Фортеця для серця - Печорна Олена (читаем книги онлайн без регистрации txt) 📗

— Ні, це щоб себе так зіпсувати, треба талант мати!

Віка на це відповідала жартома:

— Отож. Я, наприклад, лише майстрині довіряю. Художниці.

Леся шарілася, але треба було визнати, що ніхто з дівчат ні в Бувальцях, ні навіть у Степовому не вмів зробити такого вдалого макіяжу, як Леся. Дівчина справді малювала на обличчях, знаходила найкраще й доводила аж до досконалості. І це за умови, що сама практично не фарбувалася. Любочка, до речі, тільки після Лесиного чаклування йшла до клубу. Дівчина ладна була терпляче чекати, доки подруга переробить усю роботу, щоб нарешті знайти час для її скромної персони. Власне, скромною вона була до процедури, бо після неї ставала красунею — хоч вірте, хоч ні. Навіть сама собі подобалася.

— Щось музика сьогодні не та.

— Еге, Любо, і кавалери не ті. Он, дивись, Петько як у твій бік зиркає.

Дівчина спалахнула й мало з місця не зіскочила.

— Куди біжиш?

— Та ну його!

Віка задоволено хихотіла. На відміну від подруг, вона довго всидіти не могла й за хвилину вже витанцьовувала посеред зали під будь-який музичний супровід. Їй було байдуже. Музика стрибала десь усередині й змушувала танцювати так, що всі дівчата відверто заздрили, а хлопці в’язи собі скручували.

— І як у неї виходить?

Леся дивилася на пластику стрункого тіла й ловила себе на думці, що хоче намалювати гілочку, молоду, гладеньку, гінку.

— Не знаю, Любо. Мабуть, рух — це її стихія.

— А ми так і сидітимемо?

— Як хочеш, то йди. А мені б додому.

— Ти що? Рано ж.

Леся щоразу слухняно лишалася, терпляче чекаючи, доки засвітиться світло й завідувачка клубу Надія Вікторівна чемненько проведе всіх до дверей, за якими… десь у темряві неодмінно чекатиме він. Микола з хлопцями завжди проводжав дівчат по домівках. Усю трійцю. Якось жартома, ніби йдучи повз дівчат, хлопці розповіли анекдот, а там ще один і ще. Жартували багато, навіть кепкували, надто Віка, якій пальця в рота не клади, бо по лікоть відкусить. Але закоханий юнак ладен був вислуховувати всі кпини, аби хоч кілька хвилин іти поруч зі своєю художницею, відчуваючи, що серце скавучить у п’ятах голодним щеням.

Цього вечора історія повторилася. Власне, вечір перероджувався в ніч, а та запалювала лампадки зірок і вивішувала їх над головами.

— А он Велика Ведмедиця!

— Де?

— Тю, Любо, нащо так голову дерти? Он, оті зірочки!

— А Мала де?

— Мала?

— Ну, так. Мала.

— А це яка?

— Ну, менша.

Петро підозріло захихотів:

— Така, як ти?

Люба здивовано:

— Тобто? Чому, як я?

— Ні, ну ти ж за ведмедицю менша, Любко! Еге?

Віка раптом штовхнула язикатого кавалера, той поточився й шубовснув якраз у калюжу коло її двору.

— Ну, Віко, стережися!

Але дівчина вже весело сміялася за своєю хвірткою й показувала язика в ніч.

— Ану, спробуй!

Мокрий хлопець виліз із калюжі й безсило показав кулака.

— Язва!

— Мо’, болячка?

— Тьху на тебе!

— Ну-ну, хто з нас обпльований? Дівчата, па-па! І тобі, Петрику, солодких снів!

Хлопець посунув назад, вертаючись додому й на ходу прощаючись із компанією. Востаннє зиркнувши на світло у вікні, сам себе втішив:

— Солодких! Аби ти не наснилася!

І побрів, чуючи сміх за спиною.

— Любо, вас можна провести до світлиці дівочої? — одним духом випалив Мишко, отой колишній товстун-бичок, який нині міг скрутити в ріг навіть дорослого дядька.

Хлопчина нітився з Любою лишатися сам на сам. Відверто кажучи, остерігався, бо дівчата — незрозумілі створіння. Ану, здогадайся, про яку ведмедицю верзуть! Та біда: якщо кавалером бути він не вельми хотів, то другом бути вмів. А чого заради дружби не зробиш? Отож. Навіть Любу до обійстя провести можна: мо’, і не з’їсть?

Любочка, до речі, те самісіньке обмірковувала, пильніше придивляючись до Мишка. Точно. Удень у телепередачі повідомили про вибухи на сонці. От тобі й наслідки! Будь ласка! Перегрівся чи просто зле стало? Він же ніколи її особою не цікавився? Мамочко, а що, як? Що ж робити? А про що говорити? Як поводитися? Лелечко! Оце вона осоромиться. Хлопець іде проводжати вперше в житті! Натомість дівча скептично хмикає й милостиво сповіщає засудженого:

— І де ти, Мишку, таких слів понависмикував? Га? Світлиця! Провести! Нам же по дорозі з тобою, куди ж я втечу?

Юнак приречено кивнув, хоч в уяві натхненно малював усі можливі варіанти втечі. Якби ж то! Микола он руку вдячно потиснув. Ех, друзяко!

— Бувайте!

— До завтра.

І лишилися наодинці. З гірляндами зірок над головою та озерами під ногами. У тиші. Тільки серця — бух-бух. Мов показилися. Микола відчув, як дрібно затремтіли руки, мов у гарячці. Еге, коли один-однісінький раз у житті хворів на грип, так само думки плуталися. Нічого в голову не лізе. Але ж не мовчати йому, як ідіотові.

— Ти… Тобі не холодно?

Леся не знала, що відповісти. Холодно? Вона чомусь не відчуває холоду. І тепла також. Їй просто ніяково й хочеться стрімголов бігти додому.

— Не знаю.

Юнак швидким рухом зняв із себе куртку й накинув на тоненькі плечі, а Леся одразу ж пірнула в чужий одяг мало не з головою.

— Яка ж ти маленька!..

— Це ти завеликий виріс, — і язика прикусила.

Оце вже нахапалася від Віки. Це їй, подружці дорогенькій, дякувати треба. Якби не вона! Нехай лише завтра на очі потрапить!

Микола винувато всміхався. Та хіба його зріст — така вже й проблема? Зате її на руках зможе до самої хвіртки донести. І не кліпне оком навіть. Туди-сюди носитиме… До ранку.

— Обережно, тут вода, — і підхопив легесеньку, як пір’їнку.

А може, вона з вітру? Невагома. А серце як калатає! Точно почує. Тут і глухий почує.

— Навіщо ти, Миколко? Не розтану, не з цукру!

— А як скуштую?

Маленькі кулачки впираються в груди й таки відчувають, як вистрибує під долонями юначе серце. Що з ним коїться?

— Ану, відпусти негайно.

— Не можу.

— Це ще чому?

— Бо вода скрізь. Ноги намочиш. Тут кілька кроків лишилося. Я швидко.

Він справді йде швидко, широкими чоловічими кроками. Лесі лишається тільки рахувати ті кроки. Це ж треба, її ще ніколи не носили на руках, і вона завжди рахувала свої кроки, а тепер рахує його… А ось і хвіртка. Рятівна думка: «Нарешті!» Її опускають додолу обережно, немов крихкий кришталь.

— Ну от!.. Ти і вдома… суха.

— А в тебе у черевиках вода хлюпає.

Юнак широкою долонею махає, немов хлопчисько.

— Пусте! А ти завтра прийдеш до клубу?

— Не знаю.

Вона відверта, бо справді боїться думки, що й завтра її понесуть на руках. А юнакові того хочеться понад усе, він ладен віддати за калюжі під Лесиними ногами півсвіту з усіма його Венеціями разом.

— Лесю…

— Що?

— Ти мені подобаєшся.

Тиша. Вона така тягуча і в’язка, як павутиння. У тиші легко застрягти. Обом. Рятує вітер. Він із розгону розчиняє хвіртку — і дерево голосно скрипить. Чути запах мокрої трави й квітів за спинами.

— Я піду…

Юнак дивиться вслід, готовий заприсягтися, що це її сліди пахнуть травою й квітами… Квітами…

Він біжить щодуху додому, сідає на мотоцикл і мчить у районний центр. Довго їздить містом, аж поки коло вокзалу таки помічає вивіску «Квіти цілодобово». Встигає подумати, що це ніби в аптеці, і купує всі троянди, які є. Молодий продавець дивується сумі, що її лишає нічний покупець: мовляв, тут вистачить на весь запас квітів, але крутий мотоцикл устигає зникнути в плетиві вулиць.

Мокрий сад дивується ароматові. Старі яблуні трусять гілками: мовляв, скільки живуть, чи ростуть, а такого ще не бачили. Через досить високий паркан спершу падають квіти. Їх багато. Потім зістрибує юнак і викладає троянди навпроти одного-єдиного вікна.

Останнє, про що встиг подумати Микола, коли засинав: «Вона неодмінно подивиться вранці у вікно. Вона любить дивитись у вікна…»

Корови несли на рогах ранок, розхитуючи його, немов у люльці немовля. Чи життя? Воно має на селі свої ритуали, а вигін череди на пашу — то справжнісінька ранкова магія. Повітря насичене свіжістю, отією нічною, таємничою, але в ньому вже починають рухатися тисячі живих істот. Кукурікають півні, ґелґочуть гуси, нявчать коти, бряжчать відра, ллється вода, їдять поросята. Господарі зранку мають десятки звичних клопотів, що їх не можна облишити навіть у свята. Бо хіба облишиш життя?