Який цей світ - Влад Марія Миколаївна (бесплатные полные книги .TXT) 📗
Андрій з нервів сміється, говорить щось сербською, таки добре шварскотить, вже наловчився за попередні приїзди.
Я також розхоробрилася.
- Хочете анекдот?
Андрій здивовано зводить на мене очі: очманіла з переляку, анекдоти начальникові безпеки розказує...
Начальник поблажливо кивнув.
- Так ось. Ведуть рецидивіста на розстріл. А він питається в конвоя що за день сьогодні. "Понеділок", - каже той. "Нічого собі, тижденьок починається! .."
Андрій напружено вслухається: мало чого в такій ситуації жінка бовкне. Ще чого доброго знов розведуть до стінок Мустафа ще тут.
Начальник регоче і позитивно оцінює мій жарт:
- А ви молодець.
- Вона письменниця. Має книги, багато книг написала. Її шанують у війську, в Україні.
Ага, переключився. Дивися не переборщи май міру, бо обом впишуть...
- Тут під їдальнею ваші діти, багато дітей, кажу, що очі бачать у щілині замішкованого вікна. - Шкода їх. Ви б віддали дітей... нам, в Україну.
Як це нам? Хто я - президент, звідки такі уповноваження? Язик розморозило, от він і видає хтозна що. Спочатку він, а думка - навздогін.
Та начальник вдячно сприйняв мої слова. Навіть Мустафа потеплішав, поклав свою "штикасту" в той кут, де стояла я.
- Хвала лепо, але нє, - твердо проказав молодий, а старий хитав згідно головою.
- Хай наші діти будуть при нас. Хай гинуть... Зате ті, що виживуть, знатимуть ціну свободи.
Він ще раз повторив на прощання, віддаючи нам телекамеру:
- Хвала лєпо, Україно, але нє. Вони повинні це бачити, бо то їх Вітчизна, їх життя.
"Нічого собі тижденьок починається.."
Ми довго оговтувалися у своїх закутках у казармі. Не хотіли чи не могли ні про що ні з ким говорити.
Не пішли й вечеряти.
Яка вже там вечеря!..
Живі, то й слава Тобі, Господи! Хвала лєпо!
Землячка
Казарма була дуже подібна на нашу, київську, в якій розташувалося Міністерство оборони України. Типова соцказарма з товстими стінами, спільними бездверними вбиральнями. Тільки наша доглянута, наголубо обфарбована, а ця без третього поверху його недавно мінометним шквалом знесло, - обшарпана і розстріляна, бо, прецінь, війна.
Укрбат займає одне крило, а довшу частину казарми посідає боснійський штаб. Там у них у дворі і ранених звозять, і вишкіл провадять з новобранцями. Нам з вікон другого поверху все видно.
А навпроти нашої частини казарми напівнедобудована, напіврозбомблена довга споруда без вікон, без дверей. Там хтось є, щось ворушиться.
- Та ви куди?!. - перестрашено спиняє мене наш офіцер.
Але я іду, бо хтось із вікна махає рукою. Рука жіноча, оголена.
- Не йдіть, прошу вас. Мало вам ще того клопоту? - благає офіцер, але заборонити мені, міністерському працівникові, не сміє. Форма моя прихищена зверху бронежилетом і голова в голубім шоломі, - не стрілятимуть у миротворця, таке собі не припускаю.
З безрамного вікна кличуть, може, потрібна допомога. І я йду.
Там дівчина. Молода, коротко підстрижена, білявенька, кучерява. Дивлюсь, у руці тримає чоловічий чорний мешт - постягує розгублено: нате...
- Що таке? - запитую кивком голови, бо по-боснійськи ще вчуся.
- Та я не вас, жіночко, я офіцерам ось оце хочу продати, - а сама кліпає, щось має на думці інше.
- Мешти?.. -дивуюся, що на війні ще щось продають і купують, а якось пропускаю, що вона ж по-вкраїнськи щебече.
Ззаду юної красуні виростають дві чоловічі постаті. Явно збентежені. І готові до відсічі в разі чого. Якої біди цю бабу принесло, не її ж кличуть... Одне лице з-поза кучерявої голівки виражає невдоволення і виступає із потемків уперед.
Я намагаюся щось вияснити:
- Вам що дати за це?
- Хліба, - каже красуня, а чоловічі постаті уже шарпають її назад - з ким розговорюєшся?
- Принести хліб? - ще не дотумкую.
І тут дівчина зникає. Її ніби підкосило - не стало у прорізі вікна. Зате майже висунулося неголене гнівне лице, тепер я розумію, її патрона. Він справляє на мене пістолет.
- Хіба так можна? - дорікав мені майор, коли я без пам'яті опинилася в коридорі укрбатівської казарми. - Ви ж могли в таку халепу вскочити!
- От біда мені з цими журналістами. Скрізь вас носить, а я відповідай, - гірко посміхається заступник командира батальйону. А в самого око криваве - наслідок трагедії. Підполковника Сливного рознесло на дрібки, іншому офіцерові пошматувало ногу, а йому, Петрові Ковальчуку, осколками пальнуло в очі.
- Але ж вона кликала. Якісь туфлі пропонувала, казала за хліб...
- Туфлі, хліб... Ви ж бачили, хто там ззаду стояв?
- Два молодики.
- Один з ниx цілився під ваш голубий шолом.
- Але ж вона кликала. Ті очі благали допомоги - я певна.
- Ви ще не здогадалися?
- Шпигунка?..
- Ага, шпигунка. Тут таких море. Сутенери водять.
- Невже?.. Але ж, пане підполковнику, вона говорила по-українськи! Як же я не второпала? Та акцент у неї такий м'який, полтавський...
- Наталка-полтавка! - розреготався підполковник, витираючи хворе око під чорними окулярами. Аякже, землячка.
Враз умовк і вже зміненим тихим голосом проказав:
- Чого тільки тут, на війні, не побачиш? І той світ з пеклом, і таке, що й не снилося, не те що землячку.
Пачка солі
Летимо в Жепу, в анклав Жепу. Це високогірний район у Боснії, дуже подібний на наші полонинські Карпати. І овечки там пасуться, правда, проти сонця вони виглядали якісь золоторунні. Війна гримить, а вони собі попасають під ліском, коло самого Злого Верха.
Але Злий Верх ще буде. А ми поки що проходимо ретельну перевірку і сідаємо до вертольотів. Тут і французькі вояки, і американські, і норвежці, і кого тільки нема... З України нас тільки троє - генерал, я та підполковник Андрій Куліш. Ми вже трохи "обжилися" на цій чужій війні. Спочатку, здавалося, потрапили на той світ у саме пекло. Все догори ногами. Хати без вікон, без дверей, без дахів, дерева без верхівок, діти без посмішок, опухлі з голоду. Міномети палять по будинках, на вулицях трупи, які нікого не цікавлять. Тільки-но ми сідали на Сараєвськім летовищі, як нас обстріляли - зустріли, якби сказати, привітом війни. Мовляв, не на курорт приїхали. Та ми відчули все одразу: перед нашим літаком убило дівчину. Вона лежала у калюжі крові, і наш генерал від цього видовища втратив дар мови. Генерал на фронтах не бував, він “зріс” до свого звання вже за самостійної України, і це була його перша війна. Тим же рейсом через пару годин генерал відлетів назад, зате інший, уже бувалий в бувальцях, залишався ще на кілька днів. Найдовше мали "гостювати" у воєнній Боснії ми удвох з підполковником, колегою по перу. За Андрієм я, як у Бога за пазухою. Нема такого, що б він не знав або не вмів. Не він мені за сина, а я, вдвічі старша, йому за дитину.
Андрій колись був танкістом. Потім в іншому "фаху" в Азії дечого набачився.
Стоїмо в так званій приймальні командуючого сектором Сараєво, я маю брати інтерв'ю в цього англійського генерала. Приймальня, видно, колись чиясь велика спальня, так і залишилася з двома парними ліжками, з трюмо і кольоровим телевізором. На ліжках посідали миротворці і позирають на екран.
- Москоу, Москоу...
Ага, Москва. Кремль. Чи це кіно? Ба ні, танки до Білого Дому фугують.
- Дивіть, дивіться, - смикає мене за камуфляжку Андрій, - люфа танка стала на кут заряджання. Що зараз буде!..
Так і сталося. Прицілилася, посмикалася і бахнула в другий поверх Кремля.
- Революція. В руських знов революція, - засміявся гонористий французький майорчик.
- То що, серйозно стріляють ? - перепитую сама не знаю кого. - Це не кіно? Це тепер?
- Та ж, бачите, - каже всезнаючий мій напарник. – От петрушка, якби ще нам не відгукнулось...
