Реквієм для листопаду - Матіяш Дзвінка (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
Ми ще встигли на останній тролейбус, який їхав у мій бік. Журналіст С. майже всю дорогу супиться і мовчить. Врешті каже: «Я завжди йому заздрив». «Кому йому?» — не можу зрозуміти я. «Петрусеві. У нього завжди було все краще. І він завжди був кращий. І завжди розважав товариство, і всім було з ним цікаво, хоча він тільки й плів якісь нісенітниці або розповідав тупі анекдоти. І жінкам він завжди більше подобався. Але тепер він також сам». Я уважно дивлюся на журналіста С. і мені стає по-справжньому гидко. Так, немовби бачу перед собою комаху зі свого сну. Якогось потворного жука. Двері тролейбуса відчиняються, я вискакую, і, перш ніж журналіст С. встигає збагнути, що відбувається, вони знову зачиняються.
Тепер я надсадно кашляю, схопившись руками за груди, і мушу напитися чогось дуже гарячого, інакше втрачу голос і не зможу сказати ні слова, я завжди цього боюсь — залишитися без голосу — це дуже страшно, це не те, шо просто не говорити, тобто не вимовляти слів і не розмовляти з людьми. Я знаю, що люди так живуть, але я би цього не змогла витримати, як і багато чого іншого, тому що я багато чого не вмію витримувати. Я сідаю в їдальні за столик під вікном. На столику стоїть букет уже прив'ялих волошок. По лакованій поверхні повзає сіра муха й шукає собі якогось харчу. Мабуть, вона дожовує цукор, який я тут порозсипала. Все це виглядає страшенно оптимістично. І я навіть перестаю кашляти й навіть перестаю думати, про те, як там воно буде далі. За сусіднім столиком сидить чоловік, схожий на Кафчиного героя, і їсть спагетті з томатним соусом. Вони дуже довгі, тож йому доводиться час від часу намотувати їх на виделку пальцями. Томатний соус залишається на них, він їх облизує і скоса дивиться по боках — чи цього ніхто не бачить. Мабуть, йому особливо соромно тоді, коли він облизує пальці, і якби спагетті були без соусу, він би почувався цілком спокійно. Мені здається, що цей чоловік хоче втекти, тільки майже певний, що його все одно наздоженуть і тому навіть не варто намагатися думати про втечу. Треба просто їсти свої спагетті, допомагаючи собі пальцями, коли треба, а потім піти звідси, не оглядаючись, і йти по вулиці, майже притуляючися до стін будинків, так, щоб не видно було навіть тіні, тому що страшно, і вони все одно уже десь причаїлись, і зараз вийдуть з дверей під'їзду, і дихатимуть у спину. В одного з них гнилі зуби, і його подих особливо неприємний, це можна чути навіть шкірою спини. А я думаю собі, нащо ж він так боїться. Коли він кидає погляд у мій бік, я вдаю, що просто посьорбую гарячий чай, спостерігаю за мухою, милуюсь зів'ялими волошками, слухаю свій кашель, і більше ніщо на світі мене не обходить, у тому числі і його пальці, червоні від томатного соусу, та зсутулена спина, що боїться чужого дихання. Як зрештою, багато які спини.
Даринині думки — вона ніколи їх не записує, але постійно про це думає.
повернутися до того місця яке називаю домом тут минуло так багато мого часу я його витрачала на різне повертаюся щоб принести мамі дванадцять білих троянд прийти до неї з подарунком вона завжди зі мною і так може це не має жодного значення але коли я тут маю прийти до неї сама бути її гостею таке дивне гостювання принести їй квіти вона бачить їх уже тоді коли я їх тільки купую на маленькому базарчику не торгуючись із продавщицями прошу не запаковувати квіти у целофан і поки я їх донесу руки обов'язково будуть поколені я приходжу і кажу «привіт» мама відповідає дуже тихо часом я її зовсім не чую іноді я чую її голос вже аж коли повертаюсь він м'який і ніжний такий як тоді у поїзді коли я уже не поспішала до неї тому що тоді вже не мало значення поспішати чи ні голос такий як у снах такий як завжди
Нічні вокзали в убогих містах Східної Европи холодні та незатишні. Місця, де людська безпомічність ще безпомічніша. У сіру залу варшавського вокзалу після півночі починають злітатись голуби. Здається, що вони, так само, як і бомжі, збираються сюди із усього міста, щоб відпочити й пошукати собі поживи. Голуби кружляють під стелею, б'ються об неї крилами й потім осипаються на плитки підлоги сизим дощем. Кульгавий мокрий голуб приходить до столика, за яким вечеряють бомжі. Вони жують черствий хліб із сиром, запивають його пересолодженим чаєм. Бомжі бачать голуба, сміються і кажуть, що треба і йому з ними повечеряти. Вони кришать йому хліб і сир, голуб їсть, і бомжі задоволені, бо й вони можуть чимось поділитися. І думають, що все не так погано. До мене підходить беззуба бабця у старезному чоловічому джемпері й просить канапку. У мене немає канапки, і тому я даю їй монети, не маю певності, що їх вистачить на те, що потрібно. Бабця сміється беззубим ротом і починає розповідати мені, як їй ведеться. Каже, що є такий ніби притулок, куди вони приходять, там можна помитися, тільки треба вистояти довгу чергу, часом вони стоять годину, а то й довше, але помитися треба, щоб не пахло погано, а як помиєшся, то стає добре. Бо треба йти обідати чистими, їм там дають гарячу зупу, вони з сестрою моляться, щоб давали іще щось до зупи, бо зовсім голодно буває. Але добре й те, що дають зупу. Може, колись і даватимуть іще щось, бо вони так уже моляться. Тільки аби не почалася війна з Росією, бо тоді буде зовсім погано. Бабця зітхає, і зітхання у неї легке, й питає мене, чи я читала книжку про Сибір. Я не зовсім знаю, про яку саме книжку вона каже, і відповідаю, що ні. Бабця каже, що там було ще гірше й дуже холодно, куди холодніше, ніж тут. Потім питає мене, що я тут роблю, і я кажу, що чекаю поїзда. Поїзда — сміється бабця, то це добре, бо тут ходить одна така в синьому плащі, то вона з дому втекла. То я думала, що, може, ви теж, панюсю, втекли з дому. Я думаю, що з дому я не втекла, але що я надто далеко від дому, від чогось такого, що можна називати домом. Себто його зараз у мене немає. Є місця, куди я приходжу, але не мушу там залишатися, і завжди можу піти, коли хочу, бо вони мене нічим не тримають. Хоча на моїй батьківщині також зараз холодно, і на вокзалах ночують люди, які зовсім не мають дому, і вони, мабуть, також годують голубів. І так само оповідають беззубими ротами свої історії та накривають набряклі кутики очей ріденькими віями. Я чекаю сходу сонця, але воно не появляється, бо тепер світає пізно, о четвертій годині стає неймовірно холодно, надворі свистить вітер, і я пританцьовую на сумному пероні, щоб зігрітися, і нарешті з'являється мій поїзд, забирає мене із темного міста, і я ще кидаю оком на голубів, які ходять по перону. Бо ходять вони так тільки до сходу сонця.
Дерево далі ходить по вулицях, придивляючися до людей. Воно збирає їхні історії та ховає їх між листям.
Немолода жінка з тілом і рухами дівчинки повільно блукає по вулицях міста. Вона йде повільно, роззираючися навколо, зупиняючись перед цікавими вітринами. У неї наївні очі, і тому обличчя також здається дитячим, попри сітку зморщок, якими його позначив час. Вона зупиняється, щоб подивитися на жонглера з яскраво-червоними щоками й носом; він жонглює помаранчами, схожими на маленькі жовтогарячі сонця. Немолодій жінці подобається жонглер і подобаються сонця, якими він бавиться і бавить нечисленних глядачів, і вона заливається дзвінким лунким сміхом чотирнадцятилітньої дівчинки. І жонглер також усміхається, і жовтогарячі сонця починають літати в повітрі ще швидше. І це для неї він так старається, і вона посилає йому повітряний поцілунок, і думає, що він їй подобається. Потім вона простує далі, оточивши себе огорожею спогадів, і вже майже не заглядає у вітрини, бо в неї смутніють очі. Коли вона приходить додому, варить собі каву, наливає її у легеньку, майже прозору, філіжанку та, відпиваючи каву маленькими ковтками, ходить по-своєму мовчазному помешканні, придивляючись і принюхуючись до нього. На кухні в неї пахне свіжозвареною лаваццою, у кімнатах пахне книжками, а в передпокої — липовим цвітом. Це все має значення — пам'ять смаків і запахів, пам'ять дотиків, пам'ять очей і вух — все воно залишається всередині, канати, мотузки, шнурки пам'яті, які прикріплені до чогось іще важливішого. Часом вони обриваються, і тоді стає сліпо. Дуже сліпо довкола. Вона так багато про що пам'ятає, що часом їй здається, що може ділитися своєю пам'яттю, своїм уже пережитим життям, вона може відламувати свій час шматочками й роздавати перехожим на вулицях і їй його не шкода. їй тепер нічого ні для кого не шкода. Вона, як переповнений глек, їй уже не потрібно в себе нічого вміщати, але все одно в неї ще все наливається. І вона може казати всім: «Пийте з мене.» Може роздавати себе. Вона вкотре переходить коротку дорогу з кімнати до кухні, з кухні до кімнати, і зовсім не відчуває, що тримає в руці порожню філіжанку з-під кави, і не відчуває, що ходить. Вона дивується, коли дзвонить телефон, їй дивно, що тут можна почути щось іще, окрім власних кроків, думок, спогадів. І коли знімає слухавку й чує голос дочки, їй стає щемно і вона відчуває, що повертається у світ інших, і не знає, де була щойно. Дочка каже, що приїде до неї, мабуть, вже швидко, бо ще зовсім трохи залишилось роботи, у Римі так душно, так душно. Вона питає знову, чи Рим це біле місто, і, почувши ствердну відповідь, усміхається сама до себе, бо вона завжди це знала, хоча ніколи не була в Римі й, мабуть, уже не побуває; а потім розповідає, що сьогодні зранку була в тата, полляла квіти, трохи — недовго — з ним порозмовляла, потім ішла додому пішки, не хотіла їхати автобусом, це ж тільки двадцять хвилин іти й стільки всього можна побачити по дорозі й надивуватися. Дочка каже їй, що вона не повинна перевтомлюватися, і зважати на своє серце, і не пити багато кави, хоча на свіжому повітрі добре бувати, ось незабаром вона приїде, і вони всюди ходитимуть разом, гулятимуть, також ходитимуть до тата, приноси-тимуть йому квіти, тільки, мамо, я тебе прошу, я тебе дуже прошу, бережи себе. Вона кладе слухавку і ще прислухається до голосу, але коли останні його шматочки падають на підлогу й розбиваються, вона знову повертається в себе і філіжанка з-під кави застигає у неї в руці.
