Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
Я почувався так, наче в мене крила виросли, аж якось у пориві дурнуватої довіри вирішив зустріти її біля школи. Бачив, як вона вийшла звідтіля з гуртом подруг, і чимдуж побіг до неї з відкритими обіймами. Угледівши мене, вона відсахнулася, а потім позадкувала і трималася відчужено, а потім пішла, не озираючись. Засоромившись і геть розгубившись, я подався в Монклер. Увечері вона зателефонувала.
— Привіт, Маркусе…
— А ми знайомі? — роздратовано запитав я.
— Маркі, не гнівайся…
— У тебе, либонь, є пояснення, чому ти так повелася.
— Маркусе, ти ж менший від мене на два роки…
— Та що?
— Ну, це трохи незручно.
— Та й що тут незручного?
— Ти мені дуже подобаєшся, але ти на два роки менший від мене, ось що!
— Це проблема?
— Ох, яка ти ще дитина, сердешний мій Маркусе, який ти наївний, аж іще привабливіший від цього. Мені трохи соромно.
— То не треба нікому казати.
— Усі й так про це дізнаються.
— Не дізнаються, якщо ти нікому не скажеш.
— Ох, облиш, дитинко Маркусе! Як хочеш мене бачити, то ніхто не повинен про це знати.
Я погодився. Ми й далі зустрічалися в кав’ярні. Часом вона приїздила до Монклера, де ніхто її не знав, тож вона нічим не ризикувала. Нехай Господь благословить той Монклер, містечко, де ніхто не знає одне одного.
Пристрасть до Александри незабаром драматично відбилася на моїх шкільних оцінках. У класі перед очима в мене стояв тільки її образ, тож я нічого вже не чув. Він танцював у мене в голові, танцював у зошитах, танцював перед дошкою, танцював із учителькою, яка викладала природничі науки, і казав: «Маркусе… Маркусе…» — і тоді я схоплювався з місця і танцював разом із ним.
— Маркусе! — кричала вчителька з природничих наук. — Ти здурів? Ану сідай на місце, бо пришпилю тебе до нього!
Урешті класний керівник не на жарт стривожився, що я так відстаю, й викликав до школи батьків. Я перший рік навчався в ліцеї, й матінка запідозрила, що в мене серйозна розумова відсталість, тому весь час плакала, поки точилася та розмова, аж утішилася думкою, що Ейнштейн теж був не перший із математики, — зрештою, так роблять усі матері, які дізнаються, що їхні дітлахи мають проблеми в школі. Що ж, так воно чи ні, а для мене все це виллялося в заборону покидати дім і на додачу в перспективу робити уроки з репетитором. Я відмовлявся, благав, качався по землі, обіцяв, що в мене будуть гарні оцінки, та ніщо не допомогло: щодня після уроків до мене мав приходити репетитор, щоб допомагати в навчанні.
Тоді я вирішив, що буду з тим репетитором нахабний, неуважний, насуплений, дурнуватий і весь час псуватиму повітря.
Геть уже поринувши у відчай, розповів про ту халепу Александрі й пояснив, що нам тепер набагато рідше доведеться бачитися. Того ж таки вечора вона зателефонувала моїй матінці. Сказала, ніби з нею зв’язалася викладачка математики і попросила підтягнути мене з домашніми завданнями. Мама сказала, що вже напитала когось, та коли Александра сповістила їй, буцім ті уроки оплачує монклерський ліцей, матінка зраділа і дозволила їй навчати мене. Що ж, Александра могла й не таке диво утнути.
Ніколи не забуду того дня, коли вона подзвонила в двері нашого дому. Богиня Ватаги Ґольдманів Александра спустилася в Монклер.
Ось що передовсім сповістила їй моя кохана матінка:
— Там побачите, я трохи прибрала в його кімнаті. Такий рейвах у ній був, хіба ж у такому безладі можна зосередитися. І його старі іграшки я поховала до шафи.
Александра зареготала, а я аж спаленів од сорому.
— Мамо! — вигукнув я.
— Ох, Маркі, ні для кого ж не секрет, що твої брудні труси валяються по всенькій кімнаті, — сказала матінка.
— Дякую, пані Ґольдман, ви дуже люб’язні, — сказала Александра. — А тепер ми пройдемо до Маркусової кімнати. В нас чималенько завдань, які треба виконати. У мене він ще й як попрацює.
І я попровадив її до кімнати.
— Так зворушливо, що твоя мама називає тебе Маркі, — сказала вона.
— Не смій так мене називати.
— І я була б рада, якби ти показав мені свої іграшки.
Моє навчання з Александрою полягало в тому, що я цілував її з язиком і гладив її перса. Я був страшенно збуджений і заразом боявся, що зараз до кімнати ввійде матінка, щоб почастувати нас бісквітами. Та вона жодного разу не зайшла. Тоді я гадав, що це випадковість і мені пощастило, та тепер я розумію, що, либонь, недооцінював матінку, адже вона була недурна і не хотіла заважати синові тішитися його першим юнацьким коханням.
Матінка була в захваті від Александри. Мої оцінки підскочили вгору, і я знову здобув свободу.
Незабаром я вже збував усі вихідні в Нью-Йорку. Коли її матері не було вдома, Александра запрошувала мене до себе. Відчуваючи, як калатає моє серце, приходив до її дому. Вона відчиняла двері, брала мене за руку і провадила до своєї кімнати.
У моїй уяві Александра довгенько асоціювалася з репером Тупаком. Вона повісила його величезний постер над своїм ліжком. Ми падали на матрац, роздягалися, і я бачив Тупака, що дивився на нас згори і показував великого пальця, благословляючи мене. Досить сьогодні почути по радіо одну з його пісень, аж у мені, як ото в собаки Павлова, прокидається рефлекс і я знову почуваюся з нею вдвох, голий у ліжку. Адже це Александра навчила мене кохатися, і, мушу сказати, в цьому ділі я виявився вдатним хлопчиною. Почувався я чимраз упевненіше. Приходив до їх кімнати, вітався з Тупаком, ми звільнялися від одягу і розпочинали наші пестощі. Після сексу ми довго розмовляли. Вона вбирала простору футболку, скручувала товстеньку самокрутку з конопляним зіллям і випускала дим у вікно. Авжеж, вона навчила мене і марихуану курити. Коли я зморений і насилу тримаючись на ногах повертався до Монклера і сідав удома до вечері, матінка ледве помітно всміхалася й питала: «То як почувається крихітка Александра?»
Я так ніколи й не дізнався, хто з Ватаги Ґольдманів перший пізнав радощі кохання. З Александрою я просто-таки не міг говорити про Вуді й Гіллеля. Мені здавалося, ніби я їх зрадив. Та й треба було зважати на її бажання не казати нікому про наші стосунки.
Часом я бачив, як вона після уроків гуляла зі старшими хлопцями. Я не зважувався підійти. Мене охоплювали страшенні ревнощі. У кав'ярні я казав їй:
— Що то за бовдури, з якими ти ото водилася?
Вона сміялася.
— Пусте. Просто друзі. Нічого особливого. Не так серйозно, як з тобою.
— А можна якось і мені погуляти разом із твоїми друзями? — питав я.
— Ні. Ти не повинен казати про нас.
— А чому? Адже ми вже чотири місяці разом. Соромишся мене чи що?
— Годі вже казитися, Маркусику. Ліпше буде, як ніхто про нас не знатиме.
— А звідки ти знаєш, що я нікому не казав?
— Та знаю вже. Бо ти інший. Ти хороший хлопчина, Маркусику. Ти не такий, як усі, й у цьому твоя приваба.
— Перестань називати мене Маркусиком!
Вона всміхалася.
— Добре, Маркусику.
*
Наприкінці весни 1996 року Патрик Невіль, що вже давненько хотів перебратися до Нью-Йорка, щоб бути ближче до своєї доньки і порятувати свій шлюб, здобув поважну посаду в інвестиційному фонді на Мангеттені й теж покинув Оук-Парк. Поселився він у пречудовому помешканні на Шістнадцятій авеню неподалік від квартири, де мешкала його дружина. Отак в Александри з’явилися дві домівки і дві спальні, тож я удвічі частіше став приїздити до Нью-Йорка. І коли Патрик із Джилліаною йшли кудись повечеряти вдвох, ми вже не знали, куди податися і в якому помешканні зустрітися.
Весь час бував я в неї, та мені кортіло, щоб вона бодай раз переночувала у мене в Монклері. Коли мій день народження випав на вихідні, я примудрився учинити нечуване — спровадив із дому батьків. І вирішив запросити Александру на ніч до Монклера. З романтичних міркувань, я прокрався до її ліцею, визначив, як мені тоді здавалося, де стоїть її шафка, й поклав туди листівку із запрошенням приїхати до мене наступного дня. Увечері того дня я приготував романтичну вечерю зі свічками, квітами і затіненими лампами. Запросив її на дев’ятнадцяту годину. О двадцятій зателефонував її матері, яка сказала що Александри немає вдома. Те саме сказав і батько. О двадцять другій я погасив свічки на торті. За півгодини до півночі відкоркував пляшку вина, яку поцупив у батька, і випив її сам. П’яний і самотній, опівночі я сам собі проспівав «Із днем народження» й погасив останні свічки. Голова в мене йшла обертом, коли я вклався спати, я ненавидів Александру. Два дні не озивався до неї. Не їздив до Нью-Йорка, не відповідав на її дзвінки. Аж вона сама приїхала до Монклера і перехопила мене після уроків.
