Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Іздрик Юрій Романович (читать бесплатно полные книги txt) 📗

Тому не залишалося нічого іншого, як іти далі. Не вертатися ж у той гірський, та далеко не тибетський бедлам, притулок бідних bad лам (поганий лама — мертвий лама, найкращий лама — мертвий лама.). Та й шляху назад я б уже не подолав. Залишалося йти. Тупо і методично переступати ногами — чим швидші кроки, тим краще. Небо зробилося важким, похмурим — хмари вже не просвічувалися згори, а освітлювалися знизу косими променями, від чого на них проступали тіні, а колір ставав дедалі насиченішим. І все ж було ще достатньо світло, коли мені здалося, ніби на обрії бачу білі цятки будівель. Було ще надто далеко, щоб зрозуміти їхні розміри, та в будь-якому випадку це вселяло надію. Згодом проявилися деталі — відблиски на вікнах і куполах, кам'яні стіни, оздоблені фасади. Тут справді все нагадувало Схід. На тлі густо-синього неба променіло білосніжне місто. Я перейшов його уявну межу і відразу побачив людей. Незважаючи на пізню годину, вони працювали. Храм, зменшена подоба одного з чотирьох Софіївських, стояв обліплений риштуваннями. На риштуваннях люди робили щось дивне. Я мусів підійти ближче, щоби зрозуміти. Вони брали якусь коричневу глину і кидали на білі, подекуди вже оздоблені орнаментом стіни. Ніби накладали тиньк в такий незвичний спосіб. Мені якось відразу поступилися місцем на одному з риштувань, і я теж мусів взятися до роботи. Брав глину, дуже пухку й легку — не глину навіть, а якусь чудесну, ніби манна, землю — і кидав її на стіну. Земля відразу добре приставала, і коли якась ділянка виявлялася заповненою, треба було розгладжувати її руками. Було навдивовиж приємно торкатися цієї сухої, теплої, податливої маси. Було незрозуміло, як вона не обсипається. Під руками поверхня вирівнювалася, залишаючи на собі відбитки пальців, долонь. Я помітив, що інші закладають у цю глину пір'їни, жмутики трави, соломинки. Стіни немов обростали тілом — живим, чутливим, ніжним. Раптом мені зробилося дуже добре від думки, що ми будуємо таку гарну церкву, і що робота йде швидко і злагоджено, і що до темряви ще досить часу, і що я нарешті дістався сюди, де й мав би бути від початку.

Сеанс нульовий

Що ж, доведеться констатувати, повторюючись, що він завжди любив поставити крапку там, де просилася кома. Його уява, як і все у ньому, була надто тривіальна… і тому подібне. Вчергове сподіваючись на якийсь там кінець, на остаточність, на ендшпіль, він учергове помилився.

Він так і не збагнув, що слова «кінець» і «початок» — не лише синоніми, але й — у деяких справжніх мовах — омоніми.

Він взагалі мав проблеми з мовою: ніяк не міг звільнитися від спокуси називання. Він і зараз, після всіх халеп міг безперешкодно думати про ліс, скажімо, як про «ліс», чи про дерева як про «дерева», і наважився б назвати довколишнє цими словами, та й будь-якими іншими теж. Слова не перестали бути назвами речей, і самі не перетворилися на речі, опавши в змертвілі аркуші книжок, сторінки газет, картки нотатників. Слова не виявилися мешканцями якогось іншого, паралельного світу. А, отже, й розділові знаки — теж.

Він не знав, що до темряви не так уже й багато часу. Не здогадувався про справжнє призначення дивного будівництва і цілком безпідставно вирішив, що опинився у потрібному місці у потрібний час.

Не знав він також і про те, що в церкві йому заночувати не дозволять, і взагалі, помітивши його непрошену присутність, просто вкажуть на двері, бо саме так належиться поводитись із зайдами й чужинцями. А ким він був у цьому світі, по суті, як не зайдою й чужинцем. Зашмарканий шукач ініціацій. Мисливець за обов'язками. Не дивно, що чашею Ґрааля для нього виявилася горілчана пляшка. Мав рацію нещасний Марк, пославши його під три чорти, і добре, що принаймні тут ніхто не послуговувався Марковою лексикою. Його просто вивели за межі поселення і дали копняка під зад. (Віртуального, річ ясна, копняка, — усе-таки тут позбирались будівничі храму, а не бахурі якісь).

Тож мусів він іти далі, не знаючи, ані куди веде шлях, ані чому, властиво, повинен ним простувати, а не зійти, скажімо, у придорожнє жито і там лапати коло прірви малюків [100]. Чи то забракло йому педофільної уяви, чи то взагалі фантазію мав небагату (мав рацію нещасний Кароль). Хтозна — мабуть, і одне, і друге. Коротше кажучи, як бачив перед собою дорогу, то був упевнений, що мусить рухатися вздовж. Господи, і хто відпустив такого придурка зі шпиталю?

Він взагалі ні фіґа не знав, якщо вже викладати все на чистоту. До того ж не міг отак собі просто пензлювати, вдивляючись у небо та позираючи під ноги. Мусів чимось себе зайняти, бо в небі й так не відшукав би Полярної Зорі — цього орієнтиру схибнутих мандрівників (хіба що вічно блукаючу Велику Медведицю, котру з надмірного патріотизму іменував Великим Ковшем, або W-подібну Кассіопею: мав, як справедливо зауважено, нездорову пристрасть до латини), а під ногами не знайшов би навіть натяку на азимут. Витративши всі інтелектуальні залишки на роздуми про дійсність, надумав збавити час віршуванням. Якщо лише можна так назвати напад версифікаційного ідіотизму. Згадавши дебільну історію про перетворення на молюска — плюскіт хвиль, солоний присмак застряглого в зябрах піску, комфортну темряву закритих стулок, — так тихо й затишно буває тільки між складеними в молитві долонями, — вирішив розробляти мариністську тематику. Мусимо визнати, — небагато часу морочився із розміром та римами. А, що найголовніше, — цілком слушно визнав: найвищі почуття досконало відображають лише відверті кіч та низькопробність. Недарма писав колись спеленаний плевритом Плєромін: «Из динамиков лилась музыка удивительной пошлости и красоты [101]». Тому вродив щось приблизно отаке:

Треба віддати йому належне — не був усе-таки остаточним олігофреном, через що й подумав цілком слушно: «Ну, Бога то я, мабуть, дарма сюди приплів. Таке, мабуть, і на MT^V б не пропустили». Але до слова «вдвох» не знаходив жодної підхожої рими. Крутилася в голові сама арифметика — «утрьох», «учотирьох», «вп'ятьох». Вирішив не рахувати далі, бо рахунок, як відомо — добрий засіб проти безсоння, а не проти втоми нічного подорожнього.

Йшов далі, дещо розгублений і дезорієнтований. Ішов тотально мовчки, тобто не розмовляючи ані вголос, ані подумки — іноді все ж йому вдавалась адекватна поведінка. Не мав, щоправда, страху. Невідомо з якої причини. Можливо, від незнання. А не знав він, окрім переліченого, ще й такого:

— що певний час його переслідуватиме на поважній відстані великий чорний пес із червоними всезнаючими очима пияка — з невідомої причини пес цей відстане й зникне в темряві, покинувши його напризволяще;