Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Проза » Современная проза » Реквієм для листопаду - Матіяш Дзвінка (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗

Реквієм для листопаду - Матіяш Дзвінка (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Реквієм для листопаду - Матіяш Дзвінка (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗. Жанр: Современная проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Думати про щось досконале, досконале за формою. Є речі, які саме цим і притягують, своєю досконалістю. Дивитися

на кристалики солі й бачити, що вони красиві. Дивитися на синє небо й бачити, що це гарний колір. І так весь час — бачити навколо багато різних речей і те, що вони гарні. Можуть бути й бридкі, але все одно гарні. Смітники можуть бути гарні. Раптом почати відчувати, що навколо багато красивого і це навіть тяжко витримувати. Ця досконалість бажана, вона притягує, бо досконала, і стає тоскно від того, що це можна тільки бачити. Не можна це все увібрати в себе, аби назавжди вистачало. Тішитися своєю переповненістю. Спокійно тішитися, тихо. Так, щоб майже не видавати цього.

Між сторінками книжок, які читаються, залишаються волосинки — вони стають непомітними закладками, які можна помітити тільки тоді, коли відкриваєш книжку і бачиш там тоненьку волосинку. Ще добре, коли вона темного кольору, тоді її помітити легше. Світлі волосинки навіть не заважають читати, здається, що літери просвічуються через них. Волосинки залишаються на столі, за яким працюєш, нагадуючи про те, що бувають події, яких не можна уникнути. Можна про це не думати й навіть абстрагуватися — затулити вуха, очі, думки профільтрувати, не звертати уваги, але все одно залишаються натяки — волосинки між книжковими сторінками та на столі.

Даринині записи. Епізод 3.

«Я мовчу, ти мовчиш, ми мовчимо. Великий світ мовчить навколо нас і тільки зрідка зацікавлено глипає в наш бік очима: що ми тепер робимо. І часом йому вдається спостерегти (чи підглянути) щось цікаве. Сьогодні він підглядає за нами у піцерії «Верітас». Для піцерії й справді непогана назва. Цікаво, кому й навіщо спало на думку так назвати піцерію.Тут затишно, тут все у синіх тонах — можливу, істина справді синя на колір, як небо, як морська вода, як інші сині речі. Офіціанти й офіціантки тут також синьоокі. До піци можна замовити токай. Настромлювати на виделку шматки крабового м'яса, креветок і слимаків, схожих на перламутрові ґудзики — вони смакують ватою і ще чимось незрозумілим, посьорбувати вино й думати, що все буде добре — навіть без відповіді на питання, що таке істина».

Даринині записи. Епізод 4.

«Пам'ятаю ті дні, коли в київських магазинах не було нічого, окрім морської капусти. Все було заставлено огидними зеленкуватими бляшанками, яких ніхто ніколи не купував. Принаймні мені не доводилося бачити жодної людини, яка вийшла би з магазину з цією консервою. А мені страхітливо хотілось козіна-ків, шпротів в олії та морозива в шоколадній глазурі. І здається, більше не хотілося зовсім нічого». Дарина записує цей фрагмент і щиро сама собі дивується: все так змінилося.

Дарина часто говорить сама із собою — коли повертається додому або коли сама вдома й не може нічого розповісти Маркіянові. Вона йде по вулиці й вивчає тіні гілок на дорозі, що сплітаються в чорне вигадливе мереживо. Дарина обертається і йде задки. Кроки тепер виходять коротші та пружніші. Дарина широко розтуляє очі, поки вони не стають чорними колодязями — світ вливається в них то барвистим, то каламутним, то ясним потоком. Потім у Да-рини течуть сльози, і вона сміється, бо під ногами у неї весело танцює дорога.

«Мені нічого сказати, але я так хочу говорити», — каже Дарина Маркіянові. «Ти можеш говорити, нічого не говорячи, а як не вийде, розсипай слова навколо, тільки обережно, тоді роздивишся і знайдеш те, що хочеш сказати». «Які слова?» «Ті, які не потрапляють із серця на кінчик язика, — вони дуже важкі, їм нелегко відірватись від тебе, як легким словам, схожим на повітряні кульки, бо вони вилітають із рота, так що не помічаєш, як позбуваєшся їх і легшаєш». Дарина мовчить і обводить пальцями свої ступні. «Усе?» — питає Маркіян. «Так, я уже сказала».

Даринині записи. Епізод 5.

«Знання нічого не вирішує. Ми часом поводимось, як ідіоти. Всі до одного. Моралізаторство згубне й шкідливе, а, крім того, від нього часом починає нудити. Сидіти у своїй норі й не рипатись. Якщо з головою не все гаразд. Мати власну думку, але не випендрюватись. Інакше надають по шиї. Не зоглядишся, хто й коли. Хоча, коли знатимеш, за що, може, буде легше. Не у сенсі фізичному. Страждання грішної плоті часом триваліші за духовні. Кому це на фіг треба? Хтось може мені відповісти?»

Увечері Маркіян сказав Дарині: «Сьогодні я познайомився з жінкою, яку любить мій улюблений поет. Я запросив її в кав'ярню, бо мені хотілося поговорити з нею. Мені здавалось, що вона незвичайна, що мусить бути щось незвичайне в жінці, яку любить такий незвичайний поет. Чи, може, це зовсім не пов'язано одне з одним. Мені хотілося поговорити з нею про його вірші, тому шо мені завжди хочеться поговорити про його вірші, а жінка, яку він любить, мусить по-особливому вміти про них говорити. Зрештою, їй так само може бути приємно говорити про вірші чоловіка, який її любить. Але я одразу твердо вирішив, що не буду в неї нічого питати, якщо захоче, сама розповість. Ми пили коньяк, і я розповів їй про себе, сказав, що малюю різні речі та людей. «Ти жінок також малюєш?» — спитала вона. Мені здавалося, що, коли я сказав, що малюю людей, це значило, що жінок я малюю також. Але я подумав, що, може, вона чогось не зрозуміла, і тому підтвердив: так, я малюю жінок також. Тоді вона спитала, яку саме частину жіночого тіла мені найбільше подобається малювати. Мені здалося, що вона п'яна, однак вирішив відповідати правдиво. І сказав, що мені найбільше подобається малювати жіноче вухо, бо вухо — це найдосконаліший орган, а жіноче вухо то й поготів, хоча це було не зовсім так. Вухо нагадує людський зародок, а значить, це ніби спогад про те, якими ми були в материнській утробі. Те, що ми їх, себто вух, не бачимо, — недобре, тому їх обов'язково треба малювати. Вона дивилась так, ніби була певна, що я скажу щось подібне і що саме це й треба було сказати, а потім розсміялась і спитала тільки, чи мені так само подобається цілувати жіночі вуха. «О, так, якнайбільше», — відповів я ґречно, хоча відчув, що зашарівся і мої власні вуха паленіють. Вона сказала, що коли-небудь попросить мене намалювати її портрет, хоча якби мені захотілось поповнити свою колекцію жіночих вух, то її вуха до моїх послуг. Я не зовсім зрозумів, що вона має на увазі, але подякував. Коньяк закінчувався, і вона ставала мовчазнішою, і менше всміхалася. Потім подивилась на годинника й сказала, що їй уже час іти. Мені стало сумно, бо ми не поговорили з нею про вірші мого улюбленого поета — того, який її любить. Я спитав, чи вона любить поезію, бо мені здавалося, що цим запитанням я її ображу. Вона засміялась і сказала, що любить і поезію, і поетів, хоча найкращі поети — мертві, і що з поетами треба говорити про футбол та про дівчат, так, як з усіма, бо поети наївно вірять, що вони такі, як усі, і що для людини дуже природно бути поетом. Вона майже цитувала улюблений вірш мого улюбленого поета, тільки що написав його зовсім інший поет і цей вірш не був моїм улюбленим. І тому мені нічого іншого не залишалось, як відповісти їй перефразованим епіграфом з того ж самого вірша, автором якого був ще інший поет: «Так, а ще вони п'ють горілку», і додати, що пиття все-таки дуже зближує, тому що тоді багато речей вирішуються простіше, і малознайомі люди почуваються так, наче вони знаються давно, майже вічно, і що саме для цього вони й п'ють — щоб дійти до цього стану, і що ми з нею надто мало пили, щоб говорити про поезію. Вона знову засміялась, сказавши, що пиття або зав'язує або ж навпаки — розв'язує язика. І я сказав тоді, що це може бути будь-яка трапеза, що коли є спільний стіл, то все одно зближення відбувається, і тоді люди починають більше й краще говорити одне з одним. І потім мені здалося, що це зовсім не те, що я мав би сказати. І мені захотілося побачити себе збоку, бо стало цікаво, на що воно все схоже і чи я схожий на ідіота. Який ні фіга не тямить ні в чому. Ні фіга».

Даринині записи. Епізод 6.

Я кашляю, я так голосно і надсадно кашляю, що перехожі оглядаються на мене. Я кашляю, схопившися руками за груди й сльози бризкають у мене з очей. Я не знаю, чи можна плювати на газони — це недобре, бо краще плювати в смітник, якщо немає носовичка. Але мені також зовсім недобре. Я, здається, викашлюю з себе все, просто вивертаю себе зсередини назовні. У мене болять груди, здається, що цей біль причаївся глибоко всередині, і не хоче звідти забиратися. Тому я намагаюся його викашляти. Може, тоді мені покращає. Я мушу напитись гарячої кави. Краще було би чаю або настоянки із якоїсь трави — з пахучої липи. А потім спати й бачити солодкі сновиддя. Але я мушу пити каву, бо мені не можна тепер спати. Принаймні тут не можна спати. Цукор я розсипала, бо в мене тремтять руки над горнятком. Це противно, що вони так тремтять. Не знаю, чи це погано — розсипати цукор. Бо кажуть, що розсипати сіль — погано. Правда, я не знаю, чим це гірше. Якось я розсипала страшенно багато солі — це було тоді, коли мене вчили пити те-кілу. Треба було насипати солі на зовнішній бік долоні — над великим пальцем — там є маленька заглибника, майже непомітна. Потім цю сіль треба злизати язиком, одразу ж покласти до рота цитрину, почекати, поки сіль розчиниться у цитриновому соці, і запити це все текілою. Того разу я так і не розкуштувала смаку текіли і, здається, так і не навчилась її пити, тому що постійно розсипала сіль. Не пам'ятаю, чи тоді в мене тремтіли руки, мабуть, що так, бо вони тепер дуже часто тремтять, як листя від вітру. Пам'ятаю, що мені тричі давали склянку з текілою, і тричі я намагалась насипати сіль у заглибнику над великим пальцем, і тричі сіль розсипалась: із сільнички мені на руки, на білу скатерку, на якій її не було видно, і на підлогу. І тому я хутенько намагалася злизати сіль із руки, ковтала її — це було дуже солоно, потім зажовувала цитриною — це було дуже кисло. А потім запивала все це текілою — і це було дуже гірко. Врешті-решт, мені це набридло, і я вирішила, що більше не питиму. Мабуть, господар вирішив те саме, бо йому набридло дивитися на те, як я розсипаю сіль раз за разом. Це набридло й моєму знайомому журналістові С, який мене сюди привів, аби познайомити зі своїми друзями та навчити пити текілу. Він підбадьорливо посміхався, дивлячися на те, як я збентежено поглядаю на сіль на підлозі й бурмочу щось на зразок: «О, це дуже важко — навчитися пити текілу, бо ця сіль постійно в мене сипеться. А можна я питиму її інакше, без солі?» Але на це моє питання ніхто не відповідав, мабуть, воно було справді безглузде. Навіть журналіст С. уперто вдавав, що нічого не чує, тільки посміхався — трохи поблажливо, переконавшись у тому, що з такими серйозними напоями я не можу собі дати ради, може, краще пити щось інше, але пива ми сьогодні не п'ємо й нічого іншого теж не п'ємо. Він не спитав, чому в мене так тремтять руки — йому не було це цікаво, хоча, мабуть, він цього не помітив. А потім я почала знічев'я роздивлятися рибок в акваріумі й, здається, побачила серед них золоту рибку і зраділа. Якби вона могла здійснювати бажання, я попросила б у неї, щоб мене тут зараз не було. І не тільки тому, що я розсипала так багато чужої солі на чужу підлогу. Просто мені тут дуже незатишно. Господар розповідає про те, який саме він купує бензин, хоча його машину доведеться все одно міняти, так що бензин потім буде інший, і воно все так багато коштує. Рудий здоровега із сережкою-півмісяцем у лівому вусі розповідає про блондиночку, яку взяли секретаркою до них в офіс, і що він би не проти до неї підкотитися. Молодик, якого всі називають Петрусь, намагається залицятися до чорнявої красуні Магди та ніяк не може звернути на себе її увагу. Журналіст С. також намагається звернути на себе увагу Петруся: «Слухай, Петрусю, зателефонуй до мене, як матимеш час», — декілька разів гукає він через стіл. Але Петрусь явно не чує, займаючися важливішою справою зваблення Магди, поки що досить безуспішно. Нарешті він зіжмакує декілька серветок і кидає їх через стіл прямо у виріз її блузки. Магда червоніє, від чого стає ще красивішою, зім'яті серветки у вирізі її чорної блузки нагадують білу троянду, і питає в Петруся тоненьким голоском, нащо він так недобре жартує і чи, на його думку, це мало бути смішно. Задоволений Петрусь щось відповідає стишеним голосом, цього я не чую, зрештою, я цього й не хочу чути, бо в мене дуже тремтять руки, я не можу втримати склянку в руках, і ще встигаю опустити її на стіл. Адже я не можу дозволити собі розбити склянку, після того як порозсипала стільки солі. І тільки хочу, щоб мене тут зараз не було. Тому коли зараз я розсипаю цукор, мені одразу згадується ця розсипана сіль і стає маркотно на душі. Особливо якщо знову все воно буде так, як є, а потім, коли вночі знову снитимуться мурахи, буде ще маркотніше.

Перейти на страницу:

Матіяш Дзвінка читать все книги автора по порядку

Матіяш Дзвінка - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Реквієм для листопаду отзывы

Отзывы читателей о книге Реквієм для листопаду, автор: Матіяш Дзвінка. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*