Голова Якова - Дереш Любко (читать книги онлайн полностью без сокращений TXT) 📗
поштову скриньку. Перед зачиненням кафе, щоб збадьоритися життям, він підсідав ближче
до стійки. На той
час Яна була вільною, і з нею можна було потриндіти.
Справжні гади володіють безліччю стилів. Для Яни він обрав стиль простака, відкритої для
всіх душі, охочої поговорити на яку завгодно тему. До цієї проституції Яків вдавався не
інакше, як з голоду. Йому бракувало жіночого спілкування. Хотілося пити соки, котрі
починають ганяти по тілу, коли справа йде до необтяжливого флірту.
Яків зрозумів, що в особі Яни має справу винятково поінформованою людиною, котра
знає плітки про все на світі. Поруч із нею Яків почував себе вправним ілюзіоністом, котрий
з'являється перед публікою завжди недоказаним, а у сказаному — точним і захопливим.
Яна належала до людей, які вірують — вірують у найщирішому значенні цього слова. Яна
дивилася рекламу — і вірувала. Читала журнал — і вірувала. Слухала Якова — і вірувала.
Яна була натуральною білявкою.
Він швидко відсік перспективу затягнути Янку в ліжко, — відсік з такою самою швидкістю, з якою ця перспектива й виникла. Дівчина нагадувала розгорт глянцевого журналу для
дорослих і голодних. Її наміри та думки читалися так само просто. Чому він відмовився від
цього? Тому, що Ірена побивалася у Львові? Чи тому, що вірив: дружині зраджувати не
можна?
8.
Яків перевів їхні вечірні балачки у площину дружби. Він розказував Яні про те, яка він
сволота, бо кинув у Львові Іру, про те, як добре йому жилося з нею, але як то обтяжливо
було для людини, котра понад усе любить свободу; навіть про свою начальницю він їй
теж розповідав. Більше того: розповідав з апетитом, зі смаком, ніби нарешті мав нагоду
впиватися тим, яка ж він падлюка і мерзота.
Але потоки самокритики подіяли на Янку протилежним чином — і вона втріскалася в
нього по самі вуха. Варто було йому з'явитися у барі, вона вдавала з себе зморену, аби
здалеку було видно, що її сушать гарячі почуття. Яків казав собі: о'кей, граємо й так, — і, вдаючи, ніби не помічає томних поглядів офіціантки, питався, чому та сумна і невесела.
Яна зітхала, вилазила колінами на табурет, спиралася на барну стійку так, щоб показати
декольте, і ділилася журбою. Поза, в якій вона завмирала, була би знахідкою для
ґламурного фотографа, котрий шукав нових натхнень у туго обтислих джинсою сідничках, у вигнутій в попереку голій спині, від прогину якої кидало у холодний жар, у лопатках, що, випинаючись, підкреслювали модельну статуру Янки й розбурхували голодне бажання
накинутися з поцілунками на її неприкриті плечі, запустити руки у її текуче біляве волосся, провести долонями по обличчю й засунути пальці їй у гарячий рот; її пухкі контуровані
губки обіцяли ніжні-ніжні доторки, а якщо твої пальці від гри на гобої тверді, немов
коренюки, то ці ніжні обстеження зволожених губок заохотять тебе засунути пальці
глибше, туди, де мокріше, де більше жару від дихання.
На цьому місці Яків себе стримував, гнав уявного фотографа геть і намагався вникнути у
те, що йому розповідала Яна. Отже, на запитання, чому вона засмучена, Яна розповіла таку
історію. Мовляв, закохалась
вона в одного чоловіка, який приходить до неї час від часу під кінець зміни. Закохалася
так, що просто жити без нього не може. Думає про нього день і ніч. «А як же твої Толік і
Саша?» — питав Яків. Толік був Яниним офіційним хлопцем, а з Сашею в Яни був
оказійний секс. Толік про Сашу не знав, але щось підозрював. Саші про Толіка Яна теж
нічого не розказувала і не сподівалася від Саші нічого серйозного — Саша був іще
студентом, і все, що у нього було — це красивеньке личко, тоді як Толік студентом не був
уже давно, мав тачку і власну квартиру на «Либідській», де вони з Яною, власне, й
мешкали. Тому з Толіком було зрозуміло, що це все дуже серйозно, але чомусь тягнуло
ще й до Саші. І тут, бідкалася Яна, з'явилася ця нова любов, яка їй просто знесла... голову, аби не сказати чогось непристойного. І як тільки вона, ця любов, з'явилася, їй, Яні, зразу
стало зрозуміло, що порівняно з тією новою любов'ю несерйозними ставали і Толік з його
«бехою» і квартирою, і Саша зі студентським квитком і проколотою губою. Коротше,
ставало ясно як день, що вона без того чувака жити не може. Але, при тому всьому, —
казала Яна, — він її абсолютно не помічає! І про її почуття, їй здається, навіть не
здогадується.
«А може, він такий самий гівнюк, як ці твої Толік і Саша? — запитував Яків. — Чоловіки всі
однакові. Покористується і кине, а ти, дурна, страждаєш через нього. Забудь».
На що Яна заявляла, що він не такий. Він ваапще найкрутіший чувак, якого вона коли не
будь зустрічала — таке враження, що крутіше не буває.
«То він олігарх? — питав Яків. — А може, великий бізнес кришує?»
«Ні, ні, він... ну цей, він, коротше, цим, як його... ну неважно, чим він там займається, я
сама точно не знаю, але він і не олігарх, і не бандит, він — творча особистість».
«Творча особистість? — дивувався Яків. — Та забудь ти його, з тими творчими
особистостями ні грошей, ні сім'ї. їм вітер в голові літає, по собі знаю».
Але Яна відмовлялася в це вірити і казала, що її коханий не такий. Він — справжній
чоловік, яких мало. Просто треба знайти до нього творчий підхід, а як це зробити, Яна не
знала, тому й розказує всю цю тему Якову, бо він теж творча особистість і якось їхньому
зближенню, може, посприяє.
«Зроби йому якийсь сюрприз, — радив він Яні. — Подаруй книгу. Поведи у театр. На
концерт сходіть».
«Книгу? Яку книгу?» — насторожилася Яна.
«Ну... — Яків пригадував, що недавно бачив у книгарні розкішний альбом з еротичними
фотографіями. — Та біс його знає, тих творчих людей, — обламував він Яну й самого себе.
— Не знаю, Яно. Я у любовах не спец».
Яків перестав ходити у етнокафе, а занадився в інше, через квартал.
9.
У барі за квартал теж було непогано. Там ставили правильну музику. Досі гнаний
бажанням спілкуватися, він познайомився з одним чудилом. Яків поцікавився, що за один
сидить перед ним. «Я Бог, — сказав чувак. — Але можеш
називати мене Джеком».
«І давно це з тобою?» — спитав Яків.
«З жовтня. З жовтня дві тисячі п'ятого», — уточнив Джек. І розповів історію про те, ЯІ< повідомив цю новину своїй дівчині.
«У мене дві новини, — сказав він їй. — Хороша і погана».
«Давай з поганої», — сказала вона. «Тебе не існує», — сказав він. «А хороша?» «Я — Бог».
Яків подумав, що правильно вчинив, переставши ходити до Яни. Він стомився приходити
до людей з поганими новинами.
10.
Зрештою, чому не пограти з нею в любов? Купити орхідею, завітати перед зачиненням і
сказати... ні, не сказати, просто вхопити її точене личко і впитися в пухкі губки, а далі
потягти до себе, цілуватися у ліфті, здирати одяг у передпокої, запускати пальці їй під
білизну, не скинувши мештів, цілу ніч стрибати на ліжку, у перервах між сексом виходити
голим на перекур — чому б не влаштувати собі такого життя? Якщо безпам'ятство — то
хай уже до краю!
Яків забув купити орхідею і завітав у етнокафе з самим нетбуком. Перше, що він побачив,
— це була Яна, котра тискалася біля рефрижератора з якимось новим офіціантом.
Витримка диригента допомогла не зупинити погляд на цій сцені, котра — з якого б це
дива? — озвалася у серці ревнощами. Яна підійшла обслужити Якова, і на її обличчі було
написане щось схоже на провину. Яків замовив лосося і салат зі свіжих овочів до столу, а
капучино — до барної стійки.
За кавою Яків, не надто задумуючись про те, з яких почуттів це робить, сказав, що має для
Яни корисну інформацію.
