Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби - Іздрик Юрій Романович (читать бесплатно полные книги txt) 📗

Не певен був, чи перлюстрація ще не втратила актуальності — забава нібито скінчилася. Терапія трахнута, йома-йо. Краще б уже й справді електрошок. Шкода, що нині він суттєво стратив на популярності. Фармацевтична мода ще примхливіша за інші. МТ^v-шні гіти, пророки ART-бізнесу та гуру PRET-A-PORTER чи HAUTE COUTURE — ті хоч залишають по собі нетривкі сліди, часами проникаючи в цитати, секвенси, рімейки, ремікси, ремарки; а хто сьогодні пам'ятає, скажімо, нюхання ефіру від нежитю, морфій як снодійне чи кокаїн від коклюшу й нудьги? Хто рекомендує кровопускання як засіб проти гіпертонії? Хто п'є барбітурати від простати? Хто наважиться сьогодні призначити тетрациклін від геморою чи кодеїн від гикавки? Та навіть аспірин вже радять заміняти пивом. Сила-силенна патентовано-панацейних ліків згодом потрапляє під жорстоке вето, кримінальні обмеження і всенародну обструкцію, а більшість просто стирається з меморіальних матриць — не віднайти їх ні в енциклопедіях, ні в спецдовідниках, ні в посмертних спогадах самогубців.

Однак я знову захопився. До діла! Треба ж довести до кінця цю ідіотську (в буквальному сенсі) гру. Отож я не без трепету роздер конверт (той самий, ясна річ, якому вчора не знайшлося пари).

Мушу визнати, що трепет мій виявився небезпідставним і сміховиним водночас. Мій жереб розчарував як своєю лаконічністю й фальшивою багатозначністю, так і певною тавтологічністю. Майже те саме я нещодавно чув від Марка. На звороті рекламної поштівки (яка зображала фасад нашого санаторію саме так, як він і виглядав зараз — освітлений привітним сонцем, з контрастними тінями й запущеним смарагдовим плющем на стінах) було написано недбалим лікарським почерком: «Устань і йди». Це означало, враг мене бери, не що інше, як встати і піти! Піднятися з лавки і пердолити звідси к бісовій матері. Мало не біблійне одкровення, блядь! Мало не знак небесний! Доведеться підкоритися. Чим я кращий за інших, га? Ото ж бо й воно, хлопче, то ж бо й воно. Устань і йди.

Сеанс шостий

Однак просто так собі піти я не міг. Якась у цьому всьому відчувалась якась западляна. Підставка. Высадка на измену. Лажа якась. Одним словом — сиф. Я встав, пороззирався довкола, та не знайшовши нічого підходящого, підняв лавку, переніс її до будинку і, перевернувши вертикально, припер до стіни. Хапаючись за пагони плюща, видерся нагору, і, стоячи на такій більш як непевній підпорі, почав відчиняти доступні віконниці. Не відразу зорієнтувавшись, де знаходяться вікна зали, котру я щойно покинув, відчиняв щільні дерев'яні решітки одну за одною, заразом розчахуючи навстіж вікна. Доводилося щодві хвилини злазити, перетягувати лавку далі й знову дряпатися догори. Спочатку я натрапляв на якісь чужі палати, операційну, ординаторську, сестринський пост, маніпуляційну, масажний кабінет і навіть на жіночу перевдягайку, щоправда без відвідувачок, але з порозкиданою по підлозі еротичною білизною. Були тут пояси, панчохи, шовкові підв'язки, бюстгальтери, що мали б не так підтримувати груди, як оголювати їх, були вигадливі мережані трусики, справжню функцію котрих не зрозумів би навіть старий фригідний принагідно Фройд.

Нарешті вдалося дістатися до вікна терапевтичної зали. Поморочившись трохи із засувами, залитими скам'янілою фарбою, я просунув голову в прочинене вікно й побачив зовсім не те, на що ми всі тут, бляха-муха, сподівалися.

Марк сидів, прив'язаний до крісла, що стояло на столі, тією самою линвою, про яку так мріє кожен порядний суїцидник. Нікого більше в залі не було. (Якщо не зважати на черепаху Замза [95], — загального улюбленця нашого відділення, — якого ще називали «Панцерник Zeke» і який кілька днів тому несподівано зник. Пошуки нічого не дали, аж ось, потривожений Марковими пошуками, старий броньований Замза виповз із сховку, — мабуть, дрімав за скринею, — і тепер меланхолійно дожовував зів'ялий побурілий листок салату, що звисав у нього з дзьоба). Марк підняв на мене знесилений погляд. Мотузка не давала йому поворушитися. Деякий час ми мовчали, дивлячись один на одного. Мені хотілося сказати йому щось приємне. Подякувати за сеанс абощо. Але ноги мої затерпли, і тому я лише вигукнув, зіскакуючи долі:

— See you later, alligator! — маючи на увазі чи то Марка, чи то Замзу.

— After while, crokodile! [96]— почулося у відповідь невиразне плямкання.

Кажу ж вам — щастить мені на дотепників.

Сеанс сьомий

Тепер вже точно не залишалося нічого іншого, як тільки йти. Йти безупинно дорогою, що вела в долину. Йти якомога швидше. І якомога далі. Йти без мети, — мета, властиво, йти. Я рушив, не обертаючись, все ще засліплений яскравим світлом (порушена надміром ліків акомодація), зіщулений від холоду. Сонце прогріє повітря тільки під обід. Після задухи приміщення раптово сп'янів від випитого раніше, від кисню, від простору. Відчував за плечима будинок, як живу істоту. Ніби той дивився мені услід. Аж надто пильно. Агресивно аж.

(Будинок цей, триповерхову кам'яницю [97], збудували два брати-близнюки ще в минулому столітті. Нащадки барона Фордемберґе-Ґільдеварта, вони отримали в спадок не лише добрячий капітал, але й сухоти. Рів'єра, Альпи, Капрі — нічого не допомагало, і фамільний лікар, рожевощокий веселун Хорст Мюнх, любитель преферансу, свинячих кнедликів з капустою, рейнвейну та покоївок, порадив Карпати. Порадив більше з якоїсь відчайдушної нехіті до справи зцілення, аніж з упевненості, але — спрацювало. В новому маєтку брати дожили до похилих літ, заповівши по смерті на його місці заснувати санаторій. Не забули вони й про Хорста, та він не встиг скористатися відведеним йому в заповіті капіталом, оскільки випередив невиліковно хворих близнюків на вісім років, сконавши від апоплексичного удару в одному з борделів Ліворно під час орального свавілля неперевершеної креолки Кікі. Суд визнав наступним законним спадкоємцем його сина, але століттю йшов уже чотирнадцятий рік, а сину — двадцять сьомий, він виявився військовим льотчиком, і його чотирикрилий одномоторний RWD-6 увійшов у безповоротне піке над гірською ущелиною в околицях Ґорліци. Подальші сліди спадку губляться в нетрях військової бюрократичної машини, та, якби це були не абстрактні гроші, а якісь конкретні мічені банкноти, то час від часу можна було би спостерегти, як вони виринають з темних глибин фінансової безодні. Добротні сейфи НСДРП, мила кокаїнова артілька в серці Колумбії, передвиборча кампанія в Арізоні…. Вудсток, фонд чергових свідків чергового єгови тощо. А відправною цих кіл на поверхні історії була триповерхова кам'яниця в осередді Карпат, звідки я простував у невідомість).

Не знаю, скільки я йшов. Рухався, немов автомат. Лише коли мене обігнав сільський автобус, я усвідомив, що цей день усе ще продовжується. Довкола простягалася рівнина. Гори вкривали виднокіл, як наквецяні дальтоніком декорації. На їхніх вершинах білів сніг (напевно зроблений із неодноразово використаної вати). Обабіч дороги лежало поле. Нескошене жито вже чорніло і вилягало цілими ділянками. Хіба тепер сезон на жито? Яке може зараз бути жито, насеру матері?

Хміль майже вивітрився. Сонце сховалося в ілюзорній імлі, і важко було визначити час. Сюрреалісти срані. Мегафористи, бляха, сповідальники. Дешеві вибрики прибацаних абсурдистів. Та на хріна мені здався ваш час? Незаведені годинники, будильники з маятниками без стрілок — це ж треба настільки ошизіти, аби зовсім втратити почуття міри й стилю!