Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Іздрик Юрій Романович (читать бесплатно полные книги txt) 📗

Відчувалася втома. До черевика потрапив камінчик, і я ніяк не міг його витрусити. Це відволікало. Доводилося раз за разом зупинятися, розв'язувати шнурівку. На черевиках осіла курява. Почувався ще більш дивно від того, що, виявляється, не взяв із собою ніяких речей, і тому весь час мав відчуття, ніби ремінь торби зсунувся з плеча — звик завжди ходити з торбою. Дискомфорту ставало дедалі більше. Тихо проїхав велосипедист. Настільки тихо, що я сприйняв його за чергову галюцинацію, тому не здогадався гукнути, спитатися годину. Коли отямився, він був уже далеко. Ну й чорт із ним. От дався мені той хронометраж. Зовсім вже хуйнувся з усіма цими психотерапіями.

Праворуч шляху, кроків за п'ятдесят, нагло виникло урвище. Його появу супроводжувала зміна рослинності. Мабуть, це не просто яруга. Мабуть, там, глибоко внизу, клекоче потік гірської річки. Точно! Тут мусить бути ріка. Це певний орієнтир. К бісу час! Воздаймо хвалу топографії, географії і геології. Це саме та річка, яка, набираючи силу й силу-силенну всілякого гівна, тече аж до Сяну чи там до Дону, скажімо, додому, одним словом. Це саме та річка, над якою в околицях Ґорліци було збито чотирнадцятого року чотирикрилий і одномоторний RWD-6, керований двоюрідним братом мого прадіда Леоном Ездрою (імена в нашій родині повторювалися нав'язливими репризами з століття в століття). Так от, якщо родовід мій мене ніколи серйозно не цікавив, то ця історія, збережена в застольних сімейних саґах, чомусь бентежила мене якимись цілком матеріальними аспектами.

Допустімо, літак звалився в річку. Накрився пиздою, як то кажуть. Наїбнувся, коротше.

Допустімо, навіть вибухнув і трохи обгорів.

Допустімо, більшість уламків віднесло течією.

Допустімо, вцілілий металевий каркас (хоч каркаси тоді будували здебільшого дерев'яні) довколишні селяни порозтягали для господарських потреб — з гвинта, скажімо, якийсь кмітливий лемко зробив вітряка, винайшовши таким чином перше альтернативне, екологічно чисте джерело електроенергії.

Допустімо, пошматоване й підкопчене тіло двоюрідного брата мого прапрадіда спожили на вечерю якісь прісноводні піранії. Все це цілком припустимо. Але окуляри! RWD-6 не мали критої кабіни, і пілоти натягали поверх шолома масивні окуляри в оцинкованій оправі — подібні можна віднайти й сьогодні в занедбаних слюсарських майстернях.

Так от, оправу, допустімо, з часом остаточно роз'їла корозія (майже сто років минуло ж бо!), але ж шкло! Шкло, як відомо не піддається корозії. А, отже, осколки тих сраних військових окулярів до цього часу десь лежать між камінням на дні. Я, певна річ, ніякий не фашист й не фетишист, і навіть гадки не мав, щоб їх шукати, носити в кишені, тримати в серванті чи здавати в музей абощо. Але їхня відчутна матеріальна присутність в цьому світі наштовхувала мене на роздуми про вічність, дійсність, безконечну циклічність, реальність і подібну хуйню.

O.K. Порозмірковуймо над реальністю. Тим більше, що по дорозі треба чимось розважатися. Щоб згаяти цей клятий час, час, який, — про що вже було сказано, — я мав глибоко десь. (Хотілось написати — «в дупі», але вчасно схаменувся. Бо мати всенький час у дупі — це більш, аніж педерастично).

Отже — реальність.

Тобто дійсність.

Коротше кажучи — увесь цей джез.

Сеанс восьмий

Дійсність, яка раніше несла його… (саме «його», а не «мене» — говорячи про такі речі, завжди слід користатися третьою особою однини) …в своєму плині, — а він давно вже перестав опиратись і течіям, і чорториям, — раптом почала оминати чувака — він виявився завішеним в якихось непевних точках, відчуваючи, як все проноситься мимо мутною круговертю, не зачіпаючи його анінаскілечки. Він випав із стихії реальності, як випадає із малечих невмілих рук яка-небудь кулька від щойно отриманої в подарунок гри і, закотившись під  ш а ф у, лежить там непомічена ніким, і всі даремно шукають під канапою, і під креденсом, і за порогом, присвічуючи спочатку сірниками й запальничками, а далі й ліхтариком — великим армійським ліхтариком довоєнного зразка з тьмяним ебонітовим корпусом, — та все марно, не допомагають жодні втішання, і сльози котяться дитячим личком, а ціла забавка з картатим картонним полем і невеличкою пружинною катапультою, котра й призначалася для злощасної кульки, виявляється непридатною, довгі роки припадає пилом на антресолях, потім вивозиться на дачу і там зникає серед трухлявих привидів горища. Кулька ж, пролежавши час достатній для того, аби дитячі щоки не тільки висохли від сліз, а й вкрилися шорстким рудуватим заростом, — власник якого, зібравшись переселятися в інше помешкання іншого міста іншої країни [98], не полінувався тягти за собою весь дерев'яний мотлох, у тому числі й оту метафізичну  ш а ф у, — зненацька потрапляє в поле зору, опиняється викритою, звинувачується в багаторічній зраді і з ганьбою викидається на смітник (хоча, по суті, саме вона варта найбільшої уваги і могла б ще довго слугувати талісманом у заморських мандрах).

Отак і він виявився завішеним в якійсь непевній точці, повз яку з клекотом проносилось усе суще, не помічаючи й не зачіпаючи його, немовби він був тим пунктом, тією точкою опори, упершись у яку можна перевернути світ. Часами він нібито опам'ятовувався від забуття, нібито розплющував очі і нібито роздивлявся довкола, згадуючи, що раніше були нібито дні, нібито години, були немовби відстані і кроки, але йому не вдавалося більше влитися в загальний потік чи бодай схопитись за якийсь розтрощений уламок. Все вирувало довкола в екстатичному пароксизмі, а він залишався сам у собі, сам по собі, сам не свій, сам нічий, жертва власного гомеостазу, кулька непридатної забавки. Тепер він перебував у місцях, про які нізащо не скажеш «тут», чи навіть «десь», а хіба лиш «ніде» та «ніколи». Ці місця, позбавлені місця, позбавлені вивільнення місць [99], а, крім того, позбавлені елементарного смаку (так, ніби зараз йшлося про смак), були тепер його довічною оселею. Але чомусь саме цей смак, чи то пак несмак його найбільше й дратував. Напевно, крім усього, в душі він був естет.

Сеанс дев'ятий

Втішившись таким чином, означивши власний естетизм як праведність і достойність, я цілком вичерпав свої інтелектуальні ресурси. Не було більше чим себе зайняти.

А дорозі все не видно було ні кінця, ні краю. Вона пролягала тепер паралельно річці, та про те, щоб спуститись урвищем і перейти на другий берег, не могло бути й мови.

Пиздуватий час таки давав про себе знати, бо сонце якось нагло пірнуло додолу, показавшися під пеленою імли. На заході зачервонілося. Тепер принаймні було зрозуміло, в якому напрямі я просуваюся. Ладен вже був зупинитися, — гули ноги, — але де тут можна спинитися. Сісти просто серед битого шляху. До речі, ким він битий? За цілий день один автобус і дистрофічний велосипедист — це називається битий? А сульфазину вам би кубиків зо п'ять у задницю. А жменю транквілізаторів тричі на день! А груповуху терапійну! А ламанутих торчків в шеренгу по чотири! А зграю алконавтів на здичавілих білих кобилах! Отоді б знали, що таке битий. За одного битого двох небитих дають, як твердить мудрість нашого нещасно-вінценосного арійського народу. Це я, виходить, битий, а велосипед з автобусом — ні? Що ж — кожному своє. Катюзі, як то кажуть, по заслузі. A bon chat bon rat. Від кожного за здібностями — кожному по потребі. Suum cuique! (Це останнє гаркнув у моїй свідомості якийсь цыцеронистий гомик). От далася мені та клята латина! Причепилася, немов скарлатина. Ніби я знаю ще щось, окрім кількох «крилатих» виразів. Та навіть ними в цій ситуації можна було б скористатися раціональніше. Сам час був запитати себе: «Quo vadis? Куди валиш, козел?» Але ніхто не наказав мені: «Siste, viator! Сісти, авіаторе! Стояти! Поедешь домой! Факс — не документ! Faux pas!»