Який цей світ - Влад Марія Миколаївна (бесплатные полные книги .TXT) 📗
Женька
Йому восени виповнилося дев’ятнадцять. Він чорнявий, кароокий, кругловидий. Із степової України. Гарний.
- Цигарки є?
Є. Зрадів. Одну запалив, решту сховав за пазуху.
- Женька! - погрозила пальцем русява медсестра
Більше вона нічого сказати не вміла. Медсестри тут американки. Та і весь півкілометровий наметовий шпиталь у Загребі американський.
- Тут добре лікують, ліпше, як французи.
- Женька, ґев мі, ґев мі бек...
Русявка відбирає у нього цигарки. Мало не сягає за пазуху. Посмішка така вже блискуча - тільки американки уміють так показувати усі свої гарні зуби. А тоді скаржиться нам. Якщо він буде палити, рана не загоїться. А Женька жадібно палить цигарку за цигаркою. Загоїться - не загоїться... Його це не пече. Все одно: ногу не пришиють. Її просто нема. Нема лівої ноги і все. Ступив на міну і в секунді ноги не стало. Як йому з цим змиритися? Три місяці він у шпиталі.
- Мамі писав?
- Ні. Навіщо? Вона тепер сама. Я в неї один син. Сестра в Білорусію заміж вийшла.
- Вона все ж чекае звістки. Журиться.
- Отакої? Краще хай чекає, аніж має дізнатися. – Женя гасить опалок і затягується новою цигаркою.
Коли він говорить, очі кліпають по-дитинячи, верхня губа ледь опушена - можна і не голитися.
Виймає з-під подушки лист.
- Від мами?
- Від дівчини...
- Це ж добре.
Женя мовчить. Що тут доброго... Вона пише йому в Сараєво, листи пересилають до Загреба - і читати гірко. Як сіль на рану.
Цигарок у шпиталі не дають. Хоч трісни з розпуки. І сестра-ровесниця не хоче зрозуміти, що не та рана не заживе, інша - глибша...
Так рвався в армію. А який був радий, коли відібрали в миротворчий батальйон. Чув, що небезпечно, але чув і про гроші, які тут платять. І так цікаво звідати молодому воякові, як то воно на війні. А потім повернутися додому, кохана дівчина ще дужче любитиме. Як виряджала, так плакала, аж голуба блузка спереду намокла, ніби від дощу. А він обнімав її і кружляв у танці, не журися, мила, я швиденько - туди й назад, мені це конче треба, я ж мужчина. Два роки промайнуть, як дві літні ночі. А тоді весілля таке вгрохаємо! На всі зароблені долари. Закружляю тебе в танці до запаморок... Він гарно танцював.
- Ні, не вмовляйте, писати додому не буду. Нікому...
- Женька, нє лублу, - кокетливо надула губки русявка в зеленій медичній формі.
Він випалив майже пачку "Мальборо". За годину, поки ми говорили.
А рана болить.
Десь від стегна віддає аж у серце.
А ту міну він бачив. Маленька, як коліщатко від його дитячого авточка. Бачив і наступив.
Вона на нього чатувала.
Хвала лєпо, але...
Не можу звикнути до бронежилета. Тягне він мене до землі, ремені муляють застібками в плечі. Ще в літаку хотіла задрімати, притулила голову до борта, а шолом такий твердий, ніби впхнули мою голову в спижевий мамин баняк від голубців і луплять зусебіч палицями.
А тільки зніму того шолома, мій напарник Андрій кричить:
- Каструльку! ..
Так він називає голубого шолома. Вдома у нього вже один такий є, з минулих відряджень до Боснії, в кількох місцях добре пошрапнелений.
- Пане підполковнику... Андрійку, мені ж голову відмолотить, товче мене оця ваша каструлька. На кого її робили, уже точно не на людську голову.
- Сказав, каструльку - виконуйте. А то не буде що молотити, без голови зостанетесь.
Андрій мені, як син. І за віком, і за нашою тривкою дружбою. Це ж він спонукав мене їхати на війну, він закамуфлював телекамеру, нашу Пані Соньку, як він її прозвав. Але це вже було потім.
Ми обоє військові журналісти. На нас плямиста польова форма, як у боснійців, та і в сербських вояків нічим не відрізнена. Нас потім у Загребі без "каструльок" хорвати мали за сербів.
Ходимо територією українського батальйону тут і штаб, і казарма, далі - їдальня. Вона, правда, аж за сталевими вагончиками - прихистком від снайперських куль. А снайперів тут чи не в кожнім будинку. Зайняли позиції на горі і "пуцають" вдень і вночі - їм байдуже, “очі” в снайперської гвинтівки всезрячі. Серби - снайпери справні. А ще, кажуть, тут і донські козаки з'являлися - оті вже вціляють в око білці, у тих рука набита. Іноді граються: біжиш мимо вагончиків до їдальні, а кулі цок-цок - рикошетять по грубій сталі над головою. Пригинаєшся, звичайно, розгублюєшся, ото десь тішиться снайпер: а налякав миротворця?
Андрій каже:
- А ходімте, покажу наші спалені вантажівки, що від мінометного обстрілу згоріли два місяці тому. Це тут, поруч. Заодно зафільмуємо вирву, де минулої поїздки мало не з-під ніг мені землю вирвало. Отакенна яма!.. Побачите.
Якийсь наш солдатик провів нас у двір прямо через вибите вікно казарми - ось і ряд обгорілих залізяк, в яких важко пізнати "ЗІЛи". Згинаюся, щоб узяти сувенір на згадку. Це маленька картинка з епідіаскопа, придивляюся проти світла - "Медуза Горгона".
- О, є перша назва моєї статті, кажу підполковникові і показую плівку. Він одним оком оцінює мій трофей, другим у телекамері - фільмує, аж гай гуде. І яму-вирву, і казарми із вікнами, забитими мішками з гравієм, і бійців.
Це ж перша година нашого перебування в Сараєво. Нам усе цікаво. "Пишемо" на камеру все, а вдома змонтуємо. Не захотіли обідати не пішли до їдальні з усіма, зате маємо перші враження. А вони найсильніші.
Вертаємо тим же “віконним”, ходом. Коли дивлюся, мій підполковник пошурував сходами кудись на другий поверх, я тільки його черевики вгледіла. Та й мене двоє вояків у таких формах, як моя, взяли під рука, супроводжують. Культура, думаю, Європа, війна війною, а етикет у крові... Коли виводять і мене сходами нагору. Заводять до якоїсь широкої кімнати - і в куток. Руки за спину. Стій, як дитина, що провинилася у дитсадку. Зашкребло в грудях лихе передчуття, повертаю голову, а ззаду штик і безпощадний погляд літнього вояка.
- Що таке?
- Рат.
Рат, сама знаю, що війна, але чому Андрія повели і мене носом у кут?..
- Ми з Міністерства оборони України, ми - ваші друзі, миротворці.
- У нас рат, а ви шпіони, ви нас знімали.
- Ми хочемо правду про ваш рат показати. Хіба це для вас зле?
- А хто вас знає? Ми не маємо часу виясняти, хто ви і що ви. Ви порушники, отже -розстріл.
Я і помолитися не змогла. Все покинуло мене. Ноги стали дубові, голова свинцева. Губи ледве ворушились.
- Як вас звати?
- А що?
- Ви ж, бачу, інтелігентна людина...
- Я вояк. Край свій бороню. А ви нам заважаєте, путаєтеся під ногами... Звуть мене Мустафа.
Ніколи його не забуду. Погану маю пам'ять на людей, часто сплутую когось із кимсь, а цього до смерті запам'ятала. Його шляхетне, хоч неголене, стомлене, суворе лице. Доктор економічних наук, потім виявилось.
Зайшов молодий двометровий красень, лице усміхнене, голос вкрадливий-начальник служби "безбєдності". Гарно звучить - не "безпеки", а "безбєдності". Але поводиться, як і наші "восьмушники", обережно, по-котячому, так і зирить в душу.
Посадив нас, "куточників", на стільці, переглянув зазняте на камері.
- Пробачте, але це мусимо стерти.
- Та все зітріть, в два голоси, не змовляючись, випалили ми з Андрієм. Ех Куліш, Куліш! Відчайдушна голова! Навіщо ти їхні стіни займав, їх вікна, хай їм добро... Хай я, літня жіночка, незнайка, забрела через вікно чужої казарми на їх територію, а ти ж, пане підполковнику, тут не вперше, мав би знати, де чиє. Вантажівками йому, бач, похвалитися забаглося. Були б нам " ЗІЛи", якби не цей усміхнений молодик. Мустафа ех який був охочий нас коцнути. І кінці у воду - у них рат...
Трохи кров відхолола в жилах, невже це з нами отаке ні сіло, ні впало, як співав Висоцький - "только прілетелі, сразу селі". Ой сіли! Першої години - нічого собі відрядження починається.
