Який цей світ - Влад Марія Миколаївна (бесплатные полные книги .TXT) 📗
Цього ніхто не був спроможний довершити, лише Божий Син.
Божий Син має народитися з жінки, що про Неї говорить святий Іван в Об'явленні: "І знамення велике було видно на небі: жінка, зодягнена в сонце, і місяць під Її стопами, на Її голові вінець з дванадцятьох зір" (12. 1).
Це - Непорочна Діва Марія.
Непорочна до свого зачаття, до зачаття Сина-Бога, в Його Різдві, після Його народження, Непорочна - до кінця, коли Син зійшов і забрав Її з гробу земного і возніс і посадив на Престолі Царицею Небесною, найсвятішою після Бога.
* * *
"Книги отворяться..." - сказано пророками.
І я, грішна-прегрішна, нечиста зважилася описувати Найчистішу, Найсвятішу серед земних жителів. Я мусіла це зробити. Бо мала обов'язок перед дітьми й онуками, перед молоддю, яка живе так, як жила я у тім віці - безпечно, неперебірливо, бездумно, а то й безбожно. Я навіть неохоче молилася до Матері Божої, не розуміла Її місії, не знала сили Її помочі. Я донедавна обминала Богородицю, ігнорувала, а мене ж охрестили шістдесят років тому Марією. І хтось із моїх сказав: "Та Вона мала ще дітей, окрім Ісуса, Він з хреста звертався до них "мої брати". "Ні, - сказало з мене, - Вона зосталася Пречистою, породила тільки Бога. А брати були двоюрідні. Але тоді термінів "двоюрідні", "перві" не вживали". "Та ви не знаєте, були в Неї діти..."
І я стала шукати, читати, переконуватися, щоб переконати. Бог післав мені добрі книги. Давні і сучасні. Серед найновіших дві, якими я скористалася. Вони мені найбільше допомогли. Це книга отця доктора Ізидора Нагаєвського "На слідах Пресвятої Богородиці, Цариці Руси-України", видана року Божого 1984, Львів-Київ-Рим. І ще одна-читанка про Пресвяту Діву Марію Богородицю "Оце Мати твоя" отця Миколи Маріяна Іваніва, ЧСВВ, видана 1986 року в Бразилії.
Подякуймо Богові, а відтак авторам за наше просвітління - ваше, дорогі мої, і моє. Якщо я зуміла вам передати НАЙГОЛОВНІШЕ, то я спокійна.
Тепер і вам, і мені буде добре.
Чужа війна
Азаміна
Серед дітей - від чотирнадцятилітніх до зовсім крихітних дворічних - вирізнялась одна дівчинка. Власне, вона тільки зростом була дитиною літ десяти-одинадцяти, а всім видом уособлювала щось таке застигле, вічне - позачасове.
- Круга, хлєба... - благали діти.
- Папа Володя, дай мне...
- Папа Саша, я здєсь...
- Папа Петя...
І так сотня голосів волали, а ті, що не вміли просити, витягували невмивані рученята вгору і плакали. Голодним дитячим плачем.
"Папам" була по дев'ятнадцять, заледве двадцять. "Папа" відзивалися до своїх дочок і синочків, підносили їм хліб, фрукти, наливали в пластикові каністерки та відерця залишки супу, молочної каші із солдатської їдальні. Діти шарпалися, випиналися одні поперед одних, жадібно хапали з рук солдатів їжу, звалювали менших у калюжу, що не просихала перед кухнею, роздавався плач, розпачливий рейвах. Голод - не брат.
Тільки в цієї дівчинки, що трималася збоку, була незворушна, статична міна на блідому високочолому виді. Великі голубі очі не благали, руки не хапали - вона стояла, ніби спала навстоячки із широко відкритими очима. Якби не дитяча постава, їй можна була б дати років... Навіть важко сказати. Ті очі, великі, як світ, відбивали в собі стражденну картину війни. А війна без віку.
Скільки війні?! Отож бо...
- Як тебе звати?
- Азаміна, - дівчина розуміла по-українськи, і всі тут діти швидко уловлювали зміст сказаного, хоча солдати українського миротворчого батальйону говорили переважно російською, то і дітлахи просили їсти по-російському.
- Папа Володя, я здєсь, дай мнє...
Вони собі повибирали безвусих батьків, а ті не відрікались, а щодня по сніданку, обіді і вечері виносили своїм “дітям” усе, що залишалося в їдальні. Діти тремтячими руками розбирали солодощі, помаранчі і шоколадки, але найперше розхапували з підносів накраяний хліб, і тут же з'їдали, майже не пережовуючи.
- Папа, знаєш, Аміра нєт, там міна...
Майже щодня когось із дітей не ставало. Збігаючи з гір, що облягли Сараєво амфітеатром, вони часто підривалися на мінах. А то й снайперська рука не боялася Бога піднятися на дитину. Але голод гнав їх неспинно сюди, до смачного запаху свіжого хліба, і кулі та міни не могли нікого з них ні застрашити, ні спинити.
- Вот у мєня...
Смаглявий трирічний хлопчик піднімає непрану маєчку і хвалиться свіжим рубцем почерез увесь живіт. Він сміється, більше нічого сказати не вміє, і діти сміються, але то не глузування, не осміювання, то сміх радості, перемоги над смертю.
Вони вже це знають.
- Азаміно, скільки тобі років?
- Одинадцять.
Вона продовжує так само, як і досі, триматися осібно, вдивляючись широким зором в нікуди.
- А тато в тебе е?
- Ні, погиб на лінії.
- А мама?
- Погибла.
- А ти з ким живеш?
- Сестра десять і брат два мєсяца.
- Чому ти не береш їсти? Що тобі дати?
- Тільки молока. І... круга...
Круга-хліба не було ні в кого в Сараєво. Війна порівняла всіх. Були будинки, хоч без дахів, були ще в них дорогі фіранки, навіть коштовності... Та війна змінила все: коштовності перетворилися в ніщо, бо найкоштовнішим став хліб. І хліб давали дітям тільки коло української солдатської їдальні, більше ніде.
Азаміна було за маму і за тата своїм сестричці і братику-немовляті. Вона навіть не так поводилась, як інші, а по-дорослому. Стояла і чекала. Безстрашно ішла у цей бій за виживання. Ішла не за себе - за тих двох.
- Марія, мама Марія, ти єдєш?
- Так. Але тобі будуть видавати з кухні молока.
В її очах щось помінялося. Чи то так здалося. Ніби застиглий вид потеплів надією: її не кинуть.
Наше відрядження закінчилося, ми з підполковником Андрієм Кулішем зафільмували шмат тієї жорстокої війна в центрі Європи. І час було повертатися до України. Ми також мусили вціліти, бо мали велику місію - розказати і показати світові, що то за війна. Світ сперечався, світ не знав правди. А правда закопувалася там, на боснійській землі з тисячами невинних замордованих. І ми це везли в Україну на ретельно закамуфльованім "Панасоніку". Фільмувати правду було не вільно.
- Я буду помніть...
Прощальна хвилина перед їдальнею.
І моє серце закаменіло. Стільки воно в собі тепер мало. Вдома ми швидко зробили фільм. Його крутили і крутили по телебаченню, повезли в Канаду, Америку. І щоразу серце має здригалося - як там Азаміна?
Там, на війні, воно мені уявлялася моїми внучками - то Анничкою, то Любавкою... Тепер мені видиться серед української дітвори. Одного разу мигнув її образ у телевізорі серед чеченських біженців.
Вона мені сниться. Біжить згори, а довкруги міни, і рілянина, на кожному кроці чатує небезпека.
Війна скінчилася.
Діти, котрі вижили, попідростали.
Азаміні, мабуть, дев'ятнадцять.
Може, вона стала матір'ю.
Та що я?
Матір'ю вона була вже тоді, коли війна забрала в неї, у її сестрички і братика обох батьків.
Тужу за тобою, Азаміно - як ти?..
Але боюся навіть тебе шукати. Щоб не ворушити. Ліпше забудь. Усе забудь.
Стань щасливою, Босніє!
