Русі, коли гуляла дружина князя Святослава чи молодого Володимира. Гамір, регіт, крики, напівголі рабині, готові віддатися просто тут, на очах у всіх, палаючі жаром очі купців, уся ота задушлива круговерть, настояна на густому винному тумані. Тільки тоді були часи язичеські, а тут же самі християни! Як же вони завтра ж вони підуть до святої церкви?…
