Фортеця для серця - Печорна Олена (читаем книги онлайн без регистрации txt) 📗
Галина прийшла до тітки Зої врочиста, немов зібралася на свято до церкви. Господиня миттю збагнула, що жінка наважилася на щось украй важливе.
— Добридень!
— Доброго здоров’ячка й тобі, Галю!
Гостя топталася на порозі, затискаючи в руках пакет, а потім схвильовано простягла його тремтливими руками:
— Це вам, тітко Зоє.
Старенька озирнулася по хаті, немов хтось поруч міг ущипнути й сказати, що те все їй приверзлося. Але жінка й далі стовбичила на порозі з простягнутим пакунком, от тільки руки ще дрібніше затремтіли, від чого злощасний целофан по-зрадницькому зашелестів. Господиня навіщось обтерла свої руки фартухом і якось аж знітилася:
— Що це ти вигадала, Галю?
— Ні-ні, не відмовляйтеся, бо все одно нишком підкину! Це вам за мою… Вікусю. Ось. Зі святом!
Леся з печі бачила, як бабині очі за мить наповнилися вологою.
— Та не треба було, Галю… Ти… теє… роботяща ж молодиця, чого ото було себе губити й дитину? Га? Занапастила б душечку через свого лобуряку.
— Та хіба я не розумію, тіточко? І тоді розуміла, і тепер, але вдіяти нічо не могла. Як муха в павутинні, тріпотіла, а не вирвалася. Мені ж, тітко, на світ Божий лячно було тверезими очима дивитися. Їй-богу! Бо як роззирнешся, то й жити не хочеться, хоч з мосту та й у воду. Петро ж у мене… дикий. Ой, дикий. Молода, дурна була, любов по жилах бігла, а не кров, а потім уже кров з мене бігла. І не раз. А що вдієш, як одна-однісінька у світі? Куди бігти? Де рятуватися?
Стара зітхнула й поклала собі пакет на коліна.
— Ох!.. Ну, то ти й знайшла порятунок! Прости Господи!.. А дитина?
Жінка опустила голову й прошепотіла ледь-ледь, так, що Віка, дослухаючись, із печі заледве не гепнулася:
— То, тіточко, мій найтяжчий гріх… Бо дитина не винна в материних вадах.
Господиня попливла… сльози прорвали невидиму браму суворості. Обидві жінки міцно обійнялися й заголосили на всеньку хату, двір та півсела заразом. До оселі саме зазирнув дід Яків і аж присів із переляку, а тоді тихцем-тихцем — і тікати з новесеньким віником у руках, бо ж, як-не-як, вітати сусідку збирався, але хіба тут до вітань. Ото жіноцтво! Чого доброго, у сльозах притоплять.
— Мамо, мамусю, не плач! — це вже Віка повзла з печі й голосила так, що нічогісінько перед собою не бачила.
Дитячі рученята вчепилися в маму несамовито, аж кісточки захрустіли. Жінка присіла перед малою навколішки й почала цілувати личко, рученята, волоссячко.
— Золотце моє… Дівчинко моя…
Леся, не соромлячись, і собі заридала ридма. Аж душу вивертало. Сльози не просто бігли — вони заливали світ по вінця, а в ньому… Дівчинка притулила рученята до грудей, щоб звідти пташкою не шугонуло серце… У тому світі десь, близько чи далеко, мала бути і її мама. І чи зможе вона колись отак само міцно обійняти її?
— Мамо!..
Вітер відчув той шепіт-крик, підхопив і поніс до весняного неба, у якому саме зароджувалась усмішка весни. Авжеж. Коли весна вперше усміхається, на землі розцвітають квіти та діти. Принаймні Віка цієї миті скидалася на квітку.
— Ну, годі, донечко, плакати. Ми з тобою йдемо додому. А де Леся? Забирай із собою подружку. Я вам отакенний торт спекла. Он і бабцю Зою, і тіточку Дусю заберемо. Свято ж!
Віка без упину тулилася до мами, як немовля, їй-богу! Усе зазирала в очі, боялася випустити мамину руку бодай на мить. Та мати була справжньою, абсолютно новою, але її мамою. І будинок був її, хоч скоро тільки гості зайшли досередини, як відчули, що в ньому щось не так… От тільки що? Зникла яма. Відчуття провалля розвіялося, немов його й не було, натомість лишився звичайний будинок. Бідненький, на жаль. Але в якій сільській хаті тепер було інакше? Десь краще, десь гірше, але скрізь без особливої розкоші. Та й чи була вона в сільських оселях бодай колись? Навряд. Хіба тільки добробут, і то не скрізь. Бо розкіш — це коли зайве, а в природі зайвого не існує. Кому, як не селянинові, те відати? Як-не-як, коло землі живе, серцем її відчуває.
От і тієї весняної днини жіноцтво схвально роззиралося довкола, дарма що в оселі панувала крайня бідність. Простенько? Нехай. Головне — скрізь чисто. Підвіконня й підлога, вкриті свіжою фарбою, тепер яскраво підморгують гостям. У кутку величеньке ліжко на двох, застелене рожевим простирадлом, бо ж для дівчат. Стіни де-не-де були потерті, але геть усі дірки в них ховалися за календарями з квітами. Де їх стільки господиня й дістала! А що різних років, то дрібниці! А гарно ж як! Квіти, куди не глянь. Он китиці бузку, здається, навіть пахнуть. Та ні, то чай пахне на столі, що простісінько під вікном стоїть. Краса яка! Замилуєшся. Величезний (як молодиця його й затягла!) стіл мав особливу — круглу — форму! Ну, кіно, та й годі! Ще й застелила он вишитою скатертиною, щоб уже на ній розставити смакоту: чай і справжнісінький торт.
— «Наполеон»? Галю, ну ти й господиня! А смачнючий! Поділишся рецептом?
Жінка щасливо всміхалася — і роки пиятики злітали кудись далеко, розкриваючи абсолютно інше обличчя. Виявляється, вона має живі очі, у яких тепер вистрибують сонячні зайченята.
— Звісно, Дусю. Я ж у дівоцтві й не таке могла приготувати… Короваї пекла, не повірите.
Жінки сиділи за круглим столом, накинувши на плечі квітчасті хустки, що їх подарувала господиня, і смачно прицмокували, ласуючи новою порцією печива, тоді як діти… А чого слід було сподіватися від дітей? Правильно. Дівчатка встигли проковтнути по чотири шматочки й задоволено муркотіли, чухаючи животики. Ну, справжні тобі кошенята. Безпорадні та щасливі.
Щастя. Чи можна приготуватися до його приходу? Це запитання може видатися смішним. Як готуватися? Зазвичай на щастя чекають. Дехто в тому чеканні (мовляв, ось іще трошечки — і точно буду щасливий) не помічає, що проживає цілісіньке життя. А його ж не відмотаєш назад до потрібного кадру, не зміниш, не перепишеш. Мільйони живуть в отому вічному «ось-ось — і», проте є жменька щасливчиків без умовностей. Їм не потрібне оте злощасне «і», вони просто дихають, люблять, дістають на горіхи від долі й нічого змінювати в собі не збираються. І тоді, рано чи пізно, щастя обирає сміливців, бо не може воно без них.
Із самого ранку Валентину Йосипівну підкидало й колотило. Їй фізично було погано на саму думку, що якась зелена Людочка, діставши струс мозку й перелом ребер, примудрилася заразом віднайти свою долю. Ну, як так? Як? Це ж треба було дістати прочухана, балансувати на межі життя та смерті і, зрештою, вискочити заміж? Та ще й так удало. Ні, ну це біда!
У кабінеті Людмили Миколаївни, відтепер колишньому, гули десятки голосів. Немов у вулику бджоли. Учні роздивлялися на весільні фотографії, де їхня улюблениця мала водночас щасливий і розгублений вигляд.
— Гарна яка!..
— Ото фата!..
— А сукня!..
— Дивіться, дивіться, як усміхається!..
Любочка практично свердлила поглядом світлини й усоте зітхала, підперши долоньками круглі щічки.
— Яка краса!
— То… Людмила Миколаївна вже не буде працювати в нас?
— А чого ти хотів? Вона тепер житиме з чоловіком.
— Угу. Бач, Віко, і знову ти винна.
Віка супить брови:
— Це ще чого?
— Бо… Бо отой лікар із нею оженився, от!
— Тю на тебе, Петьку!
Любочка замріяно заплющила очі й остаточно постановила:
— Доля.
Ну от. Валентина Йосипівна трохи не захлинулася заздрощами. Демонстративно зачинила двері, відмежувавшись від дитячої радості, проте отрути в собі таки не втримала:
— Ну й аферистка наша Людочка!
Колеги одночасно відірвалися від споглядання альбому:
— Це ж чому?
— Ну, хіба так можна? Потрапила в лікарню й швиденько обкрутила завідувача.
Жінки розсміялися:
— Кохання ж!
Нещасна не вгавала:
— Нічого… От поживуть по найнятих кутках, де те кохання й дінеться! Бо що тепер молодим фахівцям світить, га? Хоч лікареві, хоч учителеві? Платня й купа дірок у сімейному бюджеті! Треба було вже з квартирою шукати, якщо така хвацька.
