Фортеця для серця - Печорна Олена (читаем книги онлайн без регистрации txt) 📗
— Ви правильно зрозуміли, — неначе учня, повідомила завідувача про слушну відповідь Аліса Петрівна.
Високий молодик, що йому якось по-особливому пасував білий халат, ще раз обвів поглядом своєрідну чергу, усміхнувся кутиками вуст сам собі, ще тепло так, від чого навіть Аліса Петрівна знітилася, не сподіваючись, очевидно, такої усмішки під час цілком офіційної розмови.
— Ну що ж… І всі до Людмили Миколаївни?
Малеча активно закивала головами, ще й так, що аж зуби зацокотіли: мовляв, так-так-так.
— Хороша вчителька?
Дружним хором:
— Найкраща!
Чоловік відверто розсміявся:
— Вірю-вірю. Що ж, у такому разі відмовити не маю права. Але домовмося, що ви не всі разом, а групами вчительку відвідуватимете, га? І ще… — голос набув таємничих ноток, — надіньте, будь ласка, марлеві маски, от тільки ви, певно, усі наші запаси одним заходом вичерпаєте. Але чого не зробиш заради дітей! Згода?
Дітлашня мало не пищала від щастя, насилу стримуючись, щоб жоден зайвий звук не вирвався назовні. Завідувач шанобливо глянув на Алісу Петрівну: мовляв, дисципліна, нам би таку старшу сестру до відділення. Педагог комплімент сприйняла, але покликання мала вузького профілю, тож одразу заходилася ділити дитячий колектив на групи. Леся, Віка й Люба опинилися в одній групі випадково, але тому лише зраділи. Ішли до палати останніми й часу на спілкування, звісно, мали найменше, бо решта вже щасливо теревенила в автобусі про те, як багато бинтів у Людмили Миколаївни на голові.
Коли ж двері палати відчинилися, дівчатка втрьох досить дружно ойкнули. Людмила Миколаївна лежала на ліжку вся перебинтована. Грудна клітка й голова ховалися за білими візерунками медичних пов’язок, від чого шкіра видавалася дуже блідою, мало не прозорою. Зате очі… вони лишилися тими самими й тепер дивилися тепло-тепло, як два вогники, коли довкола заметіль. Хвора жінка всміхнулася й зовсім стала схожою на колишню Людмилу Миколаївну.
— Як справи, мої хороші? Спасибі, що приїхали, я так скучила!
Трійця кинулася від дверей й оточила ліжко вологим колом. Чому вологим? Бо всі як одна розчулено хлюпали носами й трохи не ридма ридали.
— Оце ви вигадали! Дівчатка, ви чого? Зі мною все гаразд. Віко, ти ні в якому разі не картай себе, чуєш?
Остання побитим цуценям зазирала в очі й страшенно боялася помітити в них докір: мовляв, це через тебе. Натомість Людмила Миколаївна найпершою стисла її долоньку у своїй:
— Як мама? Не ображає?
Захитала головою у відповідь. Жінка погладила дитячу щічку, з якої вже встигли зійти синці.
— Мені переказували, що твоя мама намагається змінитися. Знаєш… Мені важко дібрати слова, Віко, але якби твій батько розкаявся, я б не мала претензій… Правда.
Віка сіпнулася, немов її вдарили прямісінько в обличчя.
— Тихше, дівчинко, тихше. Я не збираюся нічого такого робити, та й слідство моє бажання навряд чи візьме до уваги. Коли чесно, то я дуже боялася, що ти мене звинуватиш.
— У чому? — щиро здивувалася дівчинка.
Жінка замислено зітхнула:
— Не знаю. Це складно. Він же все одно лишається твоїм батьком. І чи легко бути дочкою злочинця? До того ж усіх колись звільняють… Що буде тоді?
Віка притулилася до руки й поцілувала.
— Я не знаю, зате мені тепер… не страшно.
Жінка просяяла:
— Правда? Тоді це все недарма. Ой! Любочко, а ти змінилася… Оченята світяться. Потоваришувала з дівчатами, еге?
Люба щасливо кивала.
— А перестала себе мучити?
Дівча завмерло, а жінка всміхнулася:
— Дівчатка, не дозволяйте їй морити себе голодом. Ти красуня, Любочко, справді. Бо краса — це наша неповторність. Повір у себе, квіточко, домовилися?
Кивнула щасливо, бо Людмилі Миколаївні не можна було не вірити.
— Ну от… Дійшла черга до моєї художниці…
Леся відчувала, як часто-часто стрибає серце в грудях. Жінка ніжно торкнулася пальчиків і всміхнулася:
— Невже малюнка мені не принесла?
Дівчинка засвітилася, як новорічне деревце в передчутті дива. Це ж треба! Людмила Миколаївна скучила за її малюнками! Її малюнки потрібні! Дівча тремтливими руками дістало аркуша із сумки й простягло вчительці, боячись дихати. Сподобається? А що, як ні?
Жінка уважно подивилася на папір і заплакала. Сльози бігли й бігли, вона намагалася їх сховати, розчулено витирала долонею, остерігаючись, що зіпсує малюнок, але раптові емоції відмовлялися коритися, бо на малюнку була зображена школа під горіхами. Будиночок, здавалося, зігрівався зсередини, а крізь вікна було видно школярів, що сиділи за партами, склавши рученята. Усі вони сяяли усмішками й зосереджено дивилися поперед себе… а там… стояла молодесенька вчителька й щасливо всміхалась у відповідь. Учительку легко було впізнати, бо то була Людмила Миколаївна.
— Сонечко моє, як же я скучила за уроками й школою!
— А ви скоро повернетеся?
Жінка втирала сльози:
— Не знаю. Кажуть, щоб одужати, потрібен час. Та й тато… він дуже сварився, заборонив повертатися до роботи.
Усі три похилили голови й стали меншими. Учителька закивала:
— Та як же я без школи? Лесю, це ж усе одно, якби тобі заборонили малювати. Не можна забороняти того, що робить нас щасливими. А ти, моя дівчинко, будь-що маєш малювати. Знаю: бабуся буде проти твого навчання в місті, але… тобі не можна інакше. Чуєш? Не можна…
— Це комусь стільки говорити не можна. Людмило Миколаївно, неслухняна ви пацієнтка. Дівчатка, вашій учительці слід поставити двійку за поведінку. Не вміє вона лікуватися…
Подружки перезирнулися розгублено, а вже знайомий лікар розсміявся:
— Ну от. Місію виконано. Налякав відвідувачів. Ой! А що тут у кишені лікаря? Певно, отакенний шприц.
Дівчата, не змовляючись, заплющили оченята, проте з кишені халата таємниче з’явився ніжний букетик паперових пролісків.
— Я, звісно, не художник, а лише хірург, однак теж щось умію.
Молода жінка зашарілася, і на блідій шкірі заграв несподіваний рум’янець, а дівчата захоплено й синхронно роззявили роти. Не збагнула загальної ейфорії лише Аліса Петрівна, яка хутенько забрала відвідувачок. Останнє, що бачили подружки, коли зачиняли за собою двері, була усмішка Людмили Миколаївни… несмілива й від того подібна до першої весняної квітки. Уже в автобусі кожна з трійці думала про своє, але всі троє були по-справжньому щасливі. Власне, як кожне з того рейсу милосердя.
Так назвала подорож у звітах про виконану виховну роботу Аліса Петрівна, хоч, відверто кажучи, навіть їй було все одно, як цю справу називати на папері, бо головне вписалося в дитячі серця, а туди з ручкою так просто не залізеш і помилок червоним чорнилом не виправиш. Досвідчена жінка пізно ввечері скептично оглянула себе в дзеркалі, немов могла на око прикинути, чи бодай на йоту схожа на оту перебинтовану дівчину. Молоде. Зелене. Дивне. Нехай. Але чи вишикувалася б черга відвідувачів, коли б у лікарняній палаті опинилася вона, педагог якоїсь там категорії? Жінка сумно зітхнула й відійшла. Є речі, що їх не може дати нам ніякий досвід.
Інтуїція або є, або її нема. Хоч ця панночка з вибриками то з’являється, то зникає. Очевидно, саме через свій кепський характер вона особливо прихильна до жіночої аудиторії.
— Я тобі казала, казала, — вистрибувала чомусь на одній нозі посеред бібліотеки всезнаюча Віка.
Леся ж зніяковіло розглядала букетик рожевих тюльпанів на столі, де зазвичай малювала. З-за книжкового стелажа немов ненароком визирнула тітка Дуся й загадково всміхнулася. Однак Леся розгублено пробелькотіла:
— А що це?
— Тю, Лесю, то квіти.
Дівчинка густо почервоніла.
— А звідки?
Жінка жартівливо розвела руками:
— Від таємничого прихильника… Я обіцяла нічого не казати, але, гадаю, ти однаково все збагнула.
Віка аж пищала від збудження:
— А я казала!.. Ох!.. Оце воно і є… перше кохання!
Леся замахала руками, немов вітряк у бурю. Проте, хоч як дівчинка відмахувалася, то було саме воно. Перше й прозоре, як скельце, бо проти волі самого закоханого всі довкола помічали теплі почуття Миколки Панського до малої художниці. Люба навіть зітхала крадькома, щоб подруга не помітила, і тоскно дивилася вслід хлопцеві. Віка ж час від часу кепкувала, проте не злісно. Така вже вона була. До речі, того весняного дня дівчинка отримала найцінніший дарунок, що його лише може забажати собі дитина. Маму й дім.
