Острів КРК та інші історії - Іздрик Юрій Романович (книги онлайн полностью .TXT) 📗
Жалоба
Напишите нам, и мы в срочном порядке примем меры.
Острів КРК та інші історії - Іздрик Юрій Романович (книги онлайн полностью .TXT) 📗 краткое содержание
До цієї книжки увійшли речі, написані кількома роками раніше, коли світ ще не виглядав таким приреченим, але, безперечно, вже був приречений.
«Острів КРК», повість «про кохання як порятунок і свободу як прокляття», та кілька коротких новел — ото, властиво, і весь її вміст. Та ще авторські коментарі, котрі, можливо, крім самого автора, нікому не потрібні. Та ще передмова Юрія Андруховича, більше схожа на післямову до всього корпусу теперішнього українського письменства.
* * *
Іздрик Юрій — прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер». Живе і працює в Калуші.
Іздрик — один із креаторів станіславського феномену. Творчість Іздрика-поета — це Numen, Торжество нюансованих доторків до буття, текстових тіней, з котрих вибудовується розгорнений простір-задля-уяви, необов'язковий і сповнений симпатичних ігрових монстрів. Іздрик-прозаїк тяжіє до ремінісцентної гри з читачем a la Nabokoff, коли зміст і суперзміст сховані у мікро- і макрошаради натяків та екстраполяцій, синонімічних рядів і псевдоцитат, гри у палімпсести та паліндромічне самоцитування. Нарцисизм творчості Іздрика створює достатню відстань між його іронічно-смаковою культурологічною нарацією та художніми текстами. Схильний до візуально-текстового синтезу, іздрик знайшов у цій сфері мистецтва альтернативу традиційній візіопоезії, зберігаючи при цьому значний потенціал атракційованої наративності. Остаточне перетворення Іздрика на культового письменника відбудеться, безперечно, завдяки «дев'яностикам». На тлі їх креативної неспроможності деміургія Іздрика сприймається гіпертрофовано.
Володимир ЄШКІЛЄВ
Острів КРК та інші історії читать онлайн бесплатно
Іздрик
Острів КРК та інші історії
Передмова та інші дурниці
«Існування мови є рудиментарним».
Існування мови рудиментарним не є. Підтвердженням цьому може слугувати ну хоч би цілий ряд випадкових синтаґм, недоречно поєднаних лексем, фонетичних зчеплень, які — сподіваюся — трапляться читачеві де-небудь на сторінках цієї збірки. Унаслідок чого й виникне так звана «сфера комунікативної напруги», по-іншому кажучи, message, послання, звістка, вість, ба більше — надвість, вона ж повість. І якщо тут необхідні якісь виправдання, то ось вони: «Елементарно збувається будь-яка фіґня, варто лише її записати». Ні, трохи вище: «Ти напевно помітив, що останнім часом все написане збувається». Редагуючи це місце в рукописі (колись років тому п'ять), я ледь уникнув спокуси, щоб не взяти на перший погляд вставне слівце «напевно» під двозначну охорону граматично коректних, але схильних до смислового компромісу ком: напевно, можливо, wahrsheinlich, правдоподібно, здається.
Насправді ж тут задумане цілком інше «напевно» — те, яке вважаємо синонімом до «обов'язково», «неминуче», «безумовно»: «Ти напевно помітив». Це адресувалося безпосередньо мені, прямо, жорстко і, як кажуть нині популярні телеведучі, «без обиняків» — принаймні так я відчув: «Слухай, ти! Ти напевно помітив! Бо ти не міг не помітити!» А я справді помітив — і на той час, і раніше, і зараз тим більше — усе написане збувається, саме так, збувається (не тепер, то в «Четвер»), збувається, чорт забирай, і от вам відповідь на втисячне сформульоване з аудиторії «Пане Юрію, наскільки герой вашого останнього життя є ліричним, а наскільки автобіографічним?»
Що ж, пане Юрію (Іздрику), публіка — дура, автор — молодець. Адже він, автор, знає, що проза напевно мусить бути автобіографічною. Навіть якщо його, автора, привселюдно й навіки викрито в постмодернізмі («поцмодернізмі», казав один дотепник): і цілком не без підстав викрито: холодні ігри (у т.ч. в класики), мляві пасьянси, безглузді цитати, інтертексти-палімпсести, комбінації-рекомбінації, нанизування відмінків, насилування відтінків, автотерапевтичні вправи з субліматором — так бридко усе це виглядає зовні, до того ж «суцільна тягуча каша, замішана на злості, розпачі і еротично-дефекаційних проблемах». І що ти скажеш нам тепера? Хоч би якісь порізи на венах або рани в легенях показав чи принаймні хоч зіжмакані простирадла! А то тільки проколи і проколи — у тексті… Та він просто відсутній, його немає, автора!
Але покиньмо її на цій високій екстатичній хвилі, цю публіку, дурепу осяйну. Тим більше, що якоюсь найчистішою, найнесвідомішою часткою своєї колективної душі вона його, автора, любить і читає, і від нього потаємно кайфує. І це головне — коли не з міркувань есхатологічних, то принаймні в межах запропонованого дискурсу, як похмуро жартують окремі укладачі підсумкових коментарів.
Звернімося натомість (але ненадовго) до речей автентичних, фактичних, біографічних, подекуди автобіографічних і навпаки. І якщо правда, що слава до Іздрика прийшла разом із «Воццеком» (а що таке «правда»? і що таке «слава»? і хто такий Воццек, на честь якого у Станіславі названо цілий кіоск?), але якщо все це дійсно так, то в цій книжці маємо Пре-Іздрика. Себто Іздрика передвоццеківських часів, часів останньої війни трохи пізніших: часів першого четвергування з усіма наслідками — а було тоді літо під горіхами, і були запаморочливі нові напої (як, наприклад, «Козацький»), були філармонії, сцени, були клавесини в загашниках, наїзди на Львів, а також повні кишені каштанів і прози, ніяк не спроможних скластися у цілість уривків, тут таки втілених у якому-небудь забитому кошеняті чи завислому комп'ютері, була невідповідність програм (Word 5! PaintBrush!) і амбіційних заяв, були з'яви дедалі нових типів і типес, справжній тобі прихід, Прихід Героїв, і було вперше мовлено про якийсь там феномен…
І я мав щасливу змогу все це читати або — що частіше — слухати іноді також уперше, — з окремих папірців і якихось непристосованих зошитів, писане від руки і друковане на машинці з російськими літерами, де бракувало не те що сакрально-унікального «ї», але й елементарного загальновживаного «і», й від усього цього дратівливо, нестерпно — на версту! — відгонило аматорством, початківством, дитячим садком, божевільнею, манєчкою, фенєчкою, вічним дилетантизмом, а місцями — пропагандою сексу, насильства, війни і людиноненависництвом як найвищою формою любові. Це вже потім я виріс, порозумнішав, перестав писати і зрозумів, що найцінніше в літературі — саме аматорство й початківство, що не дай Боже комусь у цій справі нарешті зістати професіоналом і бути пійманим і довіку посадженим за свій приватний мовний конвеєр. Не вірте мудакам, які навчають вас, ніби Набоков був професіоналом, о юні початкуючі літератори. Це принагідно.
Але я відійшов від теми — усе про своє, особисте. Зрештою, я й не наближався до неї, ні на степ не наближався. Або навпаки — настільки глибоко в ній засів, що ніяк не знайду необхідної літературознавчої дистанції. З огляду на пропиті разом роки це справді важко і не завжди мені вдається — відокремитися від Іздрика. Найгірше, що я це передбачив ще на самому початку, в часи, коли ця книжка писалася ним «po raz pierwszy». Мій текст називався «Розправа з Іздриком», оригінал втрачено, палімпсеста не буде, але пам'ятаю дослівно: «Про нього будуть думати, що це я. Деякі з моїх текстів припишуть йому». Авжеж, «елементарно збувається будь-яка фіґня, варто лише її…» — далі за текстом.
Тож далі — за текстом, пливи за текстом, читачу, за всіма під- і надтекстами цієї літературної пам'ятки, за її водами, руслами, течіями, працюй веслами, плавниками, хвостом, чи що там у тебе, все далі й далі за текстом, адже там, за текстом — інший берег, паралельне буття, повна дійсність, де не потрібні вже ні публіка, ні критика, ні література, ні навіть мова, що її існування за найвищим рахунком є рудиментарним [1].
Юрій Андрухович,
далі за текстом переважно згадуваний як Патріарх
Острів КРК [2]
1(епілог). Дівчинко моя, прощавай. Дивними були наші дні. І короткими. Хай простить нас Бог, що ми зазнали так мало щастя разом. Я буду думати про тебе ще.
2(жовтень). Хрущ був за сценою [3], коли почався весь той джаз [4]. На сцені перебували Патріарх, Прокуратор і хор, самовіддано імітуючи серце, а за сценою Хрущ чекав повені. Він знав напевно, що театр має бути затоплений, але не вмів відчути того достовірно. Спочатку йому ввижалися полчища білих мишей, що оминали і омивали його подібно хвилям, та це було надто просто, підозріло просто, і згодом йому цілком закономірно і логічно привидівся пухнастий білий кіт, такий нібито звичайний домашній кіт, він так нормально-правильно вписувався в інтер'єр і так звичайно по-домашньому виглядав у інтер'єрі, одне тільки було негаразд із тим котом — його було надто, надмірно багато, він заповнював собою щораз більше простору, і Хрущ відчував, як йому починає бракувати місця, як уже нікуди й податися, ніде й повернутися, як усе важче дихати, бо повітря теж робиться білим і пухнастим, і білими і пухнастими робляться його, Хрущеві ніздрі, вуха, лапи і хвіст.
Шукаючи тебе, я перебирався все вище і вище, з лоджій на другий і третій ярус балконів і, зрештою, опинився на самій горі, на хорах, де у випарах гігантської зали потроху мліли хлопчики, чиїми голосами починалась і закінчувалась вистава. Я перебирався через бильця і спинки стільців, і коли мені здалося, що я помітив тебе на протилежному боці, закутану у важкі портьєри вхідних дверей, ремінь зсунувся мені з плеча, і сумка торохнула до підлоги всіма своїми пляшками, я полетів додолу слідом за нею, виставляючи наперед руки і краючи собі пальці та долоні гострими уламками шкла. Зала вибухнула реготом на звук розбитого посуду, сприйнявши його за черговий спецефект, котрими так багата була і котрими так славилася сьогоднішня вистава [5]. Витираючи руки в червоні завіси і залишаючи по собі криваво-винні сліди, я вибрався в коридор і побіг, ковзаючи мокрими підошвами на гладеньких плитах.
1
Писалося під джентлджайнт, проклгарум, дженізджоплін, фафромгоум, шігареттак.
2
(Тут і далі — авторські примітки, що складають зміст розділу «Автокоментар». — Прим. верстальника.) Вперше — «Сучасність» № 4'95 під редакцією Ігоря Римарука у варіанті, який дещо відрізняється від первотвору. Наступна за хронологією публікація — в журналі «Literatura nа swiecie» (польський переклад Joanny Rachon). Однак повністю відповідає авторському текстові лише публікація в часописі «Майдан» № 1'98. Друкуємо за цим виданням із незначними редакційними правками і, річ ясна, з оновленим коментарем.
Щодо назви «Острів КРК». Пишучи, я був абсолютно певний, що це моя оригінальна вигадка, бо завжди надаю великої ваги назві твору (в чому якраз зовсім не ориґінальий). Вчувалися мені тут і «крик», і «крок», і «карк», і «крук», і корок», і ще кілька карколомніших трансформацій, що якимось чином відповідало понятійному полю повісті. До того ж, здавалося, — це досконалий логотип, який відразу западає в пам'ять. Один із моїх російськомовних знайомих, щоправда, ніяк не міг запам'ятати таке просте, як мені вдавалося, словосполучення і постійно збивався на якийсь острів PKP», заселений, очевидно, «реввоенсоветами», «ревизионными комитетами», «комиссиями по реабилитации», контрразведовательными управлениями» та іншими викопними рештками совдепівської ери. Втім, я не про те. Коли повість уже вийшла друком, моя дружина розповіла мені про оголошення однієї туристичної фірми, яка поміж іншим пропонувала подорожі «на острів Крк». Сказати, що я був шокований, означає нічого не сказати. Однак, коли я на власні очі побачив це оголошення, мені трохи відлягло від серця: жалюгідний клаптик паперу з рукописним текстом, та ще й погано відксерений — тут могла ховатися якась помилка, тобто будь-яка помилка, тобто будь-яка кількість будь-яких помилок, і я вже майже певний був, що так воно і є, що це просто глумлива усмішка бешкетницької долі. Але вірус уже було запущено, і я навіть почав розповідати друзям, що от, мовляв, як дивно матеріалізується написане, що хоч острова такого й немає, але заради підтвердження його існування виникла навіть туристична фірма і т.п. Так тривало аж до того моменту, поки хтось із знайомих, почувши цю оповідку сказав: «Чому ж не існує? Минулого літа я саме відпочивав на острові Крк. Це в Адріатичному морі». Не вірити йому не було підстав, та все ж я заглянув у мапу і, скажу відверто, побачивши біля берегів Хорватії вигаданий мною острів, якось несподівано повірив у власну талановитість — витвір моєї уяви втілився, вселився в світ, опанував простором, матерією, життям. Всі ці скелі, пісок, дерева, трави, птахи, і навіть небо, яке взагалі-то не може належати окремому острову, — все воно виникло із слів, із букв, із чорних значків на папері, будівельним матеріалом для цього маленького раю послужила абетка. [Тут, власне, найвищий час був би поговорити про відповідальність письменника в контексті матеріалізації написаного, але це зайняло б надто багато часу, та й зрештою, писанина про матеріалізацію теж має шанси матеріалізуватися, і я вже бачу схоластичні хащі, в які довелося б заглибитися, розпочавши подібні екскурси (чи то дискурси?)]. Отож я почувся справжнім деміургом, але замість радості відчув занепокоєння і страх: адже писання — це різновид психотерапії, ти просто переселяєш на папір власні проблеми, таким чином позбуваючись їх. І якщо вони потім із паперу так чи інакше потрапляють у площини реального світу, то чи не стоїть за цим якийсь страхітливий привид зачарованого кола? Чи не плодиться таким чином зло? Бо якщо всі химери, які живуть у моїй свідомості, вирвуться на волю, невідомо чи скомпенсується мені це на останньому суді появою одного, хоча й дуже гарного острова.
Найвідраднішим у всій цій історії є те, що я не мушу витрачатися на туристичну подорож до Хорватії — адже я вже побував у місцині з дивною назвою Крк.
3
«Хрущ був за сценою…» — чоловік на прізвисько Хрущ справді мешкає в Станіславі. Особисто я з ним не знайомий, але за місцевою леґендою це напівбожевільний-напівгеніальний музикант.
Весь епізод, властиво, має під собою реальне підґрунтя — в ньому химерно поєдналися описи двох різних подій: презентації журналу «Четвер» в Івано-Франківській філармонії та прем'єри поезоопери «Крайслер-Імперіал» у Львівському оперному театрі (1992 рік). Більшість підказок (поява на сцені Патріарха і Прокуратора знаменитого літгурту Бубабу, «хлопчики, чиїми голосами починалася й закінчувалася вистава», «прозора львівська ніч» тощо) свідчать про те, що дія відбувається таки у Львові. Втаємничені навіть зможуть відтворити в уяві архітектоніку оперного театру, однак поява Хруща зміщує картину, і зображення, покрившись на мить брижами, перетікає в інтер'єри станіславської філармонії, де на сцені той же Патріарх Бубабу Юрій Андрухович разом товариством презентує третє число легендарного насьогодні журналу «Четвер».
4
«весь той джаз» — «All that jazz», назва відомого фільму американського режисера Боба Фосса. Хоча, якщо говорити про образні конотації, то сьогодні мені радше згадується одна з пісеньок Бориса Гребенщикова — щось там таке було: «люби меня, храни меня, пока не начался джаз» (за точність цитати не відповідаю).
5
«сприйнявши його за черговий спецефект, котрими так багата була і котрими так славилася сьогоднішня вистава» — цього разу однозначне відсилання до поезоопери «Крайслер Імперіал» у постановці Сергія Проскурні. Публіку шокували видовищами на кшталт літаючої голови Віктора Неборака, Прокуратора Бубабу, чи муляжного бубабістського Підскарбія Сашка Ірванця з величезним і, але звичайно ж муляжним статевим органом. Усе це відбувалося в присутності не лише фестивальної «вивихівської» молоді, але й солідних державних службовців, а одного разу, здається навіть у присутності повноважного посла Австрії в Україні. За деталями відсилаю до есею Андруховича «Аве, Крайслер» («Четвер» № 6'95).
