Фортеця для серця - Печорна Олена (читаем книги онлайн без регистрации txt) 📗

От і нині корови зрання поважно виходять із дворищ, припадають до трави вздовж вулиці й пахнуть хлівом, снами й молоком, що його тільки-но віддали. Поруч іде господар або господиня, занурені в думки про плани на оцей довжелезний день, за який треба встигнути зробити стільки справ, що жодному можновладцеві й не снилося. А справи ті роблять руки.

— Сусідко, як там ваша морква?

— Та пересівала.

— То що, не зійшла?

— Оце після дощу нова вже як щіточка, а перед тим сухо було, тому й загибла.

— А в мене ні! І огірки, і бурячки. Учора стільки сапала, що сьогодні спина не розгинається. А чоловік каже, що так навіть краще.

— Чого краще?

— Бо не дістану до пики. Напилося вчора, корову не загнало. Добре, що Ласуня — розумна тварина. Не то, що він, лобуряка. Нікуди, бідолашна, не пішла. Чекала на мене аж до ночі під двором.

— То Марфа, сусідка, чого не впустила?

— А де ж вона була? Там, де і я, у грядках сиділа.

Тим часом корови збиралися докупи, як чудернацька мозаїка. Сусідська до сусідської. Одні терлися круглими боками, немов віталися після ночі, другі бігли вперед, а деяких доводилося підганяти лозиною. На вигоні череда нарешті з’єдналася в одне ціле, що мукало, жувало, дихало, крутило хвостами й підкидало сонце вище та вище.

— О, автобус зі школяриками поїхав!

— Ой, свого заледве збудила сьогодні. Ганяють допізна, а потім не добудишся. Та й учитися вже не хочуть.

— Нічо, он кінець незабаром. Дзвоник останній, а там і випускний для старшеньких. Цього року Петько, племінник мій, школу закінчує. Ото погуляємо!

— Матвіївно, то й твоя онука вже випускниця?

— Еге.

— Бачиш, ніби вчора крихіткою до нас потрапила, а вже дівка.

Зоя Матвіївна відійшла прогнати Ромашку від рівчака, як за її спиною одразу ж зашепотіли:

— Ага, а хлопця якого собі принадила! Першого в районі! Іч, художниця!

— То кого?

— Кого?

— А що, не чули хіба? Панського!

— Миколу?

— Еге ж.

— Що мамка, що дочка. Але дівчина непогана. Тільки й того, що сиротина, та ще й, теє-то, малює.

— Красиво ж… На дні села малюнки її виставляли, то я півдня простовбичила, як дурна.

— І я. Але що з того малювання?

— Та нічого. Мо’, хіба вчитися куди піде?

— Вчитися? За що?

— І нащо? Заміж он вискочить і всіх дівчат за пояс заткне. Хіба старий Панський не дозволить. Злидні в таких хоромах, що сіль в оці.

У школі між старшокласниками велися такі самі розмови. Лесі іноді здавалося, що чужі слова осідають на спині, як курява, і її потрібно негайно змити, щоб не ходити брудною по самі вуха. Але тоді митися б довелося на кожній перерві. Особливо дівчата перетирали це на зубах, наче й тем інших для розмов не було, дарма що випускний не за горами.

— Панський і Райська? Ота… художниця?

— Кажу ж, так.

— Проводжав?

— І не раз.

— Оце так пак!

— Нічого собі!

— Очманіти можна!

Леся ж мало не плакала, коли б не Віка, яка всім охочим та й тим, хто не бажав особливо, швидко язики припинала. Обрубувала різко, одним махом, тому навіть найцікавіші свашки облишили розпити й душевні розмови. Усе одно нічого не довідаєшся, а пригод на одне місце таки напитаєш собі. Чого доброго, ще Миколі поскаржиться, а він… І знову зітхання, тільки цього разу розпачливі.

— Лесю, а він тебе цілував? — Любочка обернулася на такий велетенський знак питання, що не обійдеш і не сховаєшся.

— Ні.

Тут уже підстрибнула Віка.

— Оце за два тижні жодного разу?

— Ні. — Лесині щоки та вуха палали.

— А він нормальний? Ну… з орієнтацією все гаразд?

Любочка грізно звела брови, немов при ній сказали таку нісенітницю, що аж бридко.

— Віко!

— Та мовчу, мовчу! Що я, дурна? Ясно ж і пню, що нормальний. Просто закоханий, ги-ги-ги.

А Лесі… Лесі здавалося, що вона летить кудись униз. А щоб не впасти на самісіньке дно сорому, хапалася за рятівне:

— Та ну вас! Треба про навчання думати. Професію обирати.

— Я в кулінарне піду. Батько так сказав… А мені страшно, я й так кругла, а то й у двері не влізу, там же все куштувати треба, дегустувати.

— Любочко, не хвилюйся. Те, що ти готуєш, їсти в малих дозах треба, безпечних для життя.

Дівчина супиться знову:

— Ти мені ту яєчню будеш згадувати до кінця днів?

— Та ні! Корисна ж яєчня! З кальцієм! Я тебе як майбутня медична сестра запевняю. Користь абсолютна, головне — не вдавитися.

— Віко, то ти до медичного вступатимеш?

— Угу.

— А я на образотворчий факультет хочу.

— Куди?

— Малювати, — і очі опустила додолу.

— Воно й не дивно. От тільки потім куди? А бабця знає?

— Ні.

— А Микола?

— А він тут до чого?

— Миколо, підійди-но сюди!

— Іду, діду.

— Я оце почув випадково дещо…

Ніна, вловивши інтонацію свекра, навіть забула, що котлети на пательні шкварчать уже хвилин із п’ять, а то й більше. Притихла. Надто добре вона знає, що може значити отой лагідний голосочок. Федір Якович сидів за обіднім столом й постукував пальцями об стільницю, що теж не віщувало нічого доброго.

— Онуче, ти парубок уже дорослий. Не мені тобі про діла молоді казати, але… Ти що, дівки іншої знайти не міг? Нащо тобі оте бидло?

Хлопець стояв, тому здавався тепер ще вищим, ніж був. Широкі плечі загороджували пройму дверей, і мати зовсім не могла бачити його обличчя.

Господи! Що ж це буде зараз? Вона вже давно збагнула, та мовчала, як риба на мілині, хоч довго, надто довго хотілося повітря ротом хапати. Синочку, невже ж іншої не було? Невже не зникла дитяча закоханість? Не зникла. Ба більше, поглинуло хлопця кохання підступне, накрило — не випливеш. Проте минув тиждень, другий, і мамине серце відтануло. Бо що з ним удієш? Зате таким щасливим його й не бачила досі. Здавалося, що юнак світиться. Міг просто підбігти, обійняти й засміятися. Розпитував про якісь подарунки, їздив до міста по квіти. Якби міг, до ніг дівчини світ поклав би, що килим заморський, аби м’якенько ніжкам було. То жінка й змирилася. А що? Хоч як тікай від долі, а наздожене. Не вона з Райськими своє життя пов’язала, то син поєднається, якщо тільки…

— Діду, не треба.

Чоловік звів брову догори, що напевно означало «тікай», але парубок стояв, неначе стовп, і попускати не збирався. От тільки кому? Федорові Яковичу Панському? І хто? Щеня? Його кров і плоть?

— Ти це про що, Миколо? Га?

— Діду, ти знаєш про що.

— Оце заслужив! Якби хто сказав, що до такого доживу, то б в очі плюнув, а бач… Тобі, соколику, хто дорожчий? Сім’я чи дівка якась приблудна?

Микола ступив крок уперед.

— Не треба так про неї. Леся не дівка.

— А хто? Може, хлопець? Пху на тебе! Ти, Миколо, затям: жінок, їх знаєш скільки в тебе буде? Ого-го-го! І всі вони, синку, однаковісінькі, з одного тіста ліплені. А от рідня, сім’я, справа й бізнес — святе. Ніяка жінка, хоч золота, не варта того. Бо дід… Він же добрий, коли з ним по-доброму… Ти ж мене знаєш? — А закінчив, чомусь посміхаючись: — Плюнь і забудь! Діло, звісно, молоде-гаряче. Сам такий був, але щоб знав: то булька, а не стосунки. Утяв? Чи як там у вас кажуть?

Юнак розвернувся й вискочив звіром із будинку. А потім здалося, що злітає літак, а не мотоцикл від’їжджає. Ніна опустилася безсило на підлогу, довкола клубками роївся чорний дим і смерділо горілим м’ясом. Свекор сердито грюкнув кулаком об стіл.

— Ти що там, заснула?

Її голос тремтів, слова виповзали з горла, як безголосі русалки, і складали горою хрести на крихітну надію.

— Тату… Нащо ви так? А як… як розіб’ється?..

— Туди й дорога, значить. Ще що придумав! Художницю в дім привести!

— Та… до цього… теє… мо’ і не дійшло б?

— Ніно, ти своє роби, розумна така! Я що, не бачу, що пропав хлопець?

Жінка беззвучно заплакала. Уголос не могла. Вона багато чого не могла, бо жила за законами золотої клітки.