Покров - Дашвар Люко (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗

Головою всю дорогу хитав та молитви шепотів, а вже

перед хатою Сологубів признався:

— Шукали тут тебе душогуби, слуги антихристові…

Налетіли, як з пекла. Домну побили насмерть. Та всім на

Чорнобаївському куті наказали: хто до неї в хату зайде,

сам під батіг піде. А хто вони такі? Чи то анархісти, чи

то більшовики, чи то есери — один чорт знає!

Насмерть?! Саша — до хати. Домна лежала на долів-

ці під піччю, стогнала тихо.

— Мамо… Матусю… — і сама біля матері мішком по-

рожнім.

— Як же вони тебе знайшли, доню? — прошепотіла

Домна. — Ти ж казала — до маєтку, а я іродам клялася,

що ти в Олександрівку…

— Нікуди вже не треба, — відказала доня гірко. —

До тебе приліплюся, мамо, щоби… як убиватимуть, то

й мене…

Тільки рік один не вбивали у Цвітній. Наче забули всі

про село. У далекому Києві оголосили Центральну Раду,

УНР, з війни мужики цвітнянські почали повертатися,

а Домна так і не встала. У перший день року 1918-го

сконала тихо, а наступного дня у Цвітну увійшов біль-

шовицький загін. Зігнали людей на площу перед крам-

ницею Сіденків, комісар на кобилу вскочив, оголосив:

«Радій, народе цвітнянський! Нема у вас тепер УНР, вся

влада в робітників і селян. Так у Харкові з’їзд більшови-

ків постановив. І представника свого до вас направив!

З мандатом! Будуватимете під його керівництвом но-

ве життя! Без буржуїв, попів і рабів!» І кличе того

представника. Саша дивиться — а то ж Толя! Палама-

рів син! Чуб вихором, вуса шпагатом, на фуражці зірка

червона. Комісар йому:

186

— З чого праве діло починати треба? Кажи, товари-

шу Анатолій!

— Ворогів — під корінь!

— Оце по-нашому, по-більшовицьки! До стінки їх по-

ставимо сьогодні ж!

Люди погубилися — бігти давай, комісар револьвера

з кобури дістав, у повітря стрільнув: куди від нового

життя?! Ану назад, суки! Та куди там! До наступного

ранку по перелісках мужиків вишукували, аби мобілізу-

вати на боротьбу з буржуями, та більшість до Чорного

лісу чкурнула, а там уже будь-який мандат недійсний.

Комісар не здався. Коли сонце впало, знайшов таки воро-

га — паламаря. Поставив старого на коліна, кулю в ло-

ба пустив і пішов врешті спати в паламарів дім із чис-

тою більшовицькою совістю.

Толя з мандатом про те дізнався лише під ранок, ко-

ли з Чорного лісу повернувся. Побачив, як Саша під ха-

тою паламареве худе тіло обмиває, почорнів. Слова не

мовив. Допоміг обгорнути тіло простирадлом, на горб

звалив, потяг за село. Під осикою і поховали паламаря

потайки. Саша хотіла хреста з гілок зробити, а Толя

не дав.

— Не можна без хреста! — мовила Саша гірко.

— Можна, Саню. Бога нема, — відповів Толя.

— А ти ж… в семінарію був подався.

— Прозрів… — зітхнув гірко. — Як товариші дізна-

ються, що я батька поховав, — розстріляють.

— Не дізнаються…

Глянув на Сашу із вдячністю.

— Сань… Виходь за мене, як вижити хочеш, — мо-

вив. — Бо от тільки ті й лишаться, що з мандатом.

Ти мені завжди інтересна була. Чи дарма я тобі буряки

з батьківської комори тягав?..

— І як ми з тобою житимемо, Толю?

187

— Нове життя будуватимемо вдень і вночі. Бо подох-

немо! То як? Вінчатися зараз не можна. Випишу собі

довідку, у комісара печатку шльопнемо — і все. Сім’я.

— Добре… — сказала Саша і заплакала.

Більшовицький загін забрався з Цвітної за три дні —

поніс в інші села благу звістку. Залишив представником

нової влади вже жонатого Толю з мандатом як партій-

ного, свідомого і письменного, три десятки озброєних

червоноармійців і завдання: провести остаточну рекві-

зицію коштів у цвітнянських буржуїв; виловити з Чор-

ного лісу втікачів і мобілізувати їх до Червоної армії.

Толя ще тільки складав списки заможних цвітнянських

господарів, коли брати Сіденки, які таке багатство ма-

ли, що за царя навіть за власний кошт залізничну гілку

до Цвітної протягти хотіли, зібрали свою раду, пом’я-

нули паламаря і вирішили, що у Цвітній більше ніхто не

поляже. Що тут своя армія буде, і як хто ще полізе до

Цвітної, то тут і залишиться навіки. Зібрали молодих

завзятих, пішли до Пилипа Хмари, що він з війни унтером

і повним Георгіївським кавалером повернувся.

— Просимо тебе, Пилипе, стати отаманом хоробрим

воякам, — до нього.

— У Чорному лісі згуртуємося, — відповів Хмара. —

Туди ніхто не сунеться! А як сунеться, то й дізнається,

що то є Республіка Чорного лісу!

Страх і ненависть поселилися у Цвітній, добрі сусіди

ворогами стали: вдень Толя з червоноармійцями чоловіків

у Червону армію жене, вночі з Чорного лісу Хмара вихо-

дить, і вже не тридцять червоноармійців у Толі — лиш

двадцятеро. І рекрути до Олександрівки не доїхали…

Виснажився паламарів син, змарнів — пізно ввечері по-

вертався до молодої дружини. Їв не їв, гранчак горілки

в горлянку — бумц на лаву. Тільки й того, що стог-

нав-кидався уві сні, наче женуть його, як того зайця.

188

«Знову не торкнеться», — хрестилася Саша. Хай би вік

не торкався. Вистачило кількох разів, щоби згидувати

нелюбом, та взнаки не давала, терпіла: чоловіків мандат

приносив хліб… Хтозна, чи вижила би без того? Зла зима

1918-го валила людей без куль і пострілів. Влада більшо-

виків спустошувала льохи, а як хто опирався, тоді вже —

куля. Усе частіше до Цвітної прибивало голодних знесиле-

них людей — шкрябали у двері: подайте… Було би…

Того лютневого вечора Олександра не чекала на чоло-

віка: Чорний ліс не давав Тольці спокою. Викликав з Олек-

сандрівки підмогу, подався Хмару шукати. Уже й ніч упа-

ла, а їй усе не спалося. Аж шкряб у двері. Рогача ухопила, до дверей.

— Там хто є?!

— Алекс… Це я… Курт…

Ледь не зомліла. Мати Божа! Двері відчинила, і серце

впало: на порозі тремтів схудлий, знесилений, голодний

Курт в обтріпаній благенькій одежинці. До хати завела,

всадовила.

— Зараз, зараз… — руки трясуться, серце виска-

кує з грудей. До казана — ще є трохи каші пшонної,

хлібця, солі…

— Їжте, прошу… Нічого не кажіть. Їжте… А я води

зігрію, миску принесу. Помиєтеся…

— Це небезпечно, Алекс… Я не можу ризикувати ва-

шим життя заради того, щоби помитися…

Саша задихнулася — горе горою, а їй однаково. Несила

вже терпіти те горе.

— Ви в моєму домі, Курте. Не вередуйте і слухайтеся

хазяйки. Зараз вечеря у нас пізня така. Тож їжте, прошу.

Курт усміхнувся сумно. Уклонився своїй Алекс: підко-