Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
— Пам’ятаєш, після смерті мого брата… я тобі зателефонувала. Мені потрібна була твоя присутність, і ми мовчали цілими годинами, нічого не кажучи одне одному. Просто щоб ти був поруч.
Я нічого не сказав. Ми ще трохи помовчали. Потім вона поклала слухавку.
*
Балтимор, Мериленд
Осінь 1995 року
Швидка допомога не змогла завести Скоттове серце, і смерть його констатували простісінько на моріжку футбольного поля Баккері.
Наступного дня в ліцеї скасували всі уроки, до школи прийшли психологи. Школярі приходили до ліцею, і їх скеровували до актової зали, а в коридорах із гучномовця лунав голос директора Бурдона: «У зв’язку з учорашньою трагедією уроків сьогодні не буде. Всі учні повинні йти до актової зали». Перед Скоттовою шафкою лежали квіти, свічки і м’які іграшки.
Скотта поховали на цвинтарі в передмісті Нью-Йорка, звідки походили Невілі. Там був і я з Вуді та Гіллелем разом із дядечком Солом та тітонькою Анітою.
Перед церемонією я не побачив Александри, то пішов її шукати. Знайшов її в поховальному бюро, вона була там сама. Вона плакала. Вбрана була в чорне. Навіть нігті нафарбувала чорним. Я сів коло неї. Взяв за руку. Вона була така гарна, що мене охопило еротичне бажання поцілувати її долоню. Я зробив це. А що вона не забрала руку, то я знову її поцілував. Я цілував її руку, кожен пальчик. Вона притулилася до мене і прошепотіла мені на вухо: «Не забирай своєї руки, прошу тебе, Маркі».
Похорони були тяжкі. Ніколи ще не стикався я з таким лихом. Тітонька Аніта й дядечко Сол підготували нас, та побачити це увіч — то було зовсім інше. Александру годі було втішити: я бачив, як чорна туш із її повік біжить по щоках. Я не знав, чи треба їй щось казати, чи треба втішати. Подумав було втерти їй попід очима, та не хотів бути незграбним. Тільки й того, що стиснув її долоньку дужче.
Гнітючим був не так смуток, як напруга, що відчувалася поміж Патриком і Джилліаною. Патрик виголосив про свого сина промову, яка видалася мені дуже гарною. Він назвав її «Смирення батька недужої дитини». У ній він віддав належне Вуді з Гіллелем і подякував їм за те щастя, яке вони принесли Скоттові. Ось приблизно те, що він сказав:
— Чи насправді щасливі ми, заможні мешканці Оук-Парку чи Нью-Йорка? І хто може тут сказати, що він цілком щасливий?
Мій син Скотт був щасливий. І сталося це завдяки двом хлопчакам, які вивели його в життя. Я бачив мого сина до того, як він зустрівся з Вуді й Гіллелем, і бачив після цього.
Дякую вам обом. Ви подарували йому усмішку, якої я раніше в нього не бачив. Ви дали йому силу, якої я ніколи в нього раніше не помічав. Хто з нас, навіть наприкінці довгого життя, може сказати, що подарував комусь щастя? Ви можете, Вуді й Гіллелю. Ви можете сказати це.
Патрикова промова стала причиною дуже прикрої сварки, яка сталася поміж ним і його дружиною під час поминального обіду. Ми їли тістечка у вітальні її сестри, аж почули відгомони голосів, що долинали з кухні. «Ти подякував їм?! — кричала Джилліана. — Вони вбили нашого сина, а ти кажеш їм спасибі?!»
Ту сварку нелегко було витерпіти. Я раптом згадав, як ненавидів Скотта, як ревнував до його недуги, як хотів і собі захворіти на муковісцидоз.
Мені кортіло заплакати, та я не хотів плакати перед Александрою. Я вийшов у сад. Обзивав себе покидьком. «Покидьок! Покидьок!» Потім хтось поклав мені руку на плече. Я обернувся: то був дядечко Сол. Він обняв мене, і я заплакав.
Ніколи не забуду, як він обняв мене того дня.
Спливали сумні тижні.
Гіллель із Вуді почувалися винними. А тут іще й директор Бурдон вимагав для них покари.
Він покликав до себе Гіллеля й тренера Бендгема. Їхня розмова тривала понад годину. Вуді занепокоєно ходив туди-сюди коридором. Нарешті двері відчинилися, і Гіллель зі сльозами на очах вибіг у коридор.
— Мене витурили з команди! — вигукнув він.
— Що? Як це?
Гіллель нічого не відповів і помчав коридором. Вуді побачив, як із кабінету вийшов тренер Бендгем, обличчя його було стурбоване.
— Скажіть мені, що це неправда, пане тренере! — вигукнув Вуді. — Що коїться, пане тренере?
— Сталося дещо дуже погане. Гіллель повинен покинути команду. Мені так шкода… Я нічого не можу вдіяти.
Вуді розлютився й, не постукавши, вдерся до Бурдонового кабінету.
— Пане директоре, ви не можете вигнати Гіллеля з команди!
— Може, це все-таки моє діло, Вудро? І хто дозволив тобі отак вдиратися до мого кабінету?
— Це помста, так?
— Вудро, я двічі не повторюватиму: вийди з кабінету.
— Ви не хочете пояснити, чому вигнали Гіллеля?
— Я не вигнав його. Офіційно він і не був членом команди. Жоден учень не може відповідати за інших учнів. Тренер Бендгем не повинен був пропонувати йому посаду асистента. Та й чи мушу я тобі нагадувати, що він убив учня, Вуді? Без його дурнуватих задумів Скотт Невіль був би живий!
— Він нікого не вбивав. Скотт хотів грати!
— Я не люблю такого тону, Вудро. Бач, твій друг скаржиться, що я не виконую моїх обов’язків. Що ж, я виконаю їх. Ось побачиш. А тепер іди.
— Ви не маєте права вчинити так із Гіллелем!
— Я маю право робити все. Я директор ліцею. А ви лише учні. Ти розумієш це?
— Ви поплатитеся за це!
— Ти погрожуєш мені?
— Ні, я обіцяю.
Ніхто не зміг нічого вдіяти. Для Гіллеля з футболом було покінчено.
Наступної ночі Вуді вислизнув зі своєї домівки і покотив велосипедом до Бурдонового дому. В темряві прокрався він у сад, дістав балончик із фарбою і через усенький мур написав здоровезними літерами: «БУРДОН ГІВНО». Насилу він скінчив те діло, як у спину йому вдарив потужний потік світла. Вуді обернувся, та його засліпило, і він нічого не побачив. «Що це ти тут робиш, хлопче?» — поспитався суворий чоловічий голос. І Вуді зрозумів, що перед ним стоять два поліцаї.
Уночі тітоньку Аніту і дядечка Сола розбудив телефонний дзвінок, і їх попросили приїхати в поліцію, щоб забрати Вуді.
— Бурдон гівно? — засмутилася тітонька Аніта. — Ти нічого ліпшого не міг утнути? Ох, Вуді, що тобі оце в голову стрілило — таке скоїти?
Він засоромлено похнюпився й пробурмотів:
— Я хотів помститися за те, що він учинив із Гіллелем.
— Мститися нікому не треба! — спокійно сказав йому дядечко Сол. — Світ цей ґрунтується на інших речах, і ти це розумієш.
— А що тепер зі мною буде? — запитав Вуді.
— Це залежить від директора Бурдона — подасть він скаргу чи ні.
— То мене витурять із ліцею?
— Хтозна. Ти вчинив велику дурню, Вуді, і тепер твоя доля вже не залежить від тебе.
Вуді вигнали з ліцею в Баккері.
Тренер Бендгем ходив боронити його до Бурдона, і поміж ними сталася страшенна сварка, бо директор відмовився переглядати своє рішення про вигнання Вуді зі школи.
— Стіве, чому ви такий вузьколобий? — вибухнув Бендгем.
— Тому що є правила, тренере, і їх потрібно дотримуватися. Ви бачили, що зробив із моєю хатою цей малий вилупок?
— Та це ж хлоп’ячий бешкет! Ви могли б загадати йому півроку прибирати виходки, а не чинити отаке, не повинні ви ламати життя цим двом хлопчакам!
— Буде так, Оґастесе.
— Дідько б вас ухопив, Стіве, ви керуєте школою, а не борделем! Ваше завдання — влаштовувати життя цих дітей! Улаштовувати, а не ламати!
— Авжеж, я директор ліцею. І, здається, ви не розумієте, яка лежить на мені відповідальність. Ми працюємо тут, щоб ці діти вливалися в суспільство, а не навпаки. Вони повинні навчитися загальноприйнятим правилам і знати, що як вони їх не дотримуватимуться, то поплатяться. Як хочете, то можете вважати мене жорстоким, та я знаю, що роблю це для їхнього добра, і настане така пора, коли вони мені подякують.
