Який цей світ - Влад Марія Миколаївна (бесплатные полные книги .TXT) 📗

Благаю генерала - він за старшого - зупинити авто.

- Я на хвилинку, одна нога тут-друга там...

- Там можна дуже легко опинитись, не жартує генерал.

До хатки під лісом метрів двісті. Генерал змилувався, авто зависло на урвистім бережку. Біжу. Хапаю пачку солі і біжу. Молюся і добігаю до призьби. На ній сушаться кислички. З хати виходять старі й малі. Андрій нарахував чотирнадцять душ, а лежача хвора бабуся в хаті - п'ятнадцята. Де вони всі в такій малій кучі поміщаються. Куча - по-боснійськи хата. Здивовані, злякані, старші насторожені.

За ту сіль вони не дякують. Всі падають на коліна і ми біжимо назад, бо це вже занадто нараджувати на небезпеку їх, себе, наше авто.

Генерал мовчить. Дає команду - машина котиться далі вниз. Хатка вже згубилася за горбами. Хатка молиться - у них тепер є ще й сіль. Аж ціла пачка!

Здається село Пуртичі. Там причаїлася під лісом та новенька хата. Як вони по війні?..

- Мабуть, ніяк. У Жепі таке місиво було, що й на миротворців не зважали. Все витовкли...

Андрій завжди правий.

Дай Боже, щоб на цей раз він помилився.

Снайпер-авеню

Дивно, що тут хочеться їсти. Гіркуватий французький шоколад, виноград, ківі, помаранчі, ананаси, тістечка - хоч з головою накрийся. Я ще й почала перебирати харчами: не хочу заморських ласощів, дайте мені слив і груш.

Недарма в Україні є пісня колись моїй доні Людмилі на іменинах співав хлопчик:

Люблю я сливу, люблю я грушу,

Люблю Люду, як свою душу.

І мені з продуктового складу - скатерті-самобранки приносили білосливи та медові груші. То був мій сніданок. Хотілося груш. А що можна було в змиг ока згинути - про це якось не думалося.

І взагалі, ми швидко звиклися на війні. Кажу "ми", Андрієві то не звикати, а ось я...

Малим дитям бігала поміж мадярським військом, то молоток вкраду у шевця і поверну тільки за пачку сахарину, не дешевше, то вчуся їздити на арабських незграбних конях . Мадяри звали їх мулами. Коні з волохатими ногами коло копит чомусь в окопах у нас на городі я скачу на коня просто зверху і поганяю окопом. Мул не ірже, а рикає по-коров'ячи, але ще якось різко підвівкуючи при цьому. То були смирні трудяги, вони пригиналися в траншеї, коли била канона! Мене носило і межи канонами, я з хлопчиками бавилася гільзами, а може й патронами, більшими від моєї руки.

Тепер у Боснії собі спокійно сплю під стрілянину, і щось мені гарне, мирне сниться. Я, бідолаха, не знаю, що це мої останні, не замішані на війні, людські сни. А відтак, опісля цього пекла, буде снитися тільки війна. Хоч шматочок, хоч маленька вставочка, але щоночі.

Хлопці-афганці, хлопці-миротворці усіх чужих воєн, я з вами! Я ваша мати і посестра. Я бачу ваші душі, бо бачу ваші сни.

Сама собі прибагла. Могла й відмовитись. Один полковник з Міноборони раптово зліг до шпиталю - щелепу оперувати. Інший на серце заслаб. І не поїхали. А мені хотілося на ту чужу війну. Я мала її побачити. І показати людям з екрана. Поносила важкезний до колін бронежилет (меншого не знайшлося), наміряла шолом, отримала офіцерську польову форму і...

Злякалася.

Завтра летіти в Боснію, а мене б'є мандраж. Трясе і говорить: куди пхаєшся, жінко? Жити набридло? По що летиш? Військовий психолог Адаменко спритно "відвернув" мій страх. Підполковник Володя, і не ворог і не друг, схопив мене на прощання за руку у міністерськім похмурім коридорі:

- Христом Богом прошу Вас - будьте обережні. Крок вбік - і міна, не той рух - і куля.

Підполковник був тяжко поранений в Афганістані. Не так в плече, як в душу...

Він заплакав. А я не зовсім сприйняла його тривогу. Ми з ним були так собі...

Я вже знаю: це стріляє снайпер. А це з-під нашої казарми "відцокуються". А оце трасують, як феєрверки, міномети.

- Красиво...

А щоб ти впився, Андрійку. Лежиш горілиць на розбомбленому третьому поверсі і фільмуєш небо. Тобі красиво... А мені зась. Мені "ану, марш вниз!.." Отакий ти друг. Та я онуків, Анютку і Любавку, залишила, щоб це тут побачити. Мої мама, доньки Люда й Оленка, не сплять - журяться, бо я поплелася дивитися на це пожарище посеред Європи, а ти мене вниз женеш...

Не йду. Лягаю на мокрий рубероїд, просто в калюжу, під бронежилетом хлюпає, але вперто споглядаю ті вогняні траси під Божим небом, воно перехрещує небеса, а я молюся за Боснію, за її діточок, а перед очима заплакані мої Любавонька й Анничка...

Сердилася на Андрія.

І вже в Загребі, по той бік небезпеки, зрозуміла його захмілені слова:

- Оце п'ю, пані Маріє, від щастя, що не везу "груз двісті" вашій родині...

Вибачай за непослух, Андрійку. Я не знала. Ще й серджуся, що ти напився у Загребі. А я й пити не вмію. Зате вміла відтак кілька місяців дивитися в стелю та лити сльози.

- А не ліпше було знімати стрес там?

Та ліпше, Андрійку. Але вже пропало. Думала, ти молодий, вдаєш із себе героя, ото й не слухала. А тепер маюся. І сварив за діло. Як влучило мінометним снарядом в будинок, як ми повискакували, дивлюся ти знімаєш на камеру те страховидло. А на мене як гаркнеш:

- Каструльку!..

Я вибігла без шолома. Не до нього було. Потім мусила шукати, бо то був позичений у голландського майора Фалка, графа Фалка, як він себе величав. Мій, що обтівк вуха, поклали на полицю, а м'якого всередині дали поносити друзі-голландці. Вони ж дозволяли мені телефонувати додому, до Оленки. Але я не заставала її ні разу і дуже з того гризлася.

- Зараз побіжимо шукати Оленку, ото бідна голова, ото клопіт, Оленка пропала, може на танці пішла без дозволу...

Андрій правильно кепкував з мене.

Тут навіть по радіо не чути української мови. І наші хлоп'ята тужили на чужині. Читали біблії, що ми їм привезли, поезії - мабуть, так вдома ніколи до рідного слова не припадали.

Я подарувала їм пісню і вони часто співали її. Це була перша пісня про них.

Скоро вже зима,

А листів нема -

Їх по світу

крутять крутежі...

Вітри буйнії,

Ви у Боснії

Милого від кулі

вбережіть.

Листи на Вкраїну йшли якось через Париж, через усю Європу, довго, по три-чотири місяці - хлопцям неохота було й писати.

А кохані чекали.

А матері молилися.

До бою і після відбою

Я завжди, коханий, з тобою.

Я була перша жінка з України в гостях у наших миротворців. Вони мене мали за маму, за бабусю, за близьку людину Сергійки, Володьки, Ромчики і Сашки... всі-всі горнулися до мого жалісливого серця, писали свої адреси на стрічках мого берета, на оонівськім блакитнім прапорі, на голубому миротворчому галстукові. Я вся була в автографах, в іменах, адресах - в увазі.

Мені було добре.

Я читала їм поезії про Вкраїну, про маму, про кохання. А вони так слухали, як ніколи ніхто мене не слухав.

То був "той світ".

Він зустрів нас відразу. Жодного даху в Сараєво це ми побачили ще з літака, коли сідали, а нас із землі обстріляли, а два американські легенькі срібні літачки по обидва крила якось по-небесному підтримували, страхували нас. А ми везли заміну - офіцерів і безвусих десантників. А ще масу книжок і трохи сувенірів.

З нами була два генерали: Володимир Мулява і Микола Цибуленко.

В бетеері летимо кулею по центральному шосе. В Сараєво його називають "снайпер-авеню". Тут прострілюється кожен метр. На трасі ані машини, ані душі. Тільки щось запресоване в асфальт, як отой листок з дерева. Але то таки не листок, то була колись чиясь рука, а далі знов...

Ліпше про те не згадувати. Та й машина з оонівським стягом несе нас, як вітер. Обабіч згорілі танки, авто...

Телевишка - без верха...

Будинки для перестарілих - місиво... Ці будинки різних кольорів, яскраві, немов іграшкові - тепер суцільна руїна.