Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
— Оці дітлахи, Стіве, стануть зірками НФЛ і лауреатами Нобелівської премії! Ось побачите, через десять років сюди приїдуть знімати фільм про славетних Ґольдманів.
— Про славетних Ґольдманів! Овва! Не кажіть мені, що ви вірите в цю маячню…
— І журналісти простягнуть вам мікрофон, а ви розгублено белькотітимете, наче дурник якийсь, що вони були вашими улюбленими учнями, найліпшими у всенькому ліцеї, і ви ніколи не сумнівалися в їхніх талантах!
— Годі, тренере, ви вже всі межі переступили. Достатньо вже я слухав вашої балаканини.
— Знаєте що, Стіве, це я доста наслухався вашої маячні! Ідіть ви на хрін!
— Що? Ви геть здуріли, еге? Я подам на вас доповідну, Оґастесе. Вас теж витурять відціля!
— Подавайте все, що завгодно. Я звільняюся! Не хочу брати участі у вашій гівняній системі, яка здатна тільки позбавити цих двох дітлахів їхньої мрії. Більше ви мене тут не побачите!
І він вийшов, щосили грюкнувши дверми, а потім відразу ж подав заяву про звільнення з посади в зв’язку з передчасним виходом на пенсію.
Вихідними Вуді заглянув до нього додому і побачив, що він вантажить речі у свій автокемпер.
— Не їдьте, пане тренере… ви потрібні команді.
— Команди ж немає, Вуді, — відказав Бендгем, не припиняючи роботи. — Мені давно вже треба було вийти на пенсію.
— Я прийшов, щоб попросити вибачення, пане тренере. Це моя вина.
Бендгем поставив скриньку на траву.
— Ні, Вуді, ти тут не винен. Винна вся ця гівняна система! Ці відсталі викладачі. Це я повинен просити в тебе вибачення, Вуді. Не зміг я захистити вас із Гіллелем як належить.
— То ви тікаєте?
— Ні, я виходжу на пенсію. Хочу проїхати всю Америку, влітку дістануся до Аляски.
— Ви хочете вшитися на вашому клятому домі на колесах аж на Аляску, щоб не бачити реальної дійсності, пане тренере.
— Нітрохи. Я давно хотів вирушити в цю мандрівку.
— Таж у вас усе життя попереду, щоб помандрувати туди!
— Життя не таке вже і довге, хлопчино.
— Достатньо довге, щоб ви лишилися тут ще на трохи.
Бендгем узяв його за плечі.
— Грай у футбол, Вуді. Не для мене, не для Бурдона, ні для кого — тільки задля себе.
— Наплювати мені, пане тренере! Наплювати на той гівняний футбол!
— Ні, ти не наплюєш! Футбол — це все твоє життя!
*
Подружнє життя Патрика й Джилліани не витримало випробування Скоттовою смертю.
Джилліана не простила чоловікові того, що він заохочував синове захоплення футболом. Їй треба було зібратися з думками, їй потрібен був простір. Та й не хотіла вона мешкати в їхньому домі в Оук-Парку. За місяць після похоронів Скотта вона вирішила повернутися до Нью-Йорка і винайняла помешкання на Мангеттені. Александра теж поїхала з нею. Перебралися вони туди у листопаді 1995 року.
Батьки дозволили мені побути з ними на вихідні перед їхнім від’їздом, щоб попрощатися з Александрою. То були мої найсумніші дні у Балтиморі.
— Це та дівчинка, що пише тобі? — запитала матінка, проводячи мене на вокзал у Ньюарку.
— Ага.
— Ти ще зустрінешся з нею, — сказала матінка.
— Ох, сумніваюся.
— А я певна, що зустрінешся. Не сумуй, Маркі.
Я намагався переконати себе, що матінка моя має рацію і що в нас із Александрою все по-справжньому, тож вона ще має зустрітися на моєму життєвому шляху, та поки їхав до Балтимора, серце моє стискалося. І в тітоньчиному автомобілі сидів я, понуривши голову, й навіть не махав патрулям дорогою. Вона поїхала наступного дня, в суботу, в авто своєї матері, а за ними сунула похоронна процесія з двох ваговозів, що перевозили їхнє майно. Останні кілька годин збули ми в Александриній порожній кімнаті. Там уже не лишилося жодного сліду від її перебування, крім цяток на стіні від кнопок, якими пришпилені були афішки з парсунами улюблених співаків.
— Не віриться, що я їду, — прошепотіла Александра.
— Мені теж, — сказав Гіллель здушеним голосом.
Александра розкрила обійми, і Вуді, Гіллель та я просто-таки впали в них. Шкіра її пахла тонкими парфумами, волосся — абрикосовим шампунем. Ми заплющили очі й на однісіньку мить отак і завмерли. Аж десь із долішнього поверху долинув Патриків голос.
— Александро, ти нагорі? Пора вже вирушати, перевізники чекають.
Вона пішла вниз, а ми, похнюпившись, почвалали за нею.
Перед будинком вона попросила, щоб ми сфотографувалися вчотирьох. Її батько увічнив нас разом перед тим, що було раніше їхньою домівкою. «Я надішлю вам світлини, — пообіцяла Александра. — Ми будемо листуватися».
І востаннє обняла кожного з нас по черзі.
— Бувайте, любі мої Ґольдмани. Я не забуду вас.
— Ти назавжди залишишся членом нашої ватаги, — сказав Вуді.
Я побачив, як щокою Гіллеля покотилася сльоза, і втер її великим пальцем.
Ми дивилися, як вона сідає до материного авто, постававши немов почесна варта. Потім автівка рушила з місця й помалу покотилася по алеї. Вона востаннє помахала нам рукою. Вона теж плакала.
В останньому пориві пристрасті ми посідали на велосипеди і провели авто до кінця кварталу. І побачили, як вона останньої миті дістала аркуш паперу і щось написала на ньому. Потім приклала його до заднього скла, і ми прочитали:
Я ЛЮБЛЮ ВАС, ҐОЛЬДМАНИ.
17
Я нікому не розповідав про те, що сталося в листопаді 1995 року, після того, як Александра з матір’ю перебралися до Нью-Йорка.
Після похоронів Скотта ми весь час розмовляли по телефону. Вона просила покликати мене, і я аж роздався з гордощів. Вона казала, що не може заснути, як немає когось біля неї, і ми лягали спати, а слухавки не клали на важелі, а кидали коло себе. Часом зв’язок не уривався до самісінького ранку.
Отримавши рахунок за розмови, матінка почала сваритися.
— Про що можна балакати цілісінькі години, от скажи мені?
— Про Скотта, — відказав я.
— Ох! — збентежено зітхнула вона.
Незабаром я виявив, що Скотт навіть на тому світі залишається непоганим друзякою. Згадування його імені завжди справляло чарівний ефект.
— Чому це ти отримав погану оцінку?
— Та через сердегу Скотта.
— Чому це ти прогуляв уроки?
— Та через сердегу Скотта.
— Може, підемо до піцерії увечері?
— Ох, тільки не сьогодні.
— Ну будь ласка, на згадку про сердегу Скотта.
Той сердега Скотт був чарівним словом, що дозволяло мені скільки завгодно їздити до Нью-Йорка. Бо те, що було спершу любовними балачками по телефону, після їхнього переїзду переросло в справжнісінькі стосунки. Від Монклера до Мангеттена їхати було з півгодини, і я бачився з нею по кілька разів на тиждень, у кав’ярні коло її школи. Серце моє калатало, коли я сідав на поїзд: вона буде тільки моя! Спершу наші розмови скидалися на нескінченні телефонні балачки, але тепер ми сиділи одне напроти одного і я дивився в її очі. І врешті сталося так, що, взявши одного разу її за руку, я вчинив те, про що давно мріяв: поцілував, і вона відповіла на мій цілунок. Цілувалися ми так довго, що нам аж дух забило, отак розпочався той рік, коли Ватага Ґольдманів уже вабила мене не так, як раніше, бо єдиною моєю пристрастю стала Александра. Кілька разів на тиждень приїздив я до Нью-Йорка. Щоб зустрітися з нею в кав’ярні. І що за радість то була, що за втіха бачити її, чути, торкатися, розмовляти з нею і цілувати її! Ми гуляли вулицями, цілувалися в скверах. Коли я бачив, як вона іде до мене, серце починало шалено гамселити у грудях. Я почувався живим, як ніколи живим. Я не зважувався зізнатися собі в цьому, та то було почуття, яке набагато перевершувало те, що я почував до Балтиморів.
Александра казала, що я допомагав їй здолати сум. Що вона зовсім інакше почувалася, коли я був поруч із нею. Ми намагалися якомога частіше бути разом, і наші стосунки дедалі міцнішали.
