Фортеця для серця - Печорна Олена (читаем книги онлайн без регистрации txt) 📗
— Угу, — Віка опустила понуро плечі. — Ото б відвідати Людмилу Миколаївну, бодай одним оком побачити…
Леся замислилася.
— А попрохаймо Алісу Петрівну, щоб допомогла. Вона ж стільки торочить про добро й милосердя, нехай тільки спробує відмовити.
Віка аж підскочила, чим страшенно роздратувала Мурка, який саме вмостився спатоньки в ногах говорух.
— І як нам раніше таке на думку не спало?
— А раніше й не пустили б, бо стан був важкий. А тепер можна.
Можна їм. Ото понавигадують. І нащо в те місто потикатися? Учительці від того легше стане? Хоча… Кіт був змушений погодитися…. бо таки тямився на душевній терапії й багато чого помічав… От і сьогодні з усім своїм котячим подивом змушений був відзначити, що Голка, Вічина мати, приходила відвідати дочку абсолютно твереза — як найчистіше скло. А це вже який тиждень після страхіття минув? Дивина. Сьогодні навіть цукерки принесла малим. Ніби десь у місті заробила копійчину. Усе щось порається в будинку-ямі, лаштує, чистить, миє. Мовляв, готує донечці сюрприз і хоче додому забрати якнайшвидше.
Ет. А Сірко вже так звик до малої! З ранку до вечора виглядає й хвостом метляє, як навіжений, руки лиже, підстрибує. А вона його гостинцем пригощає. Сама ніяк від’їстися не може, ковтає, бідолашна, не жуючи, озирається й голову в плечі втискає (бач, певно, уже на рівні інстинкту), а собаці щось та й приховає. Добра дівчинка. От тільки що з тієї Гальки візьмеш? Чи надовго пити кинула?
О, зашепотілися. Леся малюватиме картину вчительці? Ото здивували! Чудна, та вона малює — що дихає. Певно, і народилася з пензлем у руках. Ото вже гени! Та хай. Учительки Мурко жодного разу не бачив, але поважає заочно. Якщо проти Одновусого пішла, то, значить, людина. Няв.
Люди здатні на любов. Це дівчатка збагнули, коли нова вчителька Аліса Петрівна розгорнула справжню операцію під назвою «Відвідай Людмилу Миколаївну». Брали із собою геть усіх охочих. Від батьків — письмова згода, а в районному відділі освіти колишня працівниця на добру справу домоглася спеціального рейсу шкільного автобуса, щоб усі вмістилися. Ніхто не здивувався, коли у визначений день на Алісу Петрівну вдячно дивилися абсолютно всі учні школи. Навіть Петько Зайченко так нетерпеливився, чекаючи на зустріч, що смикав за косу кругленьку Любочку й дражнив ніжно пиріжком, немов то був найліпший комплімент у світі.
— Так, мої ви хороші, поводьтеся пристойно в лікарні. Нікуди від мене не відходьте, тримайтеся парами й будьте уважні. Ще… мусите додержувати тиші… Чуєш, Петьку? Та дай урешті Любі спокій! Те, що вона тобі небайдужа, уже збагнули всі.
Хтось із хлопців на задньому сидінні захихотів, а Люба почервоніла так густо, що, здавалося, зараз закипить. Петько ж востаннє смикнув за довгу й гарну косу, проте вже спересердя. Вигадають ці дорослі таке. Від хлопців тепер не відчепишся. Біда!
— Товста всілася попереду й затулила собою все. Ото корова!
Люба заплакала. Вона була надто чуйна дівчинка й страшенно соромилася своєї ваги, проте вплинути на зачакловані кілограми, хоч як старалася, не могла. Вони були з нею від народження, та й не лише з нею. Ті самі кляті кілограми приєднувалися до її мами, бабусі, тітки. Усі в роду Вареників відповідали прізвищу. Історія замовчує, яким був основоположник роду, але всі наступні його представники успадковували зайву вагу, неначе паспорт. Не всі цим журилися, але Люба страждала по-справжньому, бо вважала, що таку її ніколи й ніхто полюбити не зможе. Дівчинка була ще замала, проте вже напевно знала, що її щастя — біла-біла сукня й весільні дзвони. До того було, звісно, далеко, але дівчинка чомусь підозрювала, що сукню вдягти їй не доведеться. По-перше, такий витвір мистецтва знайти ще треба, швидше буде замовити, а по-друге, для кого отака вона її вдягне? Ніби даючи відповідь на доленосне запитання, Петько таки дочекався, коли Аліса Петрівна відвернеться, і щосили щипнув зарюмсане дівча за бік.
— Корово-корово, дай молока… Ги-ги…
Леся підгледіла інцидент випадково. Вона всю дорогу дивилась у вікно, не відриваючись, сповнена передчуттів і нових вражень. Коли ж на мить відвела очі вбік, то й побачила Петькові пальці на Любиній талії, точніше, на тому місці, де та мала бути.
— Зайченку!..
Хлопчина зиркнув через плече:
— Чого тобі, художнице?
Шибеникові часом так хотілося сказати щось на зразок «навіжена», аж язик свербів, проте незримий привид Миколи Панського вчасно затикав рудому рота.
— Куцохвостику, ти б вибачився.
Петько розгублено закліпав і спершу навіть не міг повірити власним вухам:
— Як ти мене назвала?
— А так, як почув. Лише куций хвіст може таке робити. Страшкo. До дівчат чіпляєшся? Ти б он Мишкові таке сказав. Мишку!..
Товстенький третьокласник позаду облишив жувати бутерброда й роздратовано спитав:
— Що?
Леся тицьнула пальцем у Петька й упевнено так повідомила:
— А він Любку назвав коровою…
— І що?
— То, виходить, ти, Мишку, бичок.
Хлопчина аж із місця підвівся й жувати припинив.
— Хто?!!
Леся й оком не кліпнула, зате Петько пірнув глибше в сидіння, відчуваючи непереборне бажання злитися з ним водно.
— Еге. Бачиш, йому не подобається… ваша вагова категорія.
Мишко відверто чухав кулак, от тільки вояка ніяк не міг уторопати, що то за категорії такі.
— Що не подобається?
Віка прокинулася кілька хвилин тому й пильно прислухaлася до розмови однокласників, а коли збагнула, відверто розсміялася:
— Ех, Мишку, Мишку!.. Твої кілограми йому не подобаються. Каже, що зайві вони в тебе.
— У мене?
— Ну, якщо в Люби зайві, то й ти в тому спискові. Второпав?
— Я зараз йому тим списком пару-трійку його кілограмів відіб’ю. Бо зайві.
— Угу.
— Ні-і-і. Не слухай, Мишку. Брешуть.
Проте ображений хлопчина всерйоз надумав установити справедливість, підвівся й грізно сунув проходом.
— Михайле, ти куди оце зібрався? Ми ще не приїхали.
Месник кліпнув на вчительку й неохоче повернувся на місце, нишком показавши кулака в бік кривдника:
— Нічо, ми ще кілограми порахуємо.
Петро нервово ковтнув слину, відчуваючи, що добряче вклепався. Михайло був на рік молодший, і зазвичай хлопця вкрай важко було вивести зі стану лінивого споглядання, але коли вже рівновагу вдавалося порушити, Мишко сунув, мов танк, і не заспокоювався, доки не встановлював справедливості в тому вигляді, у якому він її уявляв.
Дівчата перезирнулися й пирснули сміхом, навіть Люба витерла сльози й усміхнулася:
— Дякую, Лесю…
— Та нема за що дякувати.
Люба зітхнула, а довгі вії оголили дивовижну блакить. До речі, хоч як критично сприймала свою зовнішність дівчинка, очі в неї були по-справжньому красиві. Великі, вони віддзеркалювали весь світ, ще й місце лишалося для сонечка.
— А з вами можна дружити?
Подружки всміхнулися:
— Авжеж.
Лише Петько невдоволено буркнув під носа:
— Ото компанія підібралася! Навіжена, скажена й товста.
Віка зиркнула грізно:
— Ти щось сказав?
— Ні. Вам скажеш — собі дорожче вийде. Банда!
Дівчата розсміялись одночасно — уже втрьох.
Отакою оновленою компанією подружки зайшли до лікарняної палати. Медичний персонал, побачивши, скільки людей планує відвідати їхню пацієнтку, спершу був розгубився. Проте школярі мали при собі зброю масового ураження — Алісу Петрівну. Ця особа, коли вже дійшла висновку, що ситуація чи дія підлягає певній педагогічній доктрині, доводила її до логічного кінця, не зважаючи ні на які перешкоди. Словом, у молодесенького завідувача не було жодного шансу, хоча, чесно кажучи, він якось і опиратися не збирався, усе приглядався до строкатого товариства. Діти чемно стояли парами, мовчали, немов партизани на допиті, і лише в очах їм стрибали вогники непереборного бажання швидше зустрітися зі своєю вчителькою.
— То ви в такому складі плануєте відвідати хвору?
