Голова Якова - Дереш Любко (читать книги онлайн полностью без сокращений TXT) 📗
— У нас на студії директор шукає дівчину офіс-менеджером працювати. Уявляєш, як
круто? Офіс-менеджер! Платять більше... До речі, тобі тут скільки платять? Ну, я ж кажу, платять більше, роботи менше, подаєш ту саму каву... Умови комфортні, ні тобі шуму, ні
тобі диму сигаретного...
Яків залишив Яні телефон начальниці й спитав, що то за чувачок, з яким вона так
пристрасно зажималася у кутку.
— Це Коля, — сором'язливо посміхнулась Яна.
— Це він — творча особистість?
— Ні. Мій поїхав за кордон. Він тут ненадовго зупинявся. Кажеш, у вас там робочий
день з дев'ятої до п'ятої?
Яна так і не прийшла до них. В етнокафе Яків більше не заходив.
Усі краківські татуювання каменем тиснули на нього, коли він згадував Ірену.
Його било холодним потом, коли він думав про Яну.
У Києві Яків відкрив для себе, що пекло є і що пекло — це інші. 12.
Через міазми міста Яків страждав на мігрені. Його свідомість часом не витримувала і
згасала, ніби в голові вимикали жарівку. Він не знав більше, хто він, груди по ночах йому
роздирали пістряві папуги. Він погано спав. Він шепотів ночами ім'я Ірени, яка дала
напитись відвару забуття.
Його начальниця читала езотеричну літературу, любила суші і робила безподібні міньєти.
Яків любив японську кухню і часом захоплено диспутував з начальницею про
тетраграматон і авторитетність вчення Медьхіседеків, але швидко йому набридло і це.
Його привалило важкою могильною брилою. Він зрозумів, що його Sol зруйноване, а
точно вивірена лабораторія, вибудувана всередині голови, розтрощена вщент.
Безсмертний, безпам'ятний, неприкаяний. Це кінець.
Коли він мав їхати під Канів хоронити себе живцем на Бабиній горі, з'явилася Майя.
13.
На вокзалі, зійшовши з потяга, Яків купив пачку червоних «Прилук».
«Треба привести себе до тями».
Київ вабив теплом і низьким грудневим сонцем.
«Треба зібратися», — сказав його розум і дико розреготався.
Наряд міліції пройшов повз Якова, підозріло вивчаючи його обличчя. Сніжно-білий
комірець сорочки, сажово-чорне тонке пальто, дорогий шкіряний портфель, деревні та
морські нотки в парфумах — ні, він не міг здатися підозрілим. Хто завгодно, тільки не він.
У голові вибухнув ще один напад реготу розуму, і Якова пробив піт.
На студію. Забрати речі. Устигнути на п'яту в центр.
На п'яту — зустріч із замовником.
«А ти — в хлам! А ти — в хлам!» — проскандував розум і розреготався.
14.
У кабінеті тхнуло перестиглою хурмою і барахлило освітлення. Одна з ламп денного
світла то гасла, то спалахувала з гучним дратівливим звуком. Яків витягував зі шухляд свої
папери.
У двері постукали і, не спитавши дозволу, ввійшли.
— Добрий день. Мене звати Світлана. Мені ваша директорка сказала зайти до вас...
— Я зайнятий, — сказав він, не підіймаючи голови.
— Я знаю, але це тільки одну хвилиночку займе...
— Вимкніть це довбане світло! — гаркнув Яків.
Гостя вимкнула і ввімкнула напругу, і лампа засвітила рівно.
За це Яків удостоїв гостю поглядом. Перед ним стояла смаглява, чорнокоса, неабиякої
вроди жінка. Дівчина.
— Ви єврейка?
— Ні, я...
— Шкода. З ними весело. До побачення.
— Так ви не послухаєте... — Ні.
— А може, принаймні...
— До по-ба-чен-ня.
Дівчина не зрушила з місця, притулилася спиною до дверей, ніби це не Яків проганяв, а
вона не хотіла випускати його.
— Ну, ви повинні мене пригадати. Світлана Казантопулос і гурт «Кайрос». Пам'ятаєте?
Коктебель? Дві тисячі сьомий?
Шарудіння коробок припинилося. Яків різко випрямився, аж потемніло в очах.
— Коктебель? — Яків придивився уважніше до обличчя гості, прихованого за
яскравою косметикою, котра робила її схожою на жрицю в масці — наприклад, на жрицю
Сонця у давніх інків. Погляд сповз на груди, підняті бюстгальтером за майкою кольору
хакі.
— Ви прийшли сказати, що у мене є син?
— Ні, я прийшла його з вами зробити.
— Я не люблю дітей.
— А хіба ваша творчість — не ваші діти?
— Моя робота стерильно чиста і безплідна. Я звукорежисер, а не композитор. Ти
прийшла від них?
— Ні, я прийшла, взагалі-то, по деяку музичну консультацію. І рада, що вдалося вас
хоч якось відволікти від ваших дум, маестро. Я хочу записати альбом, хочу бути
співачкою. Ви мені допоможете?
«Хто це у Жана Кокто говорив: "Смерть звучить, як луна"? Не ти, часом?» — спитав він
подумки, а вголос сказав:
— Світлана — це не твоє ім'я. Твоє справжнє ім'я — Йоланта. Хто з твоїх батьків був
греком, нагадай мені?
— Я рада, що ви пригадали мене, композиторе. У мене відчуття, наче я прийшла
допомогти вам. Ви не знаєте, чому я так почуваюся?
15.
Матвій чекав на нього біля входу до ресторану і курив. На вулиці було холодно, а Матвій
стояв без плаща, лише в піджаку.
— Я ж просив: на півгодини раніше.
— Корки на вулицях. Усе так серйозно?
— Нас уже чекають у підвалі.
Матвій докурив і поправив краватку.
16.
На канапі сидів лише один чоловік. На столику перед ним стояв калебас із мате. Крісло
ліворуч було порожнім.
— Пане Богусе, дозвольте відрекомендувати свого брата, композитора Якова Гораха -
Євлампію. — Маестро, — незнайомий піднявся і зааплодував. — Ви прийшли. Звіть мене
Богус.
Просто Богус.
Якову кинулась в очі засмага чоловіка. Кілька секунд усі троє мовчали. Засмаглий
натиснув на кнопку виклику офіціанта. Яків запалив цигарку з чебрецем.
Офіціантка принесла калебаси. Вона виставила на стіл коробку із сигарами.
— Скуштуйте, маестро. Ґватемальські, — запропонував чоловік. — Кращих сигар ви
ще не знали.
v
— Я не палю тютюну. Його прокляли древні майя, коли на їхні землі прийшли іспанці.
— Усі прокляття колись спадають, — сказав Богус.
Матвій і засмаглий розпалили сигари.
Сивий узяв паузу.
— Хочу попередити, маестро, що я людина образного мовлення.
Яків підніс до губ бомбілью і ковтнув мате. Гіркота скувала рот.
— Ви ніколи не бачили Ніл? — спитав чоловік.
— Ні.
— Велична ріка. По ній пливуть чайки, галери, гондоли, вітрильники... І всі вони
пливуть на північ, тому що Ніл тече на північ. Усі човни пливуть на північ, у царство
забуття. Усі дбають про човен, поки він пливе, але ніхто не дивиться на воду. Ви
розумієте, до чого я?
Засмаглий пригубив мате.
Яків кивнув.
— Ми пропонуємо щедру винагороду за наше замовлення і повинні мати певність, що
наші інвестиції безпомилкові. Щоб світильник горів, потрібен хтось, хто підливатиме олію.
Чи приймаєте ви нашу пропозицію?
— Приймаю.
— За який час ви беретеся виконати наше замовлення?
— Рік — це нормальний період для симфонії.
— Гаразд. Рік нас влаштовує. Олійник приїде за місяць від сьогодні.
ЧОЛОВІК витягнув із внутрішньої кишені піджака конверт і поклав на стіл.
— За угоду, — сказав Яків і ковтнув ще їхнього нестямно гіркого мате.
V
Філософський камінь і феміністичний дискурс
Adagio (спокійно)
1.
У сімнадцять років в оточенні Майї відбувалися дивні речі.
Її подруга Свєта завагітніла і народила. Її подруга Наташа закохалася у соліста дезметал
гурту і підсіла на трамадол. Майя потоваришувала з єврейкою Женею.
Женя одягалася у ретро і вела «богемне» життя: палила, любила вино і курила на ніч
марихуану для поліпшення перистальтики, Женя носила їй книжки з езотерики, втягувала
в розмови про вічне і демонструвала обізнаність у незвіданому.
Якось у Луганськ приїжджав Сергій Ромасенко, відомий як Іскрірамс, а згодом — Майстер
Вішну. Женя не пояснила, куди вони йдуть, лиш попередила, що треба буде залишитися
