Реквієм для листопаду - Матіяш Дзвінка (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
Або той павук, який узяв собі за звичку сидіти біля мого комп'ютера, не захоче нарешті піти собі плести свої сіті десь-інде. Тому що він заважає мені писати, коли тягне свою сітку над клавіатурою, тільки я не хочу вбивати цього павука, тому що взагалі не хочу нікого ніколи вбивати. Ні в який спосіб. Ні словом, ні ділом, ні свідомо, ні несвідомо, ні в думці, ні в помислі.
Потім я вислизнула крізь скляні двері на терасу. Журналіст С. приєднався до Петруся, і вони почали вдвох залицятися до чорнявої Магди. Хоча у Петруся це виходило краще. Бо журналіст С. одразу почав хвалитися Магді своєю останньою статтею про глобалізацію та перспективи Східної Европи. «Ми повинні залишатися самі собою, тому що вони нас задушать», — кричить він Магді прямо на вухо. На терасі стоять рядком горщики з різними квітами. Жодні з них не пахнуть. Я спускаюся східцями в сад. Тут теж багато усяких трав і кущів — у них добре гратись у піжмурки. Тільки треба встигнути, поки той, хто жмуриться, прокаже лічилку, і знайти найкращу хованку. Коблик, коблик, заховайся добре, бо як дід надійде, то сорочку порве... Я завжди боялася саме цих слів «сорочку порве», і серце в мене тьохкало, і мені хотілося припасти до землі, прирости до неї, і мене тоді не буде видно, бо це вже буду не я, а хтось інший. Може, це просто трава так росте, і я також стаю травою. Починаю рости як трава. Земля пахне густо й земляно, так пахне у київському метро в найглибших тунелях. Навіть коли я дуже далеко, я часто згадую цей запах. І від цього запаху глибокої землі мені хочеться тихо плакати. Грядки облямовує шовкова трава — я знаю, що на цих травинках добре свистіти — тільки треба добре натягнути травинку — вона тягнеться, як шовк, але тільки-но смикнеш сильніше, одразу рветься. Тому з нею треба бути дуже обережним. Я свищу й згадую казку про луку, засаджену шовковою травою, а на цю луку внадився дикий огир, і щоночі її столочував, а сини, яких батько посилав вартувати,. ніяк не могли його вистежити, бо огир насилав на них міцний сон. «О, нарешті я тебе знайшов,» — чую за собою голос журналіста С. «Що ти тут такого набачила?» Я набачила дуже багато гарних речей, але розповідати про них журналістові С. — справа марудна і не варта зусиль. Зрештою, він не почне зараз нюхати землю тільки тому, що я скажу йому, що знайшла запах, за яким дуже скучила, і так пахне в київському метро, і мені подобається, як пахне земля. Тому я відповідаю тільки: «Мені дуже подобається їхній сад. І ця трава така гарна. У нас її називають шовкова трава». Журналіст С, як завжди, поблажливо киває головою та посміхається, кажучи, що не знає, як у них називається ця трава, бо він узагалі мало що знає про трави. А я знаю, що він хоче затягнути мене в ліжко і майже впевнений, що йому незабаром пощастить це зробити, і що я не зможу встояти перед його чоловічими чарами та приторним запахом псевдофранцузької туалетної води. Я не знаю, чи дійсно йому це вдасться, хіба шо мені буде так погано, що нічого іншого не залишиться, хоча насправді щось інше завжди залишається, тільки часом просто не видно нічого. І зрештою, не може бути аж так погано, щоб довелося шукати розради у ліжку журналіста С. «Тобі подобається тут? Ти так раптово зникла чомусь. Ходімо, вип'ємо удвох. Там ще є текіла». Я кажу, що текіли мені більше не хочеться. І взагалі, я би воліла подивитись на сад. І ще мені душно в кімнаті. Але журналіст С. п'яний рівно наскільки, щоби зовсім не зважати на те, що я кажу. Він явно почувається іноді наче моїм опікуном, який виводить мене в люди. Бо він знає, що знайомих у мене в цьому місті майже немає, зрештою, я не певна, що я довго тут буду, тому не надто їх шукаю. Бо це одне з тих міст, у якому доводиться просто перебути якийсь час, не закріплюючись, ні до чого не приростаючи й не звикаючи. І потім можна поїхати й викинути його з пам'яті. І воно також про мене не пам'ятатиме. Міста, як і люди, часто мають коротку пам'ять. І я вже навчилась так — покидати одні міста, перебиратися в інші, ніде не приростати. Носити себе дуже по-різному. З тераси нам махає рукою Петрусь. Ми заходимо в кімнату, всі гості десь розповзлися і тут порожньо. Виявляється, що Магду таки напоїли й тепер вона спить, схилившись на бильце канапи. Блузка у неї застібнута тільки на один ґудзик, і цей ґудзик якраз між грудьми, під блузкою нічого немає, зрештою Петрусь, мабуть, уже цим скористався, а може, й ні. Принаймні очі за скельцями окулярів у нього радісно блищать. Але зараз він зовсім не звертає уваги на сплячу Магду, хоча вона тепер ще красивіша, й, очевидно, має інші плани. «Ось що в мене є», — каже він, і витягає з портфеля пляшку коньяку, хитро підморгуючи мені. Журналіст С. невдоволено супиться. Йому було би більше до душі зараз десь усамітнитися зі мною, може, навіть тут, адже Магда все одно спить мертвим сном принцеси, яку може розбудити тільки справжній принц, але Петрусь явно не збирається нас залишати. «Ну що, підставляйте чарки!» — гукає Петрусь. Він хлюпає коньяку на чверть склянки і вручає її мені. Потім наливає журналістові С. і нарешті собі. «Вип'ємо за вродливих жінок, які зникають, але повертаються», — він посміхається до мене, його очі тепер блищать добродушно. І я раптом бачу, що вони дуже втомлені. А мені симпатичні люди із втомленими очима. Журналіст С. насуплюється, йому зовсім не подобається те, що сказав Петрусь. «Мені подобається ваша блузка, — раптом каже Петрусь. — Вам дуже пасують такі гарячі кольори. Тільки виріз тут мусить бути більший. Вам треба розстібнути ще один ґудзик». Я не встигаю нічого відповісти, бо Петрусь простягає руку і розстібає ще один ґудзик. «Ось так. Тепер значно краще, знаєте, я займаюся дизайном помешкань. Але я так само міг би займатися дизайном людей, якщо можна так сказати. Так не кажуть, але ви розумієте, що я маю на увазі. Себто, щоб вони знали, які кольори їм пасують і які ґудзики треба розстібати. Ось якщо розстібнути вам ще один ґудзик, це вже буде зовсім інше. Небезпечніше, але не менш гарно». Журналіст С. давиться коньяком і закашлюється. Він люто дивиться на Петруся і кладе мені руку на коліно. Я скидаю її — зрештою, не тільки тому, що вона липка від поту й нервового збудження (може, не тільки нервового, але хто його знає), а ще й тому, що рука журналіста С. і моє коліно не дуже гарно виглядають разом, і думаю про те, що, може, Петрусь просто так — як дизайнер, бо він знає, що саме гарно — порозстібав Магді ґудзики і вклав її спати, і її молочно-біла шкіра аж світиться на тлі чорної тканини. Якби в мене був фотоапарат, я б її сфотографувала, бо не знаю, як інакше запам'ятати цю красу. «Старий, чого ти так нервуєш?» — примирливо й трохи насмішкувато каже Петрусь. У кімнату раптом заглядає Катруся. Вона, здається, вчилася разом із ними на одному курсі — з Петрусем і журналістом С, це було давно. Вона тепер працює в школі. Заробляє мало, тому бідує. Вона худенька, як очеретинка, вдень я зауважила, що обличчя в неї дуже бліде й хворобливе, під очима темні кола. Голос у неї дуже тихий і тоненький. Вона прийшла поставити на полицю книжку, принаймні так вона нам пояснює свою появу, бо їй здається, що вона тут заважає. «Катрусю, вип'єш з нами?» — питає в неї Петрусь. Катруся не встигає відмовитись, як він хлюпає в чарку коньяку і простягає їй. «Тобі треба багато пити, розігріватись, бо ти мерзнеш». Він обіймає Катрусю за худенькі плечі, і здається, що печаль, яка струменить з її сірих очей, стає ще густішою. «Нічого, ось трохи літа ще є. Відпочинеш від своїх лобуряк. Бо вони тебе, напевно, доймають». «Я їх теж доймаю», — посміхається Катруся. «Ти? Кого ти можеш дойняти?» — хмикає Петрусь.
«А малого свого ти куди діла?» «Завезла до мами, нехай трохи ягід поїсть та побігає». «І то добре», — каже Петрусь і міцніше притискає рукою її плече. Журналіст С. вирішує, що йому також треба втрутитися в розмову: «Важко виховувати малого самій? — питає він, усміхаючись. — Тепер уся відповідальність на тобі. Чи, може, ти вже не сама?» Катруся рвучко скидає Петрусеву руку з плеча та виходить з кімнати. «Ти ідіот», — спокійно каже до журналіста С. Петрусь. — Я мав би тобі дати по морді, тільки не маю зараз такого бажання». Журналіст С. каже, що він просто хотів спитати, якій ведеться. «Але ж ти спитав щось зовсім інше. Саме тому тобі треба просто дати по морді», — ще спокійніше каже Петрусь. Потім обертається до мене і розповідає про Катрусю, її бив чоловік — коли нап'ється, і після того, як він мало не задушив її одного разу рушником, вона пішла від нього. Я уявляю, як мені шию здушує рушник (чомусь уявляю його мокрим і слизьким на дотик, як змія), і мало не захлинаюсь коньяком. Очі в мене розширюються від жаху. «Ось так», — багатозначно каже Петрусь і скрушно хитає головою, а потім одним рухом перехиляє свою склянку.
