Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич (читаем книги бесплатно TXT) 📗
— Що ж воно з цього дива буде?
— Було б щось… — відмовив Глек. — Та немає в нас зайвого пороху на дурні витребеньки.
— Це слова пана Купи?
— Атож!
— Порох буде…
Уклонившись, Мамай хутко вийшов на вулицю. Песик Ложка поважно виступив за ним.
14
Увесь той вечір шастав по Мирославу наш Козак Мамай, вiдвідуючи старих знайомих, ремісників, і мало хто спав чи гуляв того вечора, бо всіх добрих людей пильно до діла кликало суворе слово вітця Мелхиседека.
Шили козацьку одежину кравчики з кравченками та кравчихами.
Готували ліки та чисте шмаття для завоїв зільники, аптекарі.
Біля тиглів порались і зеленовиді галагани, мідники, переливаючи на гармати казани, свічники, дзвони, познімані з руїн домініканського монастиря, всипали в тиглі цілими торбами й гроші мідні, жертвувані громаді навіть людьми незаможними.
Порались біля горнил і чорношкірі гамарники, витоплюючи залізо не тільки з руди, якої вже лишалось обмаль, а і з усякого ммотлоху, з покришених шабель, поламаних плугів, з рискалів та лопат.
Грюкали на кількох ковадлах молотки і в чималій кузні москаля Іванища, де кували шаблі, списи, келепи, ятагани, підкопи, гостряки для очеретяних^ стріл, де лагодили пищалі й гаківниці, панцири й кольчуги, оббивали залізом важкі дерев'яні довбні й готували все інше залізяччя, якого вимагала війна. Порався там над горном не тільки сам хазяїн у парі з милою своєю Анною, ловко грюкали молотками й матінка з Михайликом, і ще кілька нових і старих челядників.
Працював у москалевій кузні й пан Станіслав, зубожілий шляхтич, що найнявся до Іванища кілька років тому, католик, якому нині й працювати було не гріх, бо ж Зелені свята для нього минули, за новим календарем, за римським тобто, десять днів тому (а не тринадцять, як це лічили б ми тепер, у столітті двадцятому).
Були там і ще сторонські ковалиська, гуцули й полтавчани, що їх тутешні ремісники не брали на роботу, бо вони до цеху не належали, хоч зайві руки й були в Мирославі потрібні: війна підсилала до кузень роботи більше та більше, а челядники один за одним, викувавши собі зброю, поспішали на край Долини, де гриміли бої.
Коли Мамай раптово виник біля кузні, Михайлик самотужки перекочував зняту з коліс гармату, а Явдоха, як і завжди, метушилась круг сина, силкуючись йому допомогти.
— Я сам, мамо, я сам, — відкараскувався від матінки Михайлик, та казав це лагідно і шанобливо, бо приємно було, що неня — з ним.
— Що робите, паніматко? — спитав Козак Мамай, підступаючи ближче.
— Просив цехмайстер Саливон, — відповіла Явдоха, — до ранку оцю пані полагодити, — і вона кивнула на гармату. — Для цехової Гончарської вежі.
— Ну, коли сам Глек, то вже треба… — погодився Мамай і, ставши на порозі кузні, привітався до Анни й до всіх ковалів: — Помагай біг!
— Здоров, Козаче, — відказали ковалі.
— Заходьте, гостем будете! — запросила незнайомого Анна. Мамай помолився на образ Трійці, що висів на чорній стіні
проти дверей, і, звичай ковальський знаючи, заплював очі рудому чортові, намальованому для цієї потреби при самому вході, мерщій схопив біля горна кліщі, зайвий молот і взявся до роботи.
Він уже був тут наче дома, цей незнайомий москалеві козак, і працював, як добрий майстер, і сам Іванище дивувався з його ковальського хисту, і йому смішно було бачити, як уваж-но стежить за кожним рухом Мамая препильний Песик Ложка, коротконогий, як і сам козак.
Чорний оселедець Мамая від щирої роботи розкуйовдився, став сливе сторч, а світло горна аж наче сяйво будило над бритою потилицею Мамая, бо він кував звичайну козацьку шабельку з таким запалом, з такою втіхою від гарячої тої роботи, ніби саме цій шаблі судилося, мов сонце в хмарі блиснувши, навіки порішити всіх ворогів рідного краю.
— Що за козак? — стиха спитав Іванище в Явдохи, бачивши, що вони перезираються, як давні знайомі.
— Козак Мамай, — одвітувала Явдоха не дуже й тихо, і всі, хто ще не знав Козака, те почули.
— Козак Мамай? — здивовано перепитав пан Станіслав Кржинецький, підступаючи ближче й пильно розглядаючи Козака. — Оце такий? — знову спитав поляк. I зауважив: — Ні, не схожий!
— На кого це не схожий? — посміхнувся Козак Мамай.
— На того козака, котрого… бояться всі пани на світі.
— Тільки пани?
— Тільки пани. Чого ж боятись людям простим! — і пан Станіслав помацав за рукав, щоб пересвідчитись, же перед ним — не привид, не мана, а сутий, у плоті й крові Козак.
— А й справді-таки, не схожий, — сказав, підступаючи, й москаль. — Я думав, ти — разів у три від мене вищий…
— Як на семи левах — сім чортів? — і Мамай, зареготавши, простяг руку білявому велетневі. — Здоров, пане москалю!
— Здоров, черкасе-друже! — відмовив Іванище.
— Чув я про тебе немало, — сказав Мамай.
— А я про тебе — ще більше.
Вони подержали один одного за дужі плечі, в очі погляінули, в душу зазирнули, за серце полапали.
— Оце така в мене кузня, — сказав Іванище.
— Добра кузня.
— Оце моя жінка, Анна.
— Бачу. Славна жіночка.
— Оце мої діти.
— Заздрю! Вони помовчали.
— Чого никаєш серед ночі? — спитав коваль.
— Не спиться, бач, сьогодні.
— Усім не спиться, — відгукнувся, беручися знов за свого молота, пан Станіслав.
— Прийшов поглянути: хто це дав притулок нашому Михайликові? — сказав Мамай і вклонився: — Бувайте, Анно! Бувайте, матінко! Бувайте, пане-ляше! Бувай, Михайлику! — сказав Мамай. — Бувайте, люди добрі!
— Ходіть здорові! — напутили його двоє гуцулів, що найнялись недавно челядниками до Іванища.
— Навідуйтесь, — сказав пан Станіслав.
— Хай завтра… — і вийшов з Іванищем за ворота. Вони трохи постояли.
Мамай поглянув на чорні руїни домініканського монастиря, що здіймались над самою кузнею, і спитав у москаля:
— Гніздо оце? Порожнє воно?
— Кому ж там бути? — знизав плечима коваль.
— Бог його зна… Ти тут близько живеш, поглядай. Удень поглядай. I вночі поглядай.
— За цим і приходив? — спитав Іванище і пильно поглянув на останки того гнізда домініканських круків. — Ти щось таке прознав? — спитав він у Мамая.
Але ніхто йому не відповів.
Козак Мамай зненацька зник з-перед очей.
Ніби його тут і не було.
15
Отак він і зникав завжди.
Так і з'являвся скрізь.
Раптово.
Все йому треба було в Мирославі побачити, і виникав він тої ночі скрізь: і поміж вояцтвом, що чатувало, чигаючи на ворога, на передній Смузі оборони міста Мирослава і всієї Долини.
З'являвся й на неприступних для ворога замкових вежах, побудованих тут задля користі польського короля французьким інженером де Бопланом, на мурованих вежах, які тепер служили нам.
Попостояв і на вигоні, де мирославські молодиці й дівчата, під проводом гончарівни Лукії, вчилися вночі з коня колоти списом, а сама Лукія гарцювала перед ними, як добрий козак, як і більшість дівчат тої ворохобної пори.
Вона показувала, як треба ратище тримати, як уперед чи назад коня посилати, як треба триматися в сідлі.
Погримувала на якусь дебелу дівку, що не вміла вдержати, як було слід, козацьке таволжане ратище:
— Живіт товстий, а лоб пустий! От уже не люблю…
Попоблукав Мамай і по околицях — за дівчатами міської сторожі. Тихі й зосереджені, вони сновигали по сонному місту під проводом Ярини Подолянки, котра заступала на час гончарівну Лукію: панночка хоч і жила весь час у передчутті якоїсь біди, одчайдушно нехтувала пересторогою Пилипа-з-Конопель і дома не сиділа, не береглась, а дядечко її, отець Мелхиседек, маючи й без неї задосить воєнного клопоту, мусив потерпати ще й від її легковажної поведінки…
…Знов та знов зазирав Мамай тої неспокійної русальної ночі до ремісницьких майстерень, бо всюди в пізню пору світилося: люди не знали спочинку перед обличчям справедливої оборонної війни.
I знову йшов Козак по вулицях — у тому складному душевному стані, коли, в годину сум'яття, навіть сам себе не розбереш, не знаючи — чого ж тобі хочеться.
