Фортеця для серця - Печорна Олена (читаем книги онлайн без регистрации txt) 📗
Проте… Мабуть, його фотографії, нишком зроблені, лежали не в одній дівчачій схованці. Ще б пак! За такими дівчата мліють, розум утрачаючи. Навіть сліди їхні виціловують. Кожна з них ладна була на все, щоб юнак звернув увагу, помітив, а там… У цьому місці замість слів самі зітхання. Виявляється, щастя в їхньому районі мало цілком людське прізвище — Панський. От тільки біда: чого прагнули всі, не бажала ота одна. Хто? Та Леся Райська. Ну хіба не пришелепувата?.. Угу. Вона. Художниця.
— А злива співає, чуєш?
Віка зиркнула на подругу, крутнула коло скроні й усміхнулася:
— Ага. Мені мамка кращої заспіває, бо вчора в буряки не полізла, а сьогодні там море-океан. Ех! Як непогода, то мати до клубу не пустить. Ото оказія!
Дощ ішов усю ніч. Лесі не спалося, тому вона слухала воду, як слухають когось дуже близького, навіть рідного. Може, так слухають кров? Кажуть же, що кров здатна кликати. Дивно. Дівчина відкинула з чола волосся, вилізла з постелі й підійшла до вікна. За ним травнева ніч купалася в зливі голою. Старі яблуні гачкуватими пальцями сварили безсоромницю, а тій було байдуже. Леся всміхнулася. Їй навіть закортіло вийти простісінько під дощ і відчути, який він на дотик. Та ні. Бабусю ще потривожить, а вона погано спить, може й цілісіньку ніч пролежати в темряві з молитвою-шепотінням. Це ж треба, стільки років минуло, закотилось у високу траву, а біль утрати не змалів, став інакшим, змінив свою подобу, але не відпустив бідолашну: мучить, дошкуляє, немов давня-давня незагойна рана, що з нею доводиться жити до останнього віддиху. Може, це і є хрест? Отой, що в кожного свій?
Відвернулася від вікна, босими ногами пройшлася дерев’яною підлогою, у якій знала кожну мостину, де котра озивається і як саме, але нині треба тихесенько, тому обійшла всі можливі «клавіші», а потім хутенько стрибнула в ліжко, немов пірнула. Так було треба. Звук різкий, ніби зойк, але короткий. Прислyхалася. Лише вода з листям шепочеться. Спить бабуня, не розбудила. Усміхнулася. Лесі здалося на мить, що вона знову маленька дівчинка, яка ховається під ковдру, боїться ночі й сумує… за мамою.
Мама… Леся вже й сама не розуміла, що відчувала до жінки, яка дала їй життя. Стільки років минуло без неї. Довгих і коротких днів та ночей, у яких коло дівчинки мами не було. Просто не було. Коли Леся раділа чи плакала, бавилася чи хворіла. Ба більше, про маму дівчина думала лише отак, потай. Але часто. Іноді навіть повторювала слово «мама», старанно вимовляючи кожен звук, ніби так могла наблизити до себе цю жінку. Мама… Де ж ти тепер? Яка ти?
Дощ нічними фарбами малює й сплутує уявні обриси, пестить, кличе, оголює. Дівчина прагне торкнутися невидимої тіні, а натомість закутується тепліше в ковдру, щоб тихесенько, ледь-ледь прошепотіти:
— А в мене незабаром випускний.
Чи пам’ятає мама про це десь там, у своєму житті? А в Лесиному… у Лесиному житті геть усім старшокласницям випускні сукні допомагають обирати матусі. Навіть коли самі випускниці від того, відверто кажучи, не в захваті. Смішно.
— Мамо, ну ти й даєш! Та в цьому хіба до церкви на службу, а не на випускний!
— Мамо, та це відстій! І такий колір був модним три року тому!
— О Господи, що це за музейний експонат?!
Леся, коли випадково чула такі репліки десь серед торгових рядів, скручувалася равликом у свій панцир і могла день не розмовляти. А іноді… Іноді плакала, не криючись.
— Донечко, яка ж ти красуня! Тату, подивися лишень!..
— Овва!.. Жінко, а це точно наша дівчинка? Не пізнаю.
Навпроти дзеркала тої миті крутилася на всі боки звичайнісінька старшокласниця, яка для найрідніших неодмінно була зіркою високого подіуму, а що ноженята трошки кривенькі й ніс із горбочком — то це ж дрібниці!
— І не сперечайся, золотце, нам краще знати!
Як же Лесі хотілося, щоб хтось так само сказав! І нехай би в неї був отой капосний ніс із горбочком і ноги криві! Нехай! Зате вона мала б поруч людей, які кликали б її донечкою. Ет! Певно, і сукні тому ніяк не вдається вибрати, бо нема з ким.
— Бом.
Дівча вслyхалося, навіть із-під ковдри голову висунуло.
— Бом.
Усміхнулася, відчувши подих вітру в глибині ночі.
— Прилетів-таки.
— Бом.
— І тобі добраніч!
Нарешті заснула, щоб бодай уві сні віднайти свою сукню.
— Бабо Зоє, ви хоч їй скажіть!
Старенька мружила сиві очі.
— А не закоротка?
Віка сердилася й підстрибувала, махаючи руками, немов ціла вітряна електростанція.
— Ну, бабо Зоє, гріх такі ноги ховати! Любо, скажи!
Люба заздрісно їла оті ноги очима й здатна була в цю мить продати душу чи що там треба, щоб так само стояти навпроти дзеркала в сукні неймовірної краси.
— Ти як хмаринка!..
— О, ще одна поетеса озвалася. Любо, ні, ну клас! А що білий колір немодний, то маячня, еге! Дивися, як їй личить!
Вираз кругленького обличчя свідчив краще, ніж слова всіх поетів.
— Феєрично!
Віка засміялась, обійняла спантеличену Лесю й закружляла з нею по кімнаті. Люба й собі підхопилася й приєдналася до парочки, а баба Зоя дивилася на дівчат довгим-довгим поглядом, з якого без упину хлюпала ніжність, хлюпала на всіх трьох, але пестила одну-єдину — ту, що білою хмаринкою кружляла в її старечому серці й примушувала його битися знову й знову. Бо як інакше? Кому ж вона, крім неї, потрібна, сиротина?
— Ех, коли б ти, Лесько, змогла сукню сьогодні до клубу вдягти! Миколі памороки відбило б одразу. Нокаут хлопцеві!
— Та ну тебе!
— Ага, думаєш, я не бачила, як він учора під твоїми вікнами стояв. Змок до нитки, а стоїть і ди-вить-ся.
Дівчата захихотіли, дзвоники сміху покотилися будинком, наскочили на вусатого красеня, що саме спочивав на стільці, і розбудили. Кіт невдоволено розплющив одне око, розпізнав звуки й утомлено заплющив: мовляв, регочіть, реготушки. Що з вас візьмеш? Молодо-зелено. Хоча… кавалер таки вчора стовбичив під вікнами мало не до півночі. І чого, спитати б? Захворіти надумав? Мур! Він, наприклад, у такий дощ і носа не виткнув би, нехай там хоч усе котяче царство його любові жадало. Ще чого!
Двері рипнули — і до хати зайшла тітка Дуся. Жінка зиркнула на свою улюбленицю в білосніжній сукні й не втрималася на ногах, присіла простісінько коло дверей. Добре, що там стілець стояв, а ще краще, що сонний Мурко встиг вчасно з нього зіскочити.
— Краса ж яка, донечко!
Леся засвітилася, підбігла до тітки, схопила руки й поцілувала прямісінько в репані мозолі.
— Спасибі, тіточко!.. Вона… вона найкраща!
Жінка розчулено втерла очі й обійняла свою художницю. Ну й грець із нею, з двомісячною платнею! Вони що — не люди? Невже не можуть дитині сукні в бутику купити? Щоб зірочка їхня, сонечко золоте, мала випускне вбрання, а не ширвжиток який.
Хоч до чого не приглядалася Дуся, нічого до рук не просилося. Сукня та й сукня. Коли на семінарі була аж в області, то йшла повз крамницю модну, з тими, як його, брендами, а тоді у вітрині, на найвиднішому місці оцю сукню побачила й уклякла. Лесина сукня. Для неї ж. Простенька така, нічого ж ніби й нема такого аж-аж, а відчуття, що хмаринку з неба стягли і з неї сукню пошили. Білу-білу. Як мрії дівочі.
— Тіточко моя люба, дякую! Сукня така… така… — дівчина нахилилася до вуха й прошепотіла: — Її б мама неодмінно для мене вибрала…
Жінка міцніше притисла дівча до себе, а сама заледве не розревлася на всеньке село. Господи! Пташечко ж моя, та я б для тебе й небо прихилила, аби ти щаслива була, ріднесенька.
— Годі, Лесю, марнуємо час. Перевдягайся негайно — і гайда до клубу.
Дівчина зиркнула у вікно.
— Та сьогодні ж іще мокро! У чоботях гумових іти, чи що?
Віка діловито взялася в боки.
— А хоч і в чоботях!
Жіноцтво розсміялося гуртом, та так, що й Мурко в сіни втік, якнайдалі від децибелів зайвих.
У клубі кричала музика. Не грала, ні, а саме кричала, немов хто ту апаратуру довбати збирався. Чи вже разочок приклався? Леся не любила дискотек і зайвого галасу, а коли й приходила під суворим конвоєм Віки, то скромненько вмощувалася в найвіддаленішому куточку й спостерігала, як вистрибують постаті, схожі на жителів дикого племені. А в дівчат навіть обличчя відповідали образові: певно, розмальовували їх годину, а ще годину змиватимуть. Лесі аж руки свербіли змити все негайно й по-людському підфарбувати доволі милі личка.
