Книга Балтиморів - Діккер Жоель (библиотека книг txt) 📗
— Ми ще не знаємо, — насилу всміхнувшись краєчком вуст, відповідав дядечко Сол.
Він не виходив зі свого літнього кабінету в альтанці. Я бачив, як від правничих паперів він переходить до фінансових планів купівлі будинку, зв’язуючись то зі своєю конторою в Балтиморі, то з банком. Минав час, і я дедалі дужче поважав його.
*
У Гемптоні ми цілісінькими днями купалися й плигали з містка у маєтку Кларків, і нам було добре. Ватага Ґольдманів знову зібралася докупи, й на душі нам полегшало. Ми допомагали Джейн Кларк, до якої почували неабияку приязнь: ходили до крамниць або вивозили Кларка під парасолю, що стояла на терасі.
Щоранку Вуді бігав. Я майже завжди долучався до нього. Мені подобалося бути з ним удвох, розмовляти під час тих пробіжок.
Я бачив, що йому було нелегко витерпіти розлуку з Гіллелем. Відтепер він став єдиним сином у Балтиморів. Вставав щоранку сам, сідав сам на автобус, та й снідав сам. Часом йому було так сумно, що він заходив до Гіллелевої кімнати, лягав на його ліжко і підкидав волейбольний м'яч. Дядечко Сол навчив його водити авто. Він швидко отримав водійські права. Тепер по вівторках він їв піцу тільки з тітонькою Анітою. Вони замовляли її й сідали одне коло одного перед телевізором на дивані.
Щоб іще дужче спонукати його до футболу, дядечко Сол придбав абонемент на матчі «Вашингтон Редскінз». Вони ходили туди втрьох, усі в картузиках із кольорами улюбленої команди. Тітонька Аніта сідала посередині, й вони їли попкорн і хот-доги. Та попри всі зусилля дядечка з тітонькою Вуді знову став дикуватий, здається, він намагався менше часу перебувати в них у домі. Після уроків він тренувався з футбольною командою на стадіоні, щоб бути в хорошій формі, коли наступної осені розпочнеться футбольний сезон. Тітонька Аніта часто приходила туди. Вона трохи непокоїлася за нього. Бувало вона сідала на лаві коло стадіону і підбадьорювала Вуді. Коли тренування добігало кінця, вона чекала його біля роздягальні. І врешті він виходив звідтіля, посвіжівши після душу, кремезний, неперевершений.
— Сол замовив столик у «Стейк Гаузі», як ти любиш. Підеш із нами? — питала вона, обіймаючи його.
— Ні, дякую. Це добре, звісно, але ми вирішили повечеряти всією командою.
— Гаразд, побався, але будь обережний, як їхатимеш додому. Ключі маєш?
— Авжеж, дякую.
— А гроші?
Він усміхнувся.
— Авжеж, дуже вдячний вам.
Він дивився їй услід, поки вона йшла до авто. З роздягальні один за одним виходили члени команди. Хтось приязно ляснув його по спині.
— Знаєш, — сказав він, — твоя мама така красуня!
— Заткни пельку, Денні, бо заробиш!
— Та я пожартував, чого ти… Ідеш із нами вечеряти?
— Ні, в мене ще є справи. Завтра збираємось, як завжди?
— Авжеж, приходь.
Він самотою йшов зі стадіону і прямував до паркувального майданчика. Дивився, чи поїхала тітонька Аніта, сідав в авто, яке дав йому дядечко Сол, і рушав з місця.
До Блуберрі-Гілл їхати було сорок п’ять хвилин. Він вмикав радіо і музику на всеньку гучність, аж у вухах закладало. Як завжди, з автостради він звертав трохи раніше і зупинявся перед фастфудом із торгівлею навинос. Замовляв просто з-за керма: два чізбургери, смажену картоплю, кружальця цибулі, дві коли, два пиріжки з ваніллю. Взявши все, він знову виїжджав на автостраду і прямував до школи Блуберрі.
Щоб його не помітили, перш ніж заїде на порожній паркувальний майданчик біля школи, він гасив фари. Ставав якнайдалі від першої будівлі. Як завжди, там уже чекав на нього Гіллель. Він підбігав до авто і, відчинивши дверцята, сідав на передньому сидінні.
— Нарешті ти, — казав він, умощуючись зручніше. — Вже здавалося, ніби ти ніколи не приїдеш.
— Ох, таж тренування подовжили.
— Ти у формі?
— А певно!
Гіллель засміявся.
— Ти просто диво, Вуді. Ось побачиш, ти потрапиш урешті до НФЛ.
Він застромив руку в паперову торбину, яку дав йому Вуді, й дістав звідти чізбургер. Потім зазирнув досередини і всміхнувся.
— Навіть смаженої картопельки взяв? Ото молодець! І що б я оце робив без тебе…
Вони заходилися їсти.
Попоївши, не змовляючись, та як водилося завжди, вийшли з автомобіля і посідали на капоті. Вуді добув із кишені пачку цигарок, дістав одну і простягнув пачку Гіллелеві, щоб той теж узяв звідти цигарку. Дві червоні цятки від жаруків цигарок виказували в темряві їхню присутність.
— Не можу повірити, що ви ходите на матчі «Редскінзів». А тато ніколи не хотів купувати абонементи на «Буллетсів»!
— Може, тому що тоді я був іще малий. Тепер ти можеш знову попросити його про це.
— Та ні, зараз уже все одно.
— Поглянь, ось я привіз тобі картузик з емблемою нашої команди. Чого цибулі не їси?
— Та вже наївся.
— Ох, не супся так, Гілле. Це просто кілька тупих матчів. Як приїдеш наступного разу, то підемо всі разом на футбол.
— Та байдуже мені, кажу ж.
Цигарки догоріли, пора було прощатися. Гіллель мав повертатися до своєї кімнати, як і виходив: через вікно в кухні, а потім скрадаючись коридорами. На прощання вони обнялися.
— Бережи себе, старий.
— Ти теж. Мені бракує тебе. Без тебе й життя нема.
— Знаю. Мені теж. Треба пережити цю недобру пору, а потім знову будемо разом. Ніщо не розлучить нас, Вуді, ніщо.
— Ти завжди будеш моїм братом, Гілле.
— Ти теж. Обережніше в дорозі.
Гіллель зник у темряві, і Вуді поїхав. Прямуючи до Балтимора, в хибкому світлі фар, що металося дорожнім полотном, він помітив, що м’язи його ще дуже виросли. Вони аж випиналися під рукавами його светра. Він тренувався, мов несамовитий. До всього іншого він був байдужий: не цікавило його ні навчання, ні дівчата, ні друзі. Всю свою енергію і свій час присвячував він футболу. За годину до тренувань приходив на футбольне поле і вправлявся в ударах ногою та в довгих подачах. Бігав двічі на день, п’ять днів на тиждень. Сім миль уранці й чотири увечері. Часом бігав навіть уночі, коли тітонька Аніта й дядечко Гіллель уже спали.
Аж наприкінці нашого перебування в Гемптоні, майже після місяця роздумів, дядечко Сол і тітонька Аніта вирішили відмовитися купувати «Земний рай». Що й казати, дім такого класу, з приватним пляжем, та ще й з огляду на зростання цін на нерухомість у тому краю, хоч і міг вважатися «оборудкою століття», все ж таки коштував кілька мільйонів доларів.
Уперше побачив я, що дядечко Сол не може переступити якусь межу. Попри свою фінансову свободу, він не міг зібрати шість мільйонів доларів, щоб придбати той дім. Навіть продавши літню віллу, мусив би взяти ще один чималенький кредит, а тимчасом іще не розрахувався за купівлю Буенавісти. Додавалися сюди ще й видатки на утримання «Земного раю», що набагато перевищували те, що прогнозувалося. Це було б нерозумно, тому він вирішив відмовитися від цього задуму.
Знав я про це так добре, бо почув якось його розмову з тітонькою Анітою після приїзду агента, який продавав той дім; коли розмова добігла кінця, тітонька Аніта обняла його і сказала: «Ти чоловік мудрий і обачний, за це я тебе і люблю. Добре нам буде й у цьому домі. Тим паче, що ми щасливі. Нічого нам більше не треба».
Коли ми покидали Гемптон, «Земний рай» іще не знайшов нового власника. Ми й не підозрювали, яка несподіванка чекає нас наступного літа.
*
Упродовж поточного року я насилу зумів упоратися з тим, що Александра порвала зі мною. Не міг я змиритися з думкою, що я для неї ніхто і що рік, який ми були разом, означає для неї менше, ніж для мене. Кілька місяців їздив я до Нью-Йорка і вештався тими місцями, де нам було так добре удвох. Біля ліцею бував, біля кав’ярні, куди ми ото вчащали, коло бару, де вона грала на гітарі й співала. Ні власник музичної крамниці, ні господар бару більше не бачили її.
